Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            Я сів на краєчок молодого місяця, немов то був старий рибацький місток, що ховався серед кущів очеретяних хмар  

і закинув вудку у прозоре небо – воно було настільки прозоре, що було видно зірки, які пливли, наче риби.

Деякі навіть справді

були рибами.

Я закидав вудку так далеко, як виходило – зірки, такі величні і поважні, на черв’ячка клювали, як дурні:

я витягав одна за одною, складав сузір’я Риб в своїм відерці.

Нічні літаки стрімкі у водах неба,

наче жабки.

Комети-комарі – відмахуйсь, не відмахуйсь, однаково вернуться, їх писк виблискує у темряві, і в пам’яті по собі лишає, здається,

малу червону цятку, ти ба, напитись пам’яті – то справді треба вміння: багато думаю про це, коли рибачу.

Я сам не став би пити пам’ять,

бо я і так чийсь спогад.

Поправляю капелюха та застібаю ще одного ґудзика у теплої сорочки: ти бачиш, діду, я досі в ній рибалю, сидячи на твоїм містку,

а дід сміється, аж хмарний очерет розходиться у боки, далі йде собі в гараж, світанок треба лагодити, внучку.

Світанок восени щось надто часто барахлить:

їй-бо, старий акумулятор.

Все плавають зірки – як рибки і не рибки, то смішно, правда: рибалити у небосхилі то теж саме, що в акваріумі,

нащо вудка – черпав би вже зірки у одноразовий стаканчик.   

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне