аромат перестиглих яблук

Висять на гілках останні яблука, гріють жовті боки під солодким, щедрим теплом бабиного літа, але ранками – мерзнуть.

Це нічого: тісніше притискаються одне до одного на своїх гілках, ну а потім до цих обіймів звикають – і так і лишаються.

Правда, все складніше ховатися від осінніх дощів: листя стало набагато менше, а от дощів як раз ні, навіть навпаки.

Яблука останні висять на гілках, повні соком, соком зі смаком тепла літа, літа, яке вже пішло, і лишилось хіба що в цих

останніх яблуках.  

 

Яблука дозріли: вниз летять, на землю, стиглі яблука, падають під дерево – і там лишаються лежати.

Хтось з них там і згниває, когось можуть і підібрати, хто лишився – ті так і продовжують грітися на гілках.

Ті, хто тримається, ті, хто не впав.

І відчайдушніше, наче з останніх сил притискаються в стиглих яблучних обіймах одне до одного: порятунок

від холоду

від дощів

від хижих укусів вітру.

 

Ми гуляємо по мокрих доріжках, і крокуємо – між крапель роси.

І немає тут більше нікого: поряд з нами хіба що жовте листя, запах осені, відчуваєш, ти ж теж його відчуваєш?

Пахне перестиглими яблуками.

Вітер в саду ховається: він чогось подобрішав та пом’якшав останніми днями, певно, на те є якісь причини, я його розумію.

Грається опалим листям, тихо шурхотить, та глянеш в його бік – стихає. Нас з тобою не чіпає – то і ми його не будемо.

Ми ж прийшли сюди так само – щоб сховатись, щоб сховатись від сторонніх поглядів.

 

Перестиглих яблук п’янкий аромат – п’янкий, як кохання, достигле кохання під промінням літнього сонця.

Причаровано вдивляємось у останні яблука: перестиглі сонечка, кажеш на них ти, а мені вони скоріше нагадують серця,

серця вітру, осені…

скільки разом вже ті яблука?

скільки разом прожили?

 

Щоб грітись ранками, від дощів ховатись, притискатися ночами – і не відпускати, їм прийшлось дозріти і пройти крізь літо,

аби дійти до осені.  

Ми з тобою дійдемо? То бери за руку,

крокуймо в листопад. Перестиглі яблука

гріються в останніх промінчиках тепла.