initials

            Хтось наді мною, певно, жартує, і жартує так, зовсім не по-доброму: всюди бачу твої ініціали, написані то на оголошенні,

            яке з дошки не знімали від початку часів, то просто на стіні будинку, то видряпані на столі у непомітній кав’ярні.

           

            І як хочу підійти, роздивитись, чи не здалося мені, чи не очі мене дурять – вони зникають, зникають з-під носу,

            тікають крізь пальці, такі знайомі і рідні літери, які пам’ятаю ще з твоїх листів, вони й досі зберігаються у столі, в шухляді,

            я тільки ключа загубив, щоб зазирнути й перечитати.

            То твій почерк, не інакше, я почав думати, що він відбився в мене на сітчатці ока, то і маю таку оптичну ілюзію,

            я ходив до двох окулістів – жоден то не підтвердив, тож це, як і ілюзія, то меланхолічна, не оптична.

            Або ж все ж чийсь невдалий жарт, та зараз місто вільне від друзів: всі роз’їхались по роботам та справах,

            забрали з собою свій гумор, тож тут нікому жартувати в такий спосіб, хіба то в самої осені таке дивне уявлення,

            можливо, але за умови, якби вона була людиною чи чимось схожим, а не порою року. Посміхаюсь: губи вигинаються,

            як літери твого почерку.

            Якби осінь була людиною – я б закохався в неї, обов’язково запросив на каву, хоча не запрошував нікого вже роки з два,

            написав би її портрет, написав би про неї роман, але – що маємо. Проходжу повз стару дошку з оголошеннями,

            якась незнайомка з рудим волоссям роздивляється її, і її в’язаний светр наче розписаний текстом твого останнього листа.