dynasties

«Осінь не змінилась, осінь геть не змінилась», – каже Жовтень, й ховає коробку в нижню шухляду комода.

            Він ніколи не показував їй, що він тримає в ній.

Жовтень збирає шматочки зниклих династій, роздивляється їх в сонячних проміннях, коли, звісно,

            вони в доброму гуморі й світять лагідно.

            Він назбирав вже цілу коробку з-під взуття, вже давно стоптав ті кросівки чи туфлі, що то було, навіть не пам’ятає,

            а коробка лишилась. І зберігає тепер шматочки стоптаних династій.

Це хобі, захоплення, прийшло до Жовтня абсолютно випадково, коли він гуляв берегом моря, слухав шум хвиль

            та мовчання чайок.

            Серед каміння він помітив щось дуже подібне, знаєте, на шматочок скла, яке море обробило, згладило, підточило, позбавивши гострих кутів.

            І потягнуло його роздивитись, що це таке, хоча, зазвичай, він не звертає уваги на такі дрібниці, але, видно,

            то був день, коли Жовтень змінився.

            Під тихим сонячним світлом блищала поверхня моря, затягнулось мовчання чайок, здавалось – думки почали замість них кричати.

            Жовтень роздивлявся осколок династії, який потрапив йому до рук: химерно-давні пейзажі грайливо переливалися

            і зникали разом з долями невідомих людей. Він поклав у кишеню шматочок дорогоцінної пам’яті,

так, хоч він і виглядав як скло, може як бита плитка, та просто потрібен правильний погляд та трішки доброго гумору сонячних променів.

Хто, як не Жовтень, збереже пам’ять? Навіть якщо ці імперії, ці епохи, цих людей і їхні життя вигадало саме море.

            «Осінь не змінилась, осінь геть не змінилась», – каже Жовтень, й ховає коробку в нижню шухляду комода.

            Він теж не змінився: бо досі не полишає надії і віри, що ще покаже свою колекцію своїй втраченій Осені.