жовтий дім

            Дім став жовтим, наче, як і дерева у парку, мав крону з листя – він сонцем засяяв серед інших домів, наш район

            став його сірим небом, на якому він раптово зійшов. Чи думає небо про свої хмари, сонце, і ночами – про зірки і місяць?

            Небо просто є, і буде, навіть якщо жодна пара очей не буде дивитись на нього, небо не зміниться від кількості глядачів.

            Виявляється, що бути небом не так круто, як здавалося, виявляється, бути небом навіть трохи важко, особливо – як то осінь.

            Ніхто ніколи не помічав той дім – то може, він завжди був жовтим? Він не міг з’явитись нізвідки, дома не беруться з повітря,

            їх не роняють з неба журавлі, що летять в теплі краї. А якщо там було порожньо-порожньо, м? Уявіть:

            порожнеча стільки часу була поряд з нами, а ми не помічали її, де ще є така порожнеча, з якої може виникнути дім,

            жовтий, як осінь, як сонце, як чорний мармур надгробка.

            Дім жовтого кольору наче намагаються оминати всі вулиці нашого неба: як спритні змії, що от-от і підуть у сплячку, слизько обходять його,

            і ти ковзаєш їх бетонною шкірою, і не дивишся на дім – він жовтіший од ока змії, якоїсь достобіса отруйної й небезпечної.

            Небо восени стає лабіринтом – і прогулянка ним перетворюється на прогулянку лабіринтом, який чомусь все веде і веде тебе до початку:

            Дім став жовтим, наче, як і дерева у парку, мав крону з листя – він сонцем серед інших домів…

            Осінь це такий час: час жовтих будинків і думок, що все ходять кругами проспектами у твоїй голові, повертаючись і повторюючись

            від дня до дня.