розвісила тугу на вежах

            Ти розвісила тугу на вежах мого старого-старого замку: він, насправді, давно не належить мені, і не належить тому королю,

            при якому я була служницею, не належить тому королю, при якому я була королевою, він не належить нікому останні роки,

            а по факту не належав нікому від самого свого народження, власне, як я, бо що я, що цей замок – ми народженні, не побудовані,

            ми живі, ми дихаємо, ми існуємо. Приклади руку до стін – вони здіймаються, як важкі боки тварини, втомленої від довгого бігу:

            реальність гірше мисливця, вона полює за нами, вона хоче загнати нас у свої пастки, капкани, клітки, хоче впіймати, сховати,

            не віддати шану – реальність не робить з нас смачних страв, симпатичних статуеток, запасів на зиму, бо їй треба вижити, так далі і типу того…

            Твоя туга на вежах бентежить мене і мій замок: вона схожа на гірлянди, на шарфи, павутиння чи впущену випадково фату,

            яка не мала тут бути, не мала з’явитися, але при цьому – там, де і має бути, мій замок читає тугу, як старі свитки,

            тільки він може тебе зрозуміти, як колись зрозумів мене. Осінь із Жовтнем зустрілися знов, ти, часом, не бачила їх у парку?

            Не бійся нас, люба моя, загадкова моя, я знімаю твою тугу – якщо я так ніжно тримаю твою тугу, то тільки уяви, як ніжно я візьму твою руку,

            я часто таке уявляю, а як щодо тебе? Виходь з лісу, виходь з підвалу церкви та старих манускриптів, засохлого воску,

            павутиння, останніх подихів дзвонарів, виходь, де б ти не була: ми справді хочемо тебе бачити, твоя туга не повернеться до тебе,

            ми лишаємо її собі. Приходь до нас: ми покажемо тобі, як Осінь гуляє із Жовтнем, під парасолькою – під ручку,

            з вежі мого живого замку це гарно видно. Він зітхає – він бачить, рухається цегла, сиплеться пил, вдаючи, що він – жовте-жовте листя.