Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            Проспекти в маленьких містах спорожніли першими, настільки порожньо, що навіть ніхто не підійшов розібратись, в чому тут справа.

            Навіть жодного цинічного погляду, жодної аналітики, ніяких сухих слів з вологих губ, щось ніби жовтневе, а ніби і гірше.

            Проспекти розплакались, і вниз по ним побігли повільні струмки, які зупинялись десь біля театрів та пам’ятників, які добігали фонтанів та парків,

            але вже не виглядали, як сльози.

            Небо теж порожнє, але все ж виглядає похмурим і важким, як очі попа, який бачив, як згоріли щонайменше три церкви, в яких він працював.

            Небо як сиві брови міста. Чого ж воно так насупилось? Заводи та фабрики обіймають його своїм димом, місто, любе, зберись, не сумуй,

            сьогодні жовтень, та ще не осінь, давай.

            І жоден парк не збере в собі всю журбу та сум маленького міста, він не поміститься на його алеях, не розсядеться на лавочках, ніяк, ні, ніяк.

            Жовтень тільки збирає сльози. Жовтень тільки розкладає їх по листочкам дерев.

            І в тісних обіймах сплелись яскраво-червоний дикий виноград з зеленим хмелем, пристрасно-весняне поєднання двох.

            Вони ніби закохані один в одного, вони ніби разом, їхні обійми нескінченно щирі, хоча це ж просто рослини в маленькому місті, просто рослини,

            але кохають, як люди.

            Вдають, що кохають, точнісінько так, як люди. Раніше ми копіювали природу, а тепер природа почала копіювати нас,

            яка страшна сила, яка страшна сила

            живе у всіх нас. Яку силу здатна від сну збудити ця осінь

            разом з її чи то глашатаєм, чи то коханцем жовтнем.

            Плачуть проспекти в маленьких містах від своєї порожнечі, вкриваються росою стебла винограду з хмелем: в їхню близькість теж пробралась вона

            порожнеча.

            І люди дивляться в вікна домівок, квартир, дач, дивляться і не можуть знайти в собі сил вийти туди. Дивляться, як гинуть проспекти і парки

            в їхньому маленькому місті.

            Ніхто не відгородить тебе від порожнечі, нікому відгородити тебе від неї. Так страшно виходити на прогулянку, так страшно вийти на вулицю одному.

            Жовтень тасує карти так, щоб ми обов’язково відчували самотність чи взагалі були самотніми в цей час, він вправний шулер,

            він гідний шахрай.

            Порожнеча роззявила свою пащу, в ній зникають спочатку проспекти в маленьких містах, потім театри, фонтани, парки.

            Тільки дим заводів і фабрик кружляє десь в сивому небі і шепоче, і шепоче без всякої віри: «все буде добре».

            Хтось обов’язково вийде на вулицю. Чи хтось покличе тебе на прогулянку. Та поки нікому, нікому

            відгородити тебе від порожнечі.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне