2023. доцвітає тьмаво бузок

            Я ліг спати у вересні, та, якщо бути чесним – то не вересень, то ще літо, бо в мене чесно допрацьовував свою зміну кондиціонер.

            Я вимкну його – і він може бути вільним, піти додому, до родини: дружина, діти, чорний з білим собака, нахабний кіт, телевізор, пиво…

            Але він лишається на стіні та нікуди не йде, якось сумно закривається та щось тихенько бурмотить своїм «пік», гасне дисплей.

            Слідом і світло в кімнаті – знизую плечами, як зазвичай перед сном, інший підсумок дня мені підвести, насправді, важко.

            Я ліг спати у вересні, та, якщо бути чесним – то не вересень, то ще літо, не осінь, і я можу повторити це речення хоч десять, двадцять разів,

            від того правда не зміниться.

           

            Доцвітає тьмаво бузок, ледь дотягується до мене його настільки ж тьмавий запах: я тягнусь рукою до низьких суцвіть, але навіть так бачу,

            що всі квіточки на п’ять пелюсток хтось вибрав. Не виключаю, що то був я сам: це знайомий кущ, я не десь на чужині, я вдома.

            Я у рідному сні з вересня на жовтень. І прийшов до мене кущ бузку: прийшов попрощатись зі мною, доцвітати тут, бо де ж ще,

            як не уві сні? Тут не так страшно помирати, як у реальному світі.

            Як тьмавий квіт бузку опадають спогади, події, рядки, теплі промінчики сонця, літо і весна цього бентежного року вже остаточно стали минулим.

            Осінь знову захопила теперішнє. Вона так посміхається, знаєте, наче колись вона це теперішнє відпускала.

            І наче існує бодай щось, окрім неї. Виходь, красуне, виходь, моя осінь, яви себе в моєму сні: я бачу твою посмішку у самому повітрі.

            Я знаю, що ти ховаєшся за кущем бузку. Доцвітає тьмаво бузок,

            і лагідно каже осінь: «почекай. Ще півгодини до жовтня. Дивись на бузок – побачиш мене, коли прийде час».