вибрик

Осінь випустила на сцену своїх невгамовних блазнів, карнавал меланхолії, прощальна вистава бродячого цирку,

            який завтра вже зникне, не лишивши по собі слідів. Так, навіть в пам’яті глядача: пора примарних вистав, керамічних туманів,

            зникаючих віршів і безсюжетних романів. Шатри, сцени, фанерні театри розтоплять пекучо-холодні дощі: літо, наприклад,

            говорить ударами грому, густе лунке червнево-липнево-серпневе контральто; Осінь мовчить, осінні дощі – мовчазні, тільки відпущені з прив’язі блазні

            сміються то там, то тут, то ніде. Їхні вибрики й недоречні жарти, їхні трюки й незграбні фокуси, що може викрити навіть маленька дитина,

            тому й показують свої вистави лише дорослим: дорослі – не викриють, дорослі вміють забувати побачене.

            Побачені навіжені вибрики, сміх, що вкриває серце тонкою ранковою кригою, чутно хрускіт поміж ударів: блазні жонглюють червоним і бронзовим листям,

            блазні жонглюють фіолетовим базиліком, аби тільки скрасити одноманітно-яскравий букет, крокують електроканатами

            мотузок-дротів. Блазня від блазня не відрізнити: у всіх один одяг, один нашийник, один смішний капелюшок і безликий грим

            на до болю знайомих обличчях. Повні кишені каштанів, а навіщо зібрані – певно, заради жарту, певно, без мети, але ж так хочеться

            її відшукати. Осінь дивиться за всім зі свого балкону – вона наче в театрі, навіть має маленький театральний бінокль,

            і з нею разом виставу дивиться велосипед зі спущеними колесами, консервація з поза-поза-поза… позаминулого року, покоцана шафа,

            якийсь дивний театр, дивний настільки ж, наскільки рідний будинок, рідна квартира з килимом на стіні.

            Рай не на небі, рай – за кулісами цього миттєвого, зникаючого театру, театру осіннього вибрику. Прочитай, подивись, доторкнись, – і забудь.