village

            Дійсно, не таким, як ми, йти працювати священниками у якихось маленьких церквах далеко-далеко від міст,

            у напівпокинутих селищах, вимерлих і потім – народжених заново.

            Але починаєш думати, що є якась магія, яку Всесвіт точно не закладав, а вона народилась сама – випадково,

            і далі народжує випадковості, вперто зв’язує між собою людей, чи то істот, плете, наче нестаріюча хіпі, фенечки доль.

            До моєї церкви приходить Осінь, моя руда красуня, яскрава і творча, пристрасна й палка – як вона все це ховає?

            Якби я не був Листопадом – то ніколи б і не подумав, що то вона, але яким створений, себто народжений, такий і є.

            Вона може прийти у будь-яку церкву: вона могла б перенестись у Пуерто-Ріко, могла б пірнути в океан і гуляти дном,

            вона могла б увійти в загублені, заборонені, таємні храми, але за випадковістю обрала саме ту церкву, де я священик.

            В цьому селищі осінь завжди суворіше й холодніше, бо я тут живу, навіть для набожних місцевих це не секрет: вони так і кажуть –

«тут живе Листопад». Та то між собою, бо з гостей в нас – тільки мовчазна красуня Осінь, яка не лишає жодного слова поза межами церкви.

Вона по півмільйона разів читає молитву: я тихо слухаю її, я не полишаю церкви, доки вона не закінчить.

Я не можу гарантувати, що бог чує її слова. Але я чую абсолютно все, тож – хай буде так.

Пахне свічками, але не ладаном: замість нього стійкий запах опалого листя, трішки пахне дощем; в Осені щоки вологі.

Осінь зрізає коси, плаче перед дзеркалом, голосніше, ніж дощ за вікном, збирає свої речі в чужій квартирі, і їде,

їде в тиху й далеку церкву,

щоб молитись за душі всіх тих, кого вона не вберегла.