спідниця з реп'яхами

            Цей вітер був справжній: не марення, не сон, не вигадка чи щось іще. Він справді завітав у гості, десь на кордоні ночі й ранку.

            Лишив по собі зламані гілки абрикоси, яка, напевно, і за вічність старша, і її переживе, а далі буде видно: стоїть як і стояла.

            Розгублена у вічності. Нема дороги – це абрикосі невелика гілка, то вітру смикнути й зламати нічого не варте, бо він був справжній.

            Не настільки справжній, наскільки справжня я: немов посеред мого подвір’я виросли гірські хребти, немов якийсь понівечено-непролазний ліс…

            Несправжній ранок лишень руками й може розвести та послати промінці гуляти десь на черепицю, яку, немов би дивом, не зачепило.

            Мене ж то теж не зачепило – я спала собі, і думала, що вітра і немає, що то тривожні сни мене тримають міцно, так, тривожні сни, як правило,

            у мене найміцніші.

            Мене ж то теж не зачепило – тоді чому я така побита? Минаю гілки абрикоси: йду попід хатою, вздовж клумби.

            Реп’ях хапає мене раптом за спідницю – міцно-міцно, і ніяк не хоче відпустити, допоки я не смикаю щосили.

            Лишає декілька маленьких їжачків десь збоку. Як добре, що спідниця довга: чим далі в осінь, власне, тим спідниці довші.

            Аби ж та осінь в мене ще кінчалась хоч колись. «Не йди до неї», – шепотів реп’ях, немов якийсь далекий спогад із минулого.

Бо раптом, дурник, зрозумів, що силою мене не втримає. Та шепіт-щурхіт скоро стихнув. Щипали пальці реп’яхові діти.

            Мене чекає осінь: я пробираюсь крізь гілки, рипить калитка, відкривається лише з помітними зусиллями, та все ж.

            Не знаю, чи весь реп’ях я обібрала зі спідниці, а може дорогою причепиться іще. Я не така уважна, як Осінь.

            Вона помітить точно, якщо лишились, чи якщо причепиться щось по дорозі. Її вже реп’яхові діти за пальці не укусять.

            Хіба що невдоволено сопіти будуть, наче їжачки.