Повернутись до головної сторінки фанфіку: ж о в т е н ь

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            Сім дияволів приходять до тебе щовечора: не знімають взуття і не миють руки, варять каву в старім кавнику,

            сідають за стіл у темній вітальні.

            Обговорюють руду бестію, голосно коментують родимки на її грудях, а потім – пошепки щось про колір очей,

            щось про голос та про вуста.

            Падає з полички книжка з есеями Фрідріха Ніцше, яку ти брав у бібліотеці та не повернув, аж підстрибуєш від цього,

            сім дияволів хоч би що: наливають каву в немиті чашки, гасять недопалки об роги один одному.

           

            Сім дияволів як з портретів на картах таро і наче намазані фосфором: світяться в темряві, та зникають при світлі.

            Там, де дияволи, не вмикаються ліхтарі, тож чекаєш, поки підуть (знаєш, що можуть й лишитись),

            але не без зацікавленості слухаєш їх розмови про бестію-осінь.

            Не те, що вони майже викрикують крізь власний регіт: про труси, лубриканти й оргазми, а те, про що вони говорять не голосом,

            що вони вимовляють самими рухами губ.

            Сім дияволів сидять за столом, в кожного на годиннику – 15:00, їм плювати на справжній час,

            сім дияволів – кожен походить з родин мафіозі.

            Їх не вигнати з твого дому: ти вішав ікони, кидав в фільтр хрестик, в розпачі жбурляв в них часник,

            але їх не спинить, напевно, і тисяча армій, не спинить тисяча мурів.

            Сім дияволів з карт таро п’ють каву та ігнорують час, обговорюють осінь, наче знають її дуже добре.

            Ні, не знають. Ти дивишся прямо на них, і відчуваєш, як тебе обіймають, притискаючись ззаду, і відчуваєш,

як твоєї шиї торкаються вуста, про які навіть дияволи говорять

лише пошепки.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне