the tradition

            Осінь обожнює цілуватись, вона зриває цілунки з вуст сором’язливих хлопців та нерішучих дівчат як перезрілі яблука з гілок.

            Хапає за краватки так, що як вони справжні – то розв’язується вузол, як ні – то дзвінко клацає порвана резинка,

            але цілується осінь набагато дзвінкіше.

            І просить хіба що вибачення, та ніяк не дозволу: це традиція, це в неї в крові, а її кров тече в тонких судинах ниток павутиння,

            в косих потоках дощів, її кров тече у венах кольорових листів, між тротуарної плитки, ми чуємо її запах в холоднім повітрі,

            ми бачимо її колір у лозах дикого винограду.

            Осінь пристрасна, грайлива та невловима: сідає на вологе крісло в порожнім подвір’ї і смакує останній цілунок як дорогий чай,

            як дешеве вино, як іспанський бренді чи новий віскі, смакує, доки він остаточно не зникне та не охолоне.

            Стукає чохлом для окулярів – і звук нагадує падіння горіха чи каштану, наче видима пташка роняє його з невидимої висоти.

            Осінь має звичай, якому не зраджує стільки, скільки себе пам’ятає, якому вірна стільки, скільки себе забуває:

            читати на початку жовтня одне й те саме оповідання зі старої-старої книжечки.

            Осінь пристрасна, грайлива та невловима раптом стає затишною, домашньою й ніжною, наче оповідання, вивчене майже напам’ять,

            і вплітається в голоси різнокольорової листви шурхіт старих, майже знебарвлених сторінок, колір емодзі в тексті радше сприймається пам’яттю,

            а не зором. Осінь із посмішкою читає рецепт кексиків, яким починається її улюблене оповідання,

            згадує, як вперше дізналась його, згадує, як вперше їх готувала, це було так давно, це були ті часи, коли юна осінь,

            приїжджала в міста плацкартом, купувала квитки у касах, не на сайті проїзд.юа з кешбеком від монобанку,

            так давно! Це були ті часи, коли юна осінь,

            тільки вчилася цілуватись.