загублені квіти

            Квіти губляться у великих містах, навіть якщо виросли в них і провели більшу частину життя. Не підкажуть дороги,

            бо самі ще в пошуках. Квіти на гілках – на різних гілках метро.

            Грають в хованки станції, як пересмішники цвірінькають термінали, і як сороки – тягнуть вісім гривень з картки.

            Стоять розгублені – загублені – дикі орхідеї при вході на станцію: дивляться карту, карту зоряного неба, складену на основі

            ламп у метро, а не зірок. Я вас проведу, йдіть за мною, загублені квіти: я знаю, як доїхати до найближчого таксофона.

            Обіймаю за тонкий стан – орхідеї, неприборканий норов раптом зламався об важкі двері київського метро. Нас тягне вниз ескалатор,

            як хисткі піски. Нас тягне вниз ескалатор, наче тягне низ живота.

            Я вас проведу, загублені дикі квіти – я знаю, як загубитись ще більше. Та це не страшно, насправді, страшно – коли реве

            потяг, що прибуває на станцію. Його не бояться лише тому, що він чавить своєю швидкістю й масою увесь страх.

            Загублені квіти великого міста – ми мали зустрітися, все, що відбувається осінню, називається не інакше, як доля.

            Заритися носом в пелюстки – і їхати мовчки стільки станцій, скільки потрібно, пам’ятати, коли треба вийти – забути в останній момент.

            Не забути поступитися місцем, але воно лишиться вільним аж до наступної зустрічі з цим самим вагоном. Зміняться лише орхідеї в моїх обіймах:

            з диких на

            відсутні. Але ніщо не губиться повністю й остаточно осінню: я досі думаю про руки, в які віддав ті дикі орхідеї.