дивний звук пролунав десь позаду

Дивний звук пролунав десь позаду, я спинився, аби подивитись, але там – порожня алея, тільки лавочки – і ті без людей.

Ні птиць, ні шелесту, нічого – хіба моя уява, яка зі мною грає в ігри: мені лише здається, мені лише примарилось.

Я розвернувся і продовжив йти далі, ледь-ледь торкаючись носками туфель маленьких калюж. Та дивний звук не відпускає:

нехай і не було його насправді, може, та в пам’яті тепер він напрочуд справжній і не лишає в спокої.

Той дивний звук був так схожий на її прокурений голос – і чому, моя пам’яте, ти говориш зі мною її голосом, а не моїм чи бодай своїм?   

 

            Пам’ятаю її як ту, що курила по дві цигарки за раз, цікаво, чи так вона курить досі? На мою думку – дві цигарки для однієї легені це забагато,

            але, як казала вона, якщо курити красиво – то можна.  

 

            Дивний звук пролунав десь позаду – на цей раз він був схожий на легкі, швидкі кроки, так ходять в теплі літні дні, в легкій одежі,

            а восени важкі куртки й товсті светри – які там рухи легкі? Не полетіти навіть як ти янгол, а як людина…

            Алея все ще без нікого – сам на сам із порожнечею, немає навіть вітру, того в мілких калюжах жовті човники-листочки стоять, не рухаються.

            Чого чекають, чи кого – хто б їх знав. Люблю порожні парки, якби я обирав, яку любов лишити з двох – до тебе чи до парків,

            обрав тебе б. Та видно, що з нас двох питали не мене. Ти явно вибрала порожні парки замість мене.

 

            А як визначається краса куріння, ти мені поясниш? Бо я не дуже розумію, якщо ну прямо відверто говорити.

            Який ти все ж дурненький! Якщо ти дивишся, як хтось курить – і тобі хочеться цю людину поцілувати, то значить, курить красиво.

            Порожні парки спорожніли, як мені здається, виключно для нас з тобою.

 

            Дивний звук пролунав десь позаду – на цей раз я не сумнівався, що справді щось чув: це перехожий вітер зазирнув в порожній парк.

            І в диханні його мені чомусь примарилось твоє – ти знаєш, в порожніх парках така тиша, чутно все, і спогади, і враження, отримані у них

            тримаються в десятки раз міцніше за всі інші.

            Немов той вітер справді був живий, мав очі, брови, все таке – то я заспішив, аби піти скоріше з парку, я так собі казав,

            та насправді я йшов від порожнечі.

            Я часто думаю про тебе – я хотів би навчитись в тебе перетворювати порожнечу на щось таке… Не страшне.

            Ба більше – у прекрасне.   

   

            То що, ти хочеш мене поцілувати? Якщо що ти з відповіддю не спіши: попереду ще ціла сигаретка,

            але ти не затягуй, бо знаєш, що у мене є лише одна легеня.

            Я й без того знав, що хочу.

 

Дивний звук пролунав десь позаду, але я більше не дивився.