Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

 

Жовтень. Вітер. Падолист. Та земля все холодніше на ранок. Хмари нарешті не вкривають небо, дощі скінчилися ще позавчора, але тепла в лазурі неба немає, вона холодна. Листя тихо-тихо опадає: спочатку жовтіє, потім в’яне, і вже далі так, тихо-тихо опадає.

Світ засинає, і жовтень йому ніжним руками подає м’яку ковдрочку, ніжними, та все ж холодними руками.

 

Жовтень, вітер, падолист. Повторюється все від дня до дня. Грається вітер з волоссям випадкових перехожих, і – нахаба! – безсоромно, хоч і дуже ніжно, цілує незнайомців в сухі, потріскані вуста. І жовте листя падає, немов раптово втратило свідомість.

Як рано-рано вийти – то може пощастить пройтись по жовтим тротуарам. Падолист вкрив ще не до кінця сухий асфальт.

 

А ще кажуть, що як рано-рано вийти – то може пощастить зустріти жовтень особисто. Хто бачив, кажуть, що очі в нього кольору небесної лазурі. Холодної, жовтневої лазурі. Він вбраний в жовтий шарф і старомодне, але не старе, пальто.

Він посміхається зі світлим сумом. Кажуть, його посмішкам подібна падаючим листям. Він пахне по-осінньому холодним вітром.

 

Я сам не бачив, та… Ти носиш жовтий шарф, старомодне, але не старе пальто, вдивляюсь в твої очі, як в холодне, осіннє небо, і руки в тебе – ніжні, як бабине літо.

Тому й питаю: скажи, ти випадково не жовтень? Відповіді, звісно, не отримую, лише коротку посмішку: щиру, світлу, та якусь сумну. Вона мені чимось нагадала падаюче листя.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне