швидкоплинне почуття

            Ми чекаємо осені щоб закохатися, тому що на фоні жовтих дерев ми ніби-то краще бачимо риси тієї самої людини,

            чи навпаки стаємо сліпими і нас веде щось інше.

            Ми чекаємо осені, щоб закохатися, тому що в холодні дні одразу стає ясно, хто насправді теплий і хто те саме сонечко, якого ми потребуємо,

            або ж відчуваємо, хто справді мерзне і хто потребує наших теплих, сонячних рук.

            Ми чекаємо осені, та всі про це мовчимо: і чесні, відверті люди, і чесні, відверті брехуни. Ми всі про це мовчимо

            та й правильно:

хай про це шелестить вітер, хай про це листя малює пейзажі, торкаючись води в річках, хай каштани про це вистукують на алеях, хай дощі змивають з цього мовчання все,

            окрім найважливішого.

            Ми чекаємо осені, ми всі чекаємо осені.

            Восени почуття стають, чи просто здаються, такими швидкоплинними; в цьому щось справжнє, тому що навесні, наприклад, почуття такі серйозні,

            вдають з себе незрозуміло що.

            Навесні почуття такі серйозні, як бізнесмени в костюмах на якихось стокових фото: розмовляють по своїм блекбері, роблять презентації та підписують документи

            та все таке інше, та все таке інше.

            І ніби надовго, майже назавжди, вдають з себе справжніх, лише вдають; восени не такі, восени почуття

            швидкоплинні.

            Ось сидимо на лавочці, випадково торкаємось мізинцями, чи каблучками стукаємось, теж ніби-то випадково, не звертаємо навіть уваги, дійсно, нащо зараз це все?

            Зараз все швидкоплинне: ми сидимо на лавочці і в наступну мить можемо забути один одного назавжди та ніколи більше не побачитись.

            Та згадаємо років через вісімдесят, і це буде дуже теплий та яскравий спогад, такий самий, як перші дні жовтня.

            І це буде щось таке справжнє та вічне, щось таке справжнє та вічне,

            власне, як і всі швидкоплинні почуття

            восени.