Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Вона пішла холодним ранком, накинув свій широкий в’язаний шарф. Ледь рипнула калитка, дверей замок не клацнув.

Вона не забрала своїх парфумів і зубну щітку, зібрала волосся в неохайну гульку і, дочекавшись першого проміння, пішла.

Її підбори про щось з асфальтом говорили, торкаючись його так швидко, коротко і пристрасно. Все важче було розібрати ці слова.

Але – вони хоча б були, йому ж вона ні слова не сказала, ні слова не лишила цим холодним ранком.

 

Він накинув свою сорочку, яка досі пахла нею, і вийшов на двір – просто на зустріч жовтневому холоду, і той одразу поклав йому руки на щоки.

Наче зібравсь поцілувати після довгої розлуки. Вітер погрався з відірваним ґудзиком, який ще тримався на нитці.

На вулицю він вийшов абсолютно несвідомо – він справді не знав, для чого й навіщо, просто… Просто коли йому було самотньо

він робив так. І от тепер зробив це – чомусь – знову.    

 

            Вона пішла холодним ранком – і слухала крики ворон, що кричали їй вслід. Дерева знімали листя з гілок, немов рукавички з рук.

            І втомлено кидали на землю – наче на підлогу в коридорі. Дорога вела її за ріг: така холодна й сіра, вона йшла нею не повертаючи голови.

            Ворони все кричали і кричали – і, як вона б не намагалась не запам’ятати цих криків, вони все ж в’їлися їй в пам’ять.

 

            Місяці потому вона розповідала, що цей ранок немов потонув у воронячому крику.

 

            Він теж розповідав про цей ранок. Казав, що в той ранок він немов би перетворився на зграю ворон.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне