goodbye

            Розмовляли про поезію Роберта Бернса, пили чай зі стаканчиків без логотипу, плювались листям заварки,

            він – не соромлячись, вона прикриваючись рукою.

            Сонні очі блищали, штучне освітлення, тане луна слів, тече разом з водою у стоки, і десь там далеко-далеко, може,

            щури теж почують, що там казали про шотландську поезію.

            Так розмовляли, що неначе прощались один з одним, а здавалось – то просто ранкова бесіда двох закоханих,

            молодих людей: він – грає на акордеоні в підземному переході, вона – молода майстриня манікюру.

            Якась стара вже розкладалась зі своїм товаром: вона намагалась зв’язати ще один місяць літа, але вийшли теплі шкарпетки,

            рукавички, навіть – шарф. Отаке воно, бабине літо.

            Двоє допили чай, глухо впали стаканчики у смітник, замовкли рядки віршів, натомість – з’явився голос дощу,

            скоро йому підіграє акордеон.

            Вона обійняла хлопця, в якого закохалась, виявилось, на цей тиждень. Навіть не притиснулась до нього так близько, як то було вночі,

            Осінь така: наче близька, а потім раптом стає далекою.

            Вона пішла від нього, і зникали її кроки між нот: він грав, він грав, і знав, хто від нього йде, бо впізнав ці такі рідні риси.

            Його риси вона не впізнала, вона ніколи не впізнає, скільки б вони не зустрічались, які б форми він не приймав.

            Розуміє вона надто пізно: різко повертається – та нікого позаду нема. Тільки звучить акордеон, співає дощ,

            і сива стара торгує бабиним літом.