ключ у замку

            Осінь лишає ключ у замку,

щоб до неї хтось міг прийти, щоб до неї, а не вона…

            Напівсліпий бібліотекар в Ватикані старанно ховає від сторонніх цінний документ, який дуже важливий для мене, і, власне, для всього світу,

            беру на себе відповідальність таке казати, так.

            Я був там достатньо давно і з захватом переглядав його, але на виході напівсліпий бібліотекар (його звали чи то Хорхе, чи Луї) міцно вхопив мене,

            як для сухого старечі, якому щонайменше сотня років він був надзвичайно сильний і мав дуже охайні нігті.

            Він міцно вхопив мене за плече і, звернувшись до мене моєю мовою, взяв з мене обіцянку, що я нічого і нікому не розкажу,

            що я нічого про це не напишу.

            Я водночас і злякався, і здивувався: він розмовляв краще мене і ще половини моїх співвітчизників, і скільки ж, скільки ж мов знає цей

            напівсліпий бібліотекар з Ватикану?

            На жаль, я вам цього не скажу, я хотів би поставити йому це питання, уточнити, щоб зробити свій текст більш інформативним,

            та, власне, цей текст створений тільки тому, що я дізнався про смерть чи то старого Хорхе, чи то напівсліпого Луї.

            З його смертю перестає діяти моя обіцянка мовчати. Отже, що я бачив там, в маленькій кімнаті в бібліотеці Ватикана?

            Щоденник деякого чоловіка на ім’я Отто Ем, він достатньо товстий і містить різну інформацію, записану якоюсь незрозумілою мовою,

            а можливо навіть невідомою.

            Зі мною тоді були молода датчанка, італієць в товстих окулярах і ірландець зі смішними вусами, ми під наглядом бібліотекаря переглядали щоденник.

            Італієць казав, що Отто Ем записує, скільки податків сплачує та інформацію щодо врожаю, ірландець від деяких сторінок посміювався, і казав,

            що там написані непристойні анекдоти, які важко перекласти, а також записи про менструальний цикл дружини цього Отто Ем.

            Датчанка казала, що Отто Ем глузує з нас, і це взагалі художній твір, ну, скоріш його чернетка, взагалі було багато скепсису щодо цього

            неймовірного документу.

            Але всі жарти і весь сміх припинився в той момент, коли бібліотекар показав нам ту саму сторінку. Ту саму, заради якої цей щоденник і зберігають.

            У щоденнику Отто Ем вперше зафіксовано те, що настала осінь. Більш ранньої інформації про те, що у світі була осінь, просто не існує.

            Що було до цього? Невідомо. Але осінь вічна, осінь має бути такою.

            Осінь не має закінчитись.

            Це ж воля божа, це ж не може бути проста самотня дівчина, яка приходить до нас вже тисячі років, це воля божа, це не може бути чаклунство.

            Осінь одного разу припинить бути самотньою і просто до нас не прийде. Невідомо, де вона вперше з’явилась, чи на пероні, чи на дорозі, чи в лісі,

            так само невідомо, де вона зникне.

            Я відчуваю погляд напівсліпого бібліотекаря на собі, він хитає головою, та я пишу про це: осінь приходить до нас тисячі років, але так було не завжди.

            Перш ніж вона почала наставати – вона була щаслива з кимось, а потім… А потім щось трапилось.

            Осінь приходить до нас, та ніхто не приходить до неї. Вона навіть

            лишає ключ у замку,

            тільки б прийшли до неї, а не вона,

            до неї,

            а не вона.