вечір, дощ і світ ліхтаря

Цього вечора, що сповнений дощем, ти прихистила мене під своєю парасолькою: ми стоїмо під світлом ліхтаря, неначе тут дощить слабше, ніж деінде.

Ти тримаєш свою бордову парасолю однією рукою, і час від часу не даєш вітру її у тебе відібрати, так голосно стукають важкі краплі.

Притискаєшся чолом до моїх грудей: ти прихистила мене під парасолькою, а я, а я тебе – під серцем, обійми в нас – такі незграбні.  

Розстібнуте пальто, аби тебе тримати так близько, так близько, як це взагалі можливо, і носом зариваюсь у твоє м’яке волосся – і дихаю так глибоко.

Захищай нас від дощу, а я не дам тобі змерзнути. Ми разом з тобою під цим дощем і під цим ліхтарем – не окремо, чуєш?

 

Блищить дорога і з’являються перші неглибокі калюжі, відчутно прохолодніше на вулиці та пахне осінньою зливою.

Так швидко темнішає, автомобілі проносяться повз із ввімкненими фарами, і ти шепочеш: «застібни пальто».

А я відповідаю, що як застібнусь – то  не зможу притискати тебе до грудей і зігрівати теплом свого серця.

Воно стукає. Ти чуєш?

 

Дихання часте-часте, і час від часу тремтіння проймає тіло – аж до мурах по шкірі, аж до мурах. Як серце стукає

ти чуєш?

Відповідаєш – так, і я міцніш беру тебе в обійми: неначе боюсь, що ти втечеш, бо страшно чути стукіт серця того,

хто на всю голову закоханий у тебе.  

 

Вечір сповнений дощем і, чесно, дивом в ньому знаходиться місце для світла ліхтаря та нас з тобою.

Дощ б’є – здається, в такт із серцем. Ти кажеш раптом – ти помічав, що цей ліхтар на сонце схожий?

Я думав, що на сонце схожа ти. Скільки всього вміщати може один вечір.

 

            Дощ б’є – здається, що ліхтар світить з останніх сил. Ми під одним зонтом, ховаємось в обіймах, і нам так сонячно,

            нам дуже сонячно сьогодні.