всі підвладні потокові часу

            Всі підвладні, насправді, потокові часу, навіть сам Час: він закочує штани трохи вище, ніж до колін, і бреде, руки в кишені,

            йому по щиколотку в тих місцях, де інші тонуть і назавжди зникають в безодні, глибині, йдуть на дно – навіть нижче.

            Він п’ятками відчуває, як холоднішає – здіймається над його потоком туман, і позачасові верби раптом застигають в якімсь напівсні:

            Осінь прийшла. Дощ йде по спіралі, краплі закручуються в дивовижнім танці, не торкаються, врешті-решт, нікого й нічого:

            Осінь прийшла і спускається з неба, мугикає щось мелодійне і знайоме Часові, але він не дуже радий бачити її.

            Всі підвладні потокові часу, навіть сам Час, але не Осінь: правилу краще не зустрічатись з власними виключеннями, більше порядку у всесвіті буде,

            якщо вони ніколи не будуть бачитись. Але Осінь зустрічається з Часом кожного року, заходить до нього в гості, аби посміхнутись йому,

            пустити пару кіл по воді, торкнувшись великим пальцем, пройтись, прогулятись по самісінькій поверхні – і піти далі у своїх справах.

            Лишити дзвінкий сміх і заплетені в коси довгі, гнучкі гілки верби. Час не дуже радий бачити її в себе, але він навчився миритися з нею:

            все ж непідвладність – то не її вибір. Він спостерігав крізь щілину в годиннику, як Осінь, сидячи за своїм трюмо, змінює свою зовнішність:

            робить себе старше, сивіше, змінює тіло, ліпить себе, наче з глини, хоча вона скоріш мармур, але не має значення.

            Штучні зміни миттєво зникають – Осінь хіба і встигає глянути на себе у дзеркало, далі вона починає плакати: патологічна нездатність до змін,

            Час розуміє, що її непідвладність – то прокляття для них для двох. Час крокує у водах свого потоку: йде по слідам, які на поверхні лишила Осінь.

            Вона побігла далеко вперед – скоро настрибне на нього ззаду, він буде готовий, але, аби її потішити, звісно злякається.