вогні, що дрижать в канделябрах

            Холодні ночі – аж вогні в канделябрах дрижать, а ми вдаємо, що наша ковдра – тепла, що наші піжами – теплі.

            На льоту замерзає клацання вимикача: світла немає, парафін тане, не плаче – поки що – тримає сльози в собі.

            Примарна надія втримати тепло танцює з тінями на стінах: ми ледь-ледь тримаємо руки, вони не розімкнуться всього до світанку.

            Це так несерйозно і мало, та час не боїться холоду, але й чомусь не гріє ані нас, ані маленькі вогники свічок: він не за нас, не на нашому боці.

            Холодні ночі – осінь нас прокляла, не нас особисто, та не сприймати це близько до серця не виходить – не вміємо.

            Що не близько – то в самому серці, ти знаєш, знаєш: серце – кімната, де сяють свічки в канделябрах.

            Ми самотні тільки в серцях одне одного.

            Переплітаємось, наче якісь морозні візерунки, вкриваємось інієм ледь-ледь помітних цілунків, їх так само мало, як слів.

            Парафінові сльози витирає хустка місячного сяйва: здригається вогник, здригаємось ми – нам щось мариться.

            Холодні ночі, холодні прокляті ночі – осінь така, що хочеться сильно-сильно кохати, вмерзнути в те кохання.

            Послизнутись на замерзлих листях і впасти в кохання.

            Припадати до теплих піжам, мати ковдру – одну на двох, вдавати, що тепло ще лишилось, та ти подивись на цю тремтячу гру, гру світла і тіней.

            Те саме у нас всередині: знаю. Гра тіней крилець метеликів в животі, сяють вогні канделябрів в серцях, єдине світло, це правда.

            Холодна ніч не кінчається – ми дякуємо осені, час не за нас, проте за нас осінь, світанку і близько немає.

            Холодна ніч не кінчається. Кінчаються свічки у канделябрах.