savages

            Ми – дикуни, ми з тобою з одного племені, однієї віри, одних традицій і ритуалів, нас колисали однакові колискові,

            гріло одне й те саме вогнище, годувала одна й та сама здобич, яку приносили наші мисливці.

            Нас лікував один і той самий старий шаман, шепотів однакові заговори, варив подібні відвари, клав на животи

            пучки сухих трав, на наших очах він старішав, втрачав зір, але мав ясний розум і напрочуд чіткі видіння, окрім, може,

            останніх.

            Перед смертю сліпий і геть сивий шаман сказав, що ти будеш Жовтнем, а я стану Осінню, що, мовляв, така наша доля,

            і вам це доведеться нести на своїх вічно юних плечах, ну, звісно, як би не поважали в нашому племені шамана – до цього видіння

            поставились дуже скептично. Так дикуни видобули скепсис, аби була в нас писемність, щоб то зафіксувати!

            Хто ж тепер повірить?

            Ми – дикуни, і наші матері, як могли, звісно, нас заспокоювали, що все так і лишиться: просто, зрозуміло і засліплюючи ясно.

            Наші батьки все так само ходили на полювання, щось майстрували, а ми сиділи у наших будинках, що, радше, нагадували намети,

            і відчували: нам вже холодно в наших пов’язках на стегнах, і не виходить зігріватись суто обіймами,

            потрібна тепла шкура. Листя змінювало колір, і з нашого племені це помічали лишень ми, вірніш – хотіли помічати,

            інші по-дикунські ігнорували осінь, яка вперто собою замінила літо. Я змінювалась разом з нею: колір очей, волосся, навіть шкіри,

            стерлись татуювання, які, казали, на все життя. А ти утік, мій Жовтень.

            Ми – дикуни, і, хоч забуте наше плем’я, його ніхто не пам’ятає, навіть ми забули те життя дикунське, та кров кипить,

            годі себе обманювати, Жовтень, що той шаман все ж помилився, був не в собі, ти знаєш, що він був правий.

            Від нашої природи ти не втечеш, не вкриєшся під костюмом, не сховаєшся у англійській кав’ярні, щось покличе тебе,

            Жовтень. І буде кликати завжди, які б маски ти не вдягав, які б маски не вдягала на себе я: ми – дикуни, ми однієї крові,

            і повертаємось один до одного, як якісь бумеранги, що на своєму шляху руйнують все, і щоб на цих уламках

            розквітла осінь.