дивись на глек і повторюй за мною

            Дивись на глек і повторюй за мною – з такими словами Осінь вчила свою коханку писати вірші, бо справжні поезії – як люди, народжуються не інакше, як з глини і лише один день на тиждень. На сьомий день поети відпочивають – працюють лише прозаїки.

            Коли руки не замазані глиною, яка на них підсихає, яка немов сковує твої руки, твої рухи, що аж перо чи ручка випадає із пальців – то яку ж поезію ти напишеш, сонечко?

            Осінь робила пузатий, огрядний, глек: з такого її дівчина пила молоко у себе в рідному селищі, тепле й густе, іноді то був кефір, що лишав по собі кумедні білі вуса, вона сміялась – і збирала свій сміх у глек. Пузатий, огрядний, поважний.   

 Імені дівчини, Осінь, як повелося, не знала, не знає і не дізнається, так, навіть з метою забути, бо інакше вона б ні за що в неї не закохалася, і від того трохи сумно.

Та Осінь каже – дивись на глек і повторюй за мною, якщо зробиш все вірно – то у жарі печі глина перетвориться на найкращий вірш, повторюй за мною: доцільність, повнота, надійність, так і казав мій земний батько..

А він вмів скласти вірша. Дівчина цілує Осінь у щоку, немов підкрадаючись до вуст, тримає за руки, перебирає пальцями ляпки глини на шкірі, закочені рукава.

Не відповісти на ці поцілунки – дівчина цікавиться, а як стати музою, з якої будуть писати вірші, себто – ліпити глеки, може, це в неї вийде краще, а Осінь сміється, закінчуючи працювати із вологою глиною; навіть глек, здалось, посміхнувся.

Моя хороша, каже, щоб стати музою – тобі треба стати мною, адже, скільки б не було створено текстів, всі так чи інакше розповідають про мене, до мене повертаються.

І якщо ти хочеш ще хоч раз побачити мене – тобі доведеться писати, люди до мене не повертаються – тільки тексти. Я хочу лишитись з тобою назавжди! Всі то кажуть – але ніхто ще про мене не написав, не написав, щоб вернутись до мене.

Лишитись зі мною. Слухай мене, дивись на мене, на мої руки,

дивись на глек і повторюй за мною.