uninvited

            Є на світі земля, де осінь ніколи не настає, не в тому сенсі, що десь в Арктиці білі сніги цілий рік і падають хіба що пінгвіни,

            а ніяк не стиглі груші з гілок, не в сенсі, що десь в кав’ярнях Африці не починають продавати сезонний гарбузовий пиріг

            і парочки не гуляють під зонтиками, ні.

            Осінь – це особливий час, особливий для кожної окремо взятої місцевості по-своєму, відчувається особливо,

            інакше дихається, інакше закохуєшся або ж кохаєшся.

            І є на світі земля, де осінь ніколи не настає, тобто – нічого не змінюється. Осінь там не чекають, осінь туди не запрошують,

            а як запитати її саму – стане ясно, що вона особливо й не хоче там бути.

            Осінь дивиться на цю землю на картині, яка завжди є на стіні в її оселі: скільки б квартир осінь не орендувала,

            в скількох би покинутих будинках не оселялась, з яким чоловіком чи жінкою вона б не жила – з нею та картина,

            і зникає вона разом з нею, не лишаючи по собі ані цвяха, ані дірки в стіні.

            На фоні безкрайніх зелених луків стоять два молодих пастухи, світловолосі стрункі хлопчаки в розстібнутих льняних сорочках,

            видно по блакитним очам – дорослі, але ще такі молоді.

            Спокійно й повільно йдуть їхні отари вниз, тримають стрій і не розбігаються, прямують, куди треба,

            куди сказали молоді пастухи. Небо хоче бути схожим на них: воно блакитне, як очі хлопчаків, воно робить хмаринки схожими на баранців.

            Природа довкола пастухів виглядає, як сором’язлива дівчина, яка ніколи б не наважилась підійти і заговорити з ними,

            природа така покірна, наче їй треба для того запрошення.

            Тому молоді пастухи говорять один з одним, вітер не перебиває їхніх слів, навіть тінь дерев не лягає в паузи між словами.

            Один з них палить самокрутку: взяв в діда тютюн, завернув дорогою, пропонує іншому, і той тягне руку,

            щоб взяти й затягнутись, торкнутись вустами вологого краю, затягнути гіркий дим самокрутки; в нього в родині не палять.

            Будинки в них за спинами, на картину не втрапили, і осінь відвертається, наче хоче їх побачити, але, звісно, бачить лише місто,

            місто, де вона може настати.

            Але осінь знає, які чудові та затишні хатинки в тій місцевості, де її не чекають, куди її не запрошують, де вона ніколи не настане,

            бо там вона вчилася малювати.

            Бо там минуло її дитинство. Вона виросла там.

            Є на світі місцевість, де осінь не настає: там молоді пастушки випасають свою худобу, а осінь дивиться на це

            з іншого боку намальованої нею картини, і так і не набирається сміливості поговорити із ними.