ж о в т е н ь

            Він пив каву в англійських кав’ярнях з ранку й до вечора: читав газети, сперечався з розумними чоловіками про все на світі,

            приймав на віру усі нісенітниці, які розповідали не дуже розумні, ніколи не відмовлявся сходити в таверну.

            Осінь обожнює цілуватись, вона зриває цілунки з вуст сором’язливих хлопців та нерішучих дівчат як перезрілі яблука з гілок.

            Хапає за краватки так, що як вони справжні – то розв’язується вузол, як ні – то дзвінко клацає порвана резинка,

            Я – папір, яким ріжеш пальці до крові,

            і тонкою ниткою лишається слід на стежині, наче вже перші червоні листочки кленів почали опадати,

            Люди йшли довгим, повільним натовпом до найкрасивішої церкви в місті: жінки були в довгих теплих спідницях

            та в яскравих, різнобарвних хустках, прикрашених візерунками.

            Сім дияволів приходять до тебе щовечора: не знімають взуття і не миють руки, варять каву в старім кавнику,

            сідають за стіл у темній вітальні.

            Збираються в довгі-довгі зграї птахи, щоб полетіти туди, де тепло. І в ту зграю нелегальними пасажирами,

            без квитків або інших проїзних документів пробираються наші спогади.

            Колись нас з тобою не стане, може бути таке, що одночасно, а може й хтось когось переживе на десяток років

            чи на ціле століття.

            Розмовляли про поезію Роберта Бернса, пили чай зі стаканчиків без логотипу, плювались листям заварки,

            він – не соромлячись, вона прикриваючись рукою.

            В місячнім сяйві проступають контури поцілунків на тілі, ні, не всіх, а лише тих, що дійсно мали значення.

            В людей зазвичай таких відміток не так вже й багато, а побачити вони можуть в половину менше,

            Є на світі земля, де осінь ніколи не настає, не в тому сенсі, що десь в Арктиці білі сніги цілий рік і падають хіба що пінгвіни,

            В мові осені писемність – щось типу шрифту Брайля, читати треба дотиками, очима не прочитати, ліпше їх взагалі закрити,

            бо будуть тільки заважати. Розмовляють цією мовою так само – дотиками, бо десь вісімдесят відсотків лексики – це мовчання.

«Осінь не змінилась, осінь геть не змінилась», – каже Жовтень, й ховає коробку в нижню шухляду комода.

            Він ніколи не показував їй, що він тримає в ній.

            Тобі їхати сьогодні додому, полишати місто, не надовго, типу, на одне бабине літо чи як ще виміряти час, як немає

            годинників поруч. Мені не їхати – йти, наш із тобою танець скінчився,

            Осінь і Жовтень лежали, лежали – хоч карту малюй. І темрява риси так вдало розмила: то може бути малюнок для валета,

            а може – й для дами.

            Хтось наді мною, певно, жартує, і жартує так, зовсім не по-доброму: всюди бачу твої ініціали, написані то на оголошенні,

            яке з дошки не знімали від початку часів, то просто на стіні будинку, то видряпані на столі у непомітній кав’ярні.

            Кожного ранку ми складали наші сни в паперові кораблики, накидали на плечі теплі жилетки,

            вступали у перші ліпші капці та йшли відпускати їх в озеро.

            Минуле має вигляд загадкової жіночої фігури, високої й в чорному, ховає обличчя під вуаллю, і спиняє твої руки,

міцно хапаючи їх за зап’ястя: тобі не дозволено його бачити, тобі заборонено дивитись в очі.

            Жорж Перек п’є розчинну каву Нескафе, додає до неї згущене молоко, повільно курить, зупиняється на сто дванадцятій сторінці книги,

            пере шкарпетки, мерзне в тонкій піжамі, іноді дивиться у вікно, дослухаючись то до міста, то до сусідів зверху.

В титрах так багато імен, що вони починають лізти з екрану, вилітати, наче метелики, і в темному залі стає все світліше.

            Вчитуєшся і сумно посміхаєшся: нікого не зіграв Уіллем Дефо, немає камео від Стена Лі, Ганс Цимер не писав саундтреку,

            Нічого не значать жовті троянди на кухонному столі, тим паче – як засохли, та все ж не підіймається рука прибрати.

            Десь, може, і не в цій квартирі, загубилась рукавичка, і чат у телеграмі, в якому можна було запитати «чи не в тебе?»

            Молода верба вдягнула на вечір свої кращі одежі, хотіла заплести тугі коси і зав’язати атласними стрічками,

            але не змогла обрати, якими саме, тож і лишила своє довге-довге волосся розпущеним, тільки розчесалась

            Кошмари приходять з десятого королівства, блукають лабіринтом вулиць Нью-Йорка, того Нью-Йорка,

            в якому ще не живуть Метью Мердок, Джессіка Джонс та Карл Лукас, але в якому вже живеш ти,

            Хто той старий, який співає мої пісні, який читає мої вірші та п’є каву в моїх улюблених ресторанах?

            Я бачу його на вулиці, і, як набираюсь сміливості, питаю в людей: хто то, ви не підкажете? Підказують:

            Спекотна нині осінь в Юкатані, не те, що в нас на Закарпатті! Та як вони не поспішають до нас мерзнуть –

так само й ми не спішимо до них погрітись.

            Я мав знати про тебе все, іноді думав, що я для цього і був народжений, що це щось типу мого призначення й сенсу життя.

            Вивчити напам’ять тріщинки на твоїх губах, так, щоб із заплющеними очима міг взяти крейду й намалювати на дошці.

            Старий бог, щоб хоч якось заробляти на життя, відкрив для екскурсій покинутий райський сад: туди прийшла Осінь

            і привела з собою Жовтень.

            Ми – дикуни, ми з тобою з одного племені, однієї віри, одних традицій і ритуалів, нас колисали однакові колискові,

            гріло одне й те саме вогнище, годувала одна й та сама здобич, яку приносили наші мисливці.

            Чи нудно, чи сумно – хто його зна, лише крихти ганяю по обідньому столі.

Ми востаннє з тобою говорили, як було підірвано Кримський міст, далі – щось замовчали навзаєм.

            Дійсно, не таким, як ми, йти працювати священниками у якихось маленьких церквах далеко-далеко від міст,

            у напівпокинутих селищах, вимерлих і потім – народжених заново.

            Я слухав музику і прибирав у кімнаті, коли до мене зайшов Жовтень: мовчки поставив на паузу програвання мого плейлиста,

            але я помітив, що він трішки забарився, наче заслухався гуртом Survive Said The Prophet, який тоді грав.

            Собача упряжка злітає у небо – і погоня стихає сама собою: іржуть коні без вершників, скидають сідла у різнокольоровий килим осіннього листя.

            І тонуть години у тиші, у тиші, що в’язка, немов карамель: проти їхньої волі уповільнюється їх біг, перетворюється на кроки.

            Світло ввімкнено так, ніби хоче бути насправді вимкнутим, і вечір дивиться у вікна, але нічого не бачить, зовсім нічого.

            Айстри збирали в маленькі долоньки пелюстки останніх троянд, які падали і ніби застигали на мить – навіть менше – в холодному повітрі.

            Спогади спогади спогади

вибір тут не те, що великий: або давати їм бій, який ти обов’язково програєш, в тебе немає шансів, або ж здаватись і бути вбитим

            (це не про тебе це не про тебе це не про тебе).

            Ми чекаємо осені щоб закохатися, тому що на фоні жовтих дерев ми ніби-то краще бачимо риси тієї самої людини,

            чи навпаки стаємо сліпими і нас веде щось інше.

            Від неї завжди пахне такою чистотою та немов би світлом, світлом осіннього сонця, цей запах не зрозуміти, але він бентежить, справді.

            Ти можеш мені не вірити, але у містах, що розташовані на березі моря, теж наступає осінь, так, це правда,

            тож можеш не збирати рюкзак, не шукати спортивну сумку та величезну валізу, твоя втеча не вдасться, твоя втеча не вдасться.

            Проспекти в маленьких містах спорожніли першими, настільки порожньо, що навіть ніхто не підійшов розібратись, в чому тут справа.

            Навіть жодного цинічного погляду, жодної аналітики, ніяких сухих слів з вологих губ, щось ніби жовтневе, а ніби і гірше.

            Є щось неймовірно чуттєве і справжнє в питаннях, якими просто підтримуєш бесіду, щоб вона продовжувалась і продовжувалась,

            жила і жила.

            Вітер, я дуже прошу тебе: навчи мене дихати. Ні-ні, справа не в тому, що я не вмію, як би я тоді дожив до своїх років

            (хоча б до якихось років).

            Навчи мене дихати так, як дихаєш ти.

            Вона навіть торкнутись рукою того аркуша паперу боялась; очима, звісно, також, ще більше, ніж руками, але не змогла себе втримати

            не змогла себе вберегти,

            А листя дерев під її вікнами гостре, мов лезо: я бачу як воно своїм жовтим кольором ріже повітря, ріже сам простір, і, можливо,

            час,

           Осінь бачила страшний сон, від якого ніяк не могла прокинутись: сьогодні вночі їй снилось, що жовтень не настав.

            Це був світ, який втратив свій сенс, це був світ, який розгубив всю красу водночас: листя просто впало на землю,

            Останній ковток вересневого повітря, а далі не можеш дихати: вересень закінчився, жовтень іще не настав,

            і людям не вистачає повітря, людям не вистачає повітря,

            тобі, особисто тобі, не вистачає повітря.

            Всі ті камінці, всі ті камінці, що ми кидаємо в річку, чи в море, чи в озеро, не суттєво, не має різниці, всі ті камінці, всі ті камінці,

            там, на дні,

            складаються у картини.

            Напиши мені щось на спині своїм почерком: пиши на лопатках, пиши вздовж хребта, хай це будуть вірші, хай це будуть фрагменти повістей та романів.

            Вона вугіллям малювала хризантеми, сиділа в теплий день на дворі, біля клумби, і перехожих не було, а що були – скоріш нагадували тіні.

            Давай поговоримо? Розмову головне почати, а потім можна її вести, продовжувати і продовжувати, взагалі, якщо так, то будь-які стосунки між людьми –

            це розмова, це розмова, яка не вщухає,

            Нашу підпільну організацію майже знищили: викрили всіх членів, когось розстріляли на місці за супротив арешту, комусь винесли смертний вирок,

            деяких довели до самогубства,

            Жовтень нікуди не поспішає: він сидить вдома, плете браслети, п’є каву та слухає платівки, які в нього залишились після переїзду.

            Давай розділимо персик навпіл, він же останній в нашій вазочці з фруктами, давай, ти знаєш чудово, що ні ти, ні я, не хочемо їсти цілий.

            Не думаю, що ми в цьому році будемо купувати їх ще, можливо – нектарини, так, але й ті ще один раз, не більше.

            Небо виглядає зловісно: чи це на завтра нам чекати дощ, чи це вечір вже так знахабнів, що приходить не тоді, коли йому призначено,

            а коли заманеться.

            В свої молоді роки містер Джек стриг огорожі, він справді любив цю справу.

            Тут треба зробити невелике уточнення: молоді роки містера Джека були дуже давно, бо ніхто навіть не знає, скільки йому зараз.

            Коли ми з тобою в останнє пекли пиріг з чорницею? Ти пам’ятаєш? Ось і в мене цей спогад щось випав із пам’яті.

            Ми домовились не вживати слів «останній» (замість нього, особливо ти, вживаємо «крайній») та «забуття».

            Колись давно Жовтень жив у будинку з великим горищем. Як називалась вулиця він не пам’ятає, тому що її назви торкнулась декоммунізація,

            і тому стару назву було стерто із пам’яті всіх людей.

            Десь в глибині осіннього лісу є затишна невелика тераса при старому будинку, її давно ніхто не замітав, пил з брудом сором’язливо

            вкрило сухе листя, щоб не бачив це ніхто.

            Відчуваєш себе насправді слабким у момент, коли ввечері, восени, дивишся на те, як сутінки стають дедалі густішими,

            як сутінки стають дедалі густішими і ти нічого, нічого не можеш зробити з цим.

            Осінь лишає ключ у замку,

щоб до неї хтось міг прийти, щоб до неї, а не вона…

            Осінь дуже красива і на цьому, власне, можна завершувати думку і нічого більше не додавати, не писати жодного слова.

            Тому розкажу цікаві моменти про Осінь; хто шукає цікаве може читати далі, хто прийшов за думками хай лишиться тут.

            Восени кожен тиждень починається з того,

що ми закохуємось.

            ..але ти спробуй пригадати.

            Жовтень загнано в тінь, він важко дихає, це навіть можна чути, він загубив туфлю, словом, жовтень закінчується.

Тріпотіло листя осіннє від нерівного дихання вітру. Він від сонця по кронам ховався, перші листочки з гілок скидав. Він холодним був, ніс з собою не запах літа, а вже осені.

 В павутинці блискіт сонця промінців: може, то впіймалось у нитки останнє тепло літа, бо по всім прогнозам далі – довгі, затяжні дощі.

Висять на гілках останні яблука, гріють жовті боки під солодким, щедрим теплом бабиного літа, але ранками – мерзнуть.

Дивний звук пролунав десь позаду, я спинився, аби подивитись, але там – порожня алея, тільки лавочки – і ті без людей.

Тепер точно жовтень. Тепер точно осінь.

На околиці стояла стара кав’ярня. Там каву варив вусатий бариста, шуміла електрична кавомолка, а він з сумом дивився у вікно.

Я бачив сон: ти в ньому була велетенською павучихою, сиділа біля мого ліжка і повільно плела в’язку сітку. Від жаху я затиснувся у кут,