lake

            Кожного ранку ми складали наші сни в паперові кораблики, накидали на плечі теплі жилетки,

            вступали у перші ліпші капці та йшли відпускати їх в озеро.

            Здавалось, що ми в цей момент ще спимо: і роса на траві, і перші опалі листя серед стебел – все таке, наче уві сні,

            і цілуємось, наче ще не прокинулись.

            Ти ледь не наступив на грибочок, я вчасно помітила та обережно потягнула тебе від нього убік, ти, щоб не впасти,

            мене обійняв. Так зазвичай роблю я.

            Буцали повітря, що мало стійкий запах осені, наче відігнати хотіли чи що, відігнати, як сон, до озера,

            та ним було вже просякнуто все: земля під ногами, стовбури дерев, саме небо, напевно, вже теж.

            Я не знаю, як пахне небо, хіба що – з твоїх слів.

            Ти спинив мене, коли ми майже були біля озера, його вже було навіть видно, спинив, і вказав, куди подивитись:

            лисиця, руда-руда, наче її теж розфарбувала осінь, пила воду.

            Було так тихо, ще спали пташки, тож крила не шелестіли, відпочивали комахи, які ще лишились в останніх теплих днях.

            Ми дивились, як лисиця п’є воду з озера – і розчинялись в цій природі, в прохолодній гармонії осіннього ранку.

            Лисиця солодко та задоволено облизнулась, наче випила не звичайної води, а смачного китайського чаю,

            і непомітно пішла. Тільки тоді підійшли ми, щоб відпустити наші сни, складені у паперові кораблики,

            в це озеро. Ми так робимо кожного ранку, і ніби тільки після цього прокидаємось вже по-справжньому.