Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            Я – папір, яким ріжеш пальці до крові,

 

            і тонкою ниткою лишається слід на стежині, наче вже перші червоні листочки кленів почали опадати,

            ще рано. За цим слідом підуть мої звірі: не впади, бо вони одразу розірвуть тобі груди і перетворять останні удари серця

            на першу грозу в новій порі року. Але не забороняй їм лизати твоїх пальців, навіть сама спробуй свою кров:

            вона зараз смакує інакше. Ріж пальці та веди моїх звірів, або, якщо хочеш, сама стань моїм звіром.

            Я – плани, від яких ти відмовився,

 

            те, від чого ми відмовляємось, відтіняє те, що ми будуємо, себто створюємо, саме воно визначне і показує

            справжню цінність. Теж саме й з демонами, яких ми підселяємо собі в голови, душі, серця: веди моїх демонів, любий,

            тримай їх ближче до серця, тримай в голові, але подалі від зізнань у коханні, особливо як раптом хочеш зізнатись

            мені. Тримай у душі, але в принципі достатньо посадити й на плечі, головне веди моїх демонів на зустріч зі мною,

            бо я тобі довіряю. Настільки, що якщо одного разу ти станеш демоном – я підселю тебе собі в голову.

            Я – той самий жаданий дотик,

 

            вночі, в старій-старій церкві під стук немов би одразу сотні дощів, під час моєї останньої молитви в житті,

            і я навіть не згадаю ім’я того закоханого молодого священника, якого так підступно проігнорувала. Може, його звали Клод, а може він був темношкірим парубком

            на ім’я Енріко. Я думаю, вже можна називати його будь-як, бо це, здається, відбувалося поза часом,

            але іноді мені здається, що моя тінь схожа на нього. І так само, як він, не може мене торкнутись, обійняти,

            поцілувати.

            Я – осінь.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне