Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            В устах зорі тростина флейти – зазвучала дзвінко-дзвінко, зі звуками у танці пальці закружились, так пристрасно і жваво,

            хоча секунду тому ще були незнайомі одне з одним, а зараз – немов чи добрі друзі, чи партнери, чи, може, щось більше.

            Мелодія – за нотою нота – крокує своїм котячим кроком, тече незримими струмками, чіпляється сором’язливим реп’яшком

            до молодого вітра, який не помічає – і несе все далі, далі, далі від зорі, у ту частину неба, яка невпинно міняє колір.

            Струнка зоря тримає флейту – від задоволення прикривши очі грає, вона от-от пробудить втомлене осіннє сонце:

            воно все довше й довше ніжиться у ліжку і слухає, як грають зорі, йому все більше часу треба, щоб прокинутись.

            Ще до початку першої у світі осені сонце робило флейти із тростинок – і дарувало їх своїм чарівним музикантам, що грали для нього

            симфонії, але частіше – просто невеликі п’єси чи фрагменти чогось більшого, йому подобалося це найбільше: так легше вигадати продовження.

            Мрійливе Сонце – промінчики фантазій, тепло загадок, жар містерій, цілий вигаданий світ, що з розпеченої голови

            емігрував на якусь там непримітну кульку поряд. Лишилася одна, сама зоря, яка так вірно грає Сонцю його улюблену мелодію.

            В устах зорі та сама флейта – тростинка, подарунок Сонця, яке от-от прокинеться, і від стрункої дівчини-зорі не лишиться і сліду:

            хіба що подих, з якого, може бути, народиться м’який, осінній вітерець. Зоря воскресне, Сонце зникне, і наново повториться цей цикл.

            Все по колу. Фантастично гарна осінь нині – така, як Сонце і задумало її колись.        

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне