от і осінь вже прийшла

            «От прийде осінь – я вас обов’язково познайомлю!», – кажу

            знову. Кажу знову комусь – людині, риси якої розчиняються в ранкових туманах і вечірніх сутінках, людини, яка наче не існує вдень.

            Я натомість існую виключно вдень. І завжди обираю таких: неіснуючих, знаєте, про яких тільки і можна що щось писати.

            І завжди обираю таких – неіснуючих, але таких надихаючих, і потім доводжу цьому світові їх існування, хоча вони самі того довести

            не здатні. Як і знайти власний пульс, переконують мене з чверть години, що в них його немає, а потім я за чверть секунди

            знаходжу. І таким я завжди кажу – от прийде осінь, я вам обов’язково…   

            І ми чекаємо: від ранку до ранку, вчимося курити під каву, потім намагаємось кинути, бо кава, кажуть, шкідлива для серця.

            «У вас з осінню багато спільного, вам буде, про що поговорити!», – такий

            захоплений дурник. Від ранку до ранку менше світла, і все більше байдужість розстилається туманом в її очах.

            Почекай ще трохи, осінь прийде от-от…  Врешті-решт вона збирає у косметичку звичку палити та пити каву, туди ж кидає губну помаду

            і зникає. Я лишаюся сам, один, в цілому місті, слава усім святим – не у всесвіті, та від того легше чи що, так і кажу собі  –

зізнайся, від того тобі справді легше?

Осінь приходить тоді, коли я лишаюся сам: це страшне прокляття, яке, на жаль, все більше схоже на суху, раціональну тенденцію.

«От і осінь вже прийшла», – кажу так, наче відрекомендовую її комусь, та нікого немає поряд. Ти ж дозволиш одного разу

познайомити тебе з кимось? Ти дозволиш мені лишитися з кимось, себто – комусь лишитись зі мною?

Осінь не дає мені відповіді, але, як і у всі минулі роки, дає мені віру.