огні некликаних факелів

            Хода некликаних незнайомців, огні їх некликаних факелів помаранчево перекидаються на листя дерев,

            і вони раді були б згоріти, та вони стають замість цього рудими, завмирають у стані чи то життя, чи то смерті,

            чи ні те, і ні те, одним словом – осінь, стан осені, дійсно, хто б ще вів за собою ходу цих некликаних невідомих, покинутих непотрібних,

            хто головна незнайомка із факелом у руці, хто з цього зробила чи не божественну силу, чи не божественний дар? Осінь.

            Осінь палить факелом нашу з тобою інтимну темряву, вона палить нашу з тобою присутність в кімнаті, геть від нашого винограду, ти,

            але дике листя вже палає червоним, маленькими вугольками стають його ягоди, я не можу знайти твою руку, боже,

            наче розтанула і лишився лише вологий слід: цією рукою витирали сльози, цю руку я тримав ще… коли? Осінь палить

            час своїм незваним полум’ям: аж в носі лоскочить, смердять години паленою проводкою, горять з таким самим запахом,

            не цокають – тріщать, як гілки у вогнищі, тріщать, як щебінь під підошвами ходи незнайомців, тільки Осінь крокує безшумно,

            і це пекучий парадокс: тільки її кроки чутно, тільки її кроки чутно, я ж не кликав її, її факели, хочу сказати – йди звідси.

            Та ти ж і так один у кімнаті, тобі воно треба – проганяти, певно, ту останню, людину істоту сутність, що лишилась з тобою? Говориш сам з собою,

            бачиш, це завжди починається разом з осінню, разом з Осінню, разом з самотністю, яка відчувається, як висохлий піт на долоні,

            заміняєш своє смачне, малинове я на гірко-хмільне ти, дивлюсь у вікно і кричу не «геть звідси», а «почекайте»,

            я тільки відкрию шафу – дістану свій балахон некликаного незнайомця, запалю свій факел, і піду разом з вами.

            Разом з вами і прямо як ви: слідом за Осінню

чередою її днів-незнайомців