двері скриплять, не одкриваючись

            Я розмовляю тільки з дверима власної квартири: в них є і голос, і думки, і навіть серце, правда, око – вже так вийшло – лише одне, і те ховає зазвичай або ж тримає заплющеним, та я все одно стараюсь уникати контактів з кимось поглядом, обожнюю дивитись, та бачити – ненавиджу, кажу відверто.

            Двері скриплять, одкриваючись: їх петлі такі старі, що викликають тільки повагу, бо я їх пам’ятаю стільки ж, скільки і себе, вони немов мене виховували, немов вони мені співали колискові й читали казки, не маслом мазати, ніяких жирних, брудних змазок, таке мастити тільки дбайливими й ніжними поцілунками.

            Я цілую дверні петлі – це вдячність, це повага, це любов, але, на жаль, не рішення проблеми, бо двері ще скриплять, одкриваючись, страшніше за все – коли то вночі, стільки привидів минулого норовить зайти, й заходить, до мого помешкання, що тільки й залишається – зникати просто з ліжка, лишаючи по собі хіба що запах нічного поту.

            І до світанку – себто, часу, коли всі спогади розчиняються в повітрі – гуляти босоніж, вимазувати п’ятки, хотіти до вбиральні, хотіти випити мелатоніну, пошепки зізнаватися в коханні то ковдрочці, то капцям, то згадувати свої скрипучі двері: злизувати з вуст іржу, щоб геть засохлі стали до світанку.

            Осінніх ранків запах – запах зниклих, розчинених в повітрі спогадів, запах моїх нічних прогулянок, який я навіть в душі не змиваю: з ним падаю у ліжко, ледь-ледь пружини не вистрибують і наскрізь не пробивають мій живіт, засинаю, і колисають мене мої скрипучі двері, які, скриплять, не одкриваючись.

            Двері скриплять, не одкриваючись: я колись думала, мені здається, я колись думала, що такого не буває, неможливо, але цей час минув, я зрозуміла, що з неможливими істотами – як я, як Жовтень, як Час, всі інші – трапляються, здебільшого, якісь напрочуд неможливі речі; нас більш дивує щось звичайне.

            Я розмовляю тільки із дверима власної квартири: розказую нічні прогулянки, розказую про почуття, що, де і як болить, що, де і як боліло, і чую у відповідь святе і заспокійливе рип-рип, рип-рип, рип-рип… Тулюсь щокою до дверей, які, не одкриваючись, скриплять.

            Сухі вуста, смак іржі, і б’ються наші шашелем поїдені серця: моє, дверей, минулого, яке ізнов крокує по холодних сходах…