runaway

            Тобі їхати сьогодні додому, полишати місто, не надовго, типу, на одне бабине літо чи як ще виміряти час, як немає

            годинників поруч. Мені не їхати – йти, наш із тобою танець скінчився,

            і той дощ, під яким ми танцювали сьогодні, зараз вже не чують навіть стіни мого будинку, вікна бачать,

            як відцвітають парасольки.

            Лагідно-невидиме сонце прибирає темні хмари з блакитного неба, його руки такі само ніжні, як і твої:

            у вас навіть манікюр схожий, ваші дотики – це привід для посмішки. Та ти краща од сонця, бо воно не танцює. Тим паче,

            під цим дощем.

            Той дощ, під яким ми з тобою танцювали сьогодні, зараз стукає по даху електрички, яка на великий швидкості мчить, напевно,

            в іншу область. Краплі на склі зазирають людям в газети, краплі бачать більше і краще, ніж ми, тож ти і ховала очі від них:

            най бачать тільки повіки, най об них розбиваються.

            Люди слухають дощ на зупинках, він їм вдячний за це, тому що тільки коли його слухають він може чути у відповідь. Він,

            той дощ, під яким ми танцювали сьогодні.

            Так, хай він тікає від нас, далеко-далеко, хоч і тепер все виглядає якось інакше, та це не вперше із нами:

            ми не танцюємо, стоїмо, мокрі і трішки змерзлі. Пахне розпущеним мокрим волоссям, і все хочуть розчепитись пальці,

            я все гладжу гарну каблучку на твоєму середньому пальці.

            Та і нехай, ми ще сотні тисяч разів візьмемось за руки знову. Притискаються одна до одної наші мокрі від дощу щоки.

            Сонце ховається. Сонце не дивиться

            як ми цілуємось.