великі, тихі, лагідні таємниці

            Великі, тихі, лагідні таємниці разом із сутінками наповнювали парк: і так не зрозуміти, чи то сідало сонце десь на горизонті,

            чи просто хтось пофарбував будівлю у таке червоне.

            Так шепотів тобі на вушко, що випадково доторкнувсь вустами – зірочка-сережка обпекла, неначе справжня, але я вже

            спинитися не зміг: хотілось говорити й говорити.

            Таємниці утворили сутінки і лягли ледь-ледь помітним і тихим туманом – на тротуари, лавочки, травичку,

            його почути могли (і мали) тільки ми. Таких надійних, чуйних слухачів, так і хочеться – поцілувати!

            Цілуватись – закутані у тихий плед туману, розчинені у місті, зниклі разом з сонцем – до світанку.

            Таємниці все штовхали і штовхали нас у прірву ніжності: схилявся простір парку, немов лягав на подушку й збирався спати

            якийсь велетень. Не впасти – не впадемо, ми наче дві маленькі думки, які сплелись й тримаються одна за одну

            у тій гігантський голові. Так дзвінко, наче на підборах, пробігає час від часу сміх по парку – твій. Хіба ж можливі

            такі маленькі думки в такій великій голові? Думки, як і таємниці, бувають різних розмірів: великі й маленькі, тихі й гучні, страшні й не дуже…

            Гуляють поруч з нами наші таємниці як поважні сенбернари, сідають, чемно дивляться, кладуть нам голови прямо на коліна.

            Ми боїмося, та знаємо, що то тимчасово – от вже й не страшні, махають хвостами, змітають листя із алей, та на ранок двірникам

            робота буде все одно. Руді, великі таємниці-сенбернари ходять поруч з нами. Ніхто не знає, чим слово сказане, насправді, обернеться.

            Великі, тихі, лагідні таємниці – парк потонув у темряві так швидко. Нас від таємниць не відрізнити вже: ми повернулися до того,

            з чого починали. Я знов торкаюсь твого вуха, щось шепочу, і знов блискуча зірка пече мені вуста…