XXXVI

XXXVI

 

Валірія

POV Джон

 

Він не бачив і не чув нічого. Перед ним була суцільна темрява, а суцільна тиша різала його слух. Аж раптом він побачив спалахи. Дивні спалахи, схожі на феєрверки чи вогонь. Тоді перед ним постала земля. Порожня, без людей чи тварин. І як тільки він подумав про це, почулося ревіння звірів, і ось виповз здоровенний ведмідь, але поранений в бік. Вслід за ним вистрибнув величезний вовк. Лютововк, як зрозумів Джон. Його очі були покриті більмами, але він якимось чином знав, за ким женеться. І тільки потім Джон побачив за спиною велике біле дерево з криваво-червоним листям і розлюченим ликом на стовбурі. Здавалося, цей лик стежить за ним і тваринами, що боролися. Врешті лютововк перегриз горлянку ведмедеві, після чого більма з його очей зникли, а райдужка стала жовтою.

 

Потім ніби минуло кілька століть. Перед Джоном знову постало чар-дерево, та інші дерева були поламані або вирвані з корінням. Величезна істота з товстим покритим густою шерстю тулубом та крихітною головою рвалася до чар-дерева, а менші істоти з зелено-бурою шкірою сипали в нього крихітними стрілами з чорними наконечниками. Велетня це тільки дратувало, та раптом з-за дерев вистрибнуло п’ять лютововків та один величезний лось, які спільними зусиллями повалили його на землю, і врешті велетень сконав. Колись Стара Нен розповідала йому про війни Дітей Лісу та велетнів, і схоже він побачив одну з них.

 

Потім він побачив іншу сцену. Армія трупів, ведена істотою, схожою на дуже бліду людину із сапфірово-синіми очима із крижаним мечем в руці безжально нищила людей, одягнених в хутра і бронзові обладунки. Людська зброя не брала мерців, а від контакту з мечем тієї істоти взагалі розсипалась на дрібні уламки. І коли останній воїн-людина впав, істота переможно підняла руки, і усі хто поліг піднялися, тепер уже як його маріонетки з такими самими блакитними очима. Чомусь Джон знав, що ця істота — Чужий. І коли він про це подумав, армія мертвих кинулась на чар-дерево, що мовчки спостерігало за всіма подіями.

 

А далі події змінювалися стрімко, ніби дні перейшли в години, а години — в секунди. Джон бачив, як армія людей на чолі з воїнами, що тримали палаючі багряним полум’ям мечі, нищила армію мертвих, а їхній ватаг пробивався через Чужих, поки не вразив своїм мечем їхнього… короля? Хоча старий згадував про Великого Чужого, істоту, абсолютно протилежну людині. А воїн з сяючим мечем спершу зняв ворожу голову, а потім розсік опоненту груди і вирвав його крижане серце. Решта розбитої армії кинулась тікати далеко на північ. А люди, що йшли за воїном, впали перед ним на коліна з криками «Слава Азору Ахаю!», «Слава Королю Геркуну!», «Слава Брандону Перевертню!». А до воїна, одягненого у плащ з вовчого хутра, підійшов величезний, завбільшки з бугая, лютововк і протяжно завив.

 

Потім він бачив того ж Брандона, тільки тепер він лежав під величезним дубом із закоченими очима, а навпроти нього ходили велетні з такими ж білими очима і тягали звідусіль лід, каміння та деревину. Поруч на підвищенні стояла залізна скриня, від якої віяло холодом, і Джон зрозумів, що це будується Стіна, а в її фундаменті стоїть серце Великого Чужого. Згодом картина змінилася, і ось перед ним у місячну ніч чоловік у чорному плащі Вартового насильно бере жінку, що за описом нагадує Чужого. Жінка заливається в його руках, намагається опиратися, та нічого не виходить. І тоді вона розтуляє губи і вигукує щось дивною, мов скрегіт криги, мовою. І Джон розуміє, що це прокляття на адресу того, хто насмілився зґвалтувати білого блукача. Картина знову змінюється, і ось лицар в обладунках із вовчим хутром та під прапором Старків одним ударом великого темного меча зносить голову блідому чоловіку в крижаній короні. А інший із невеликим ріжком через плече пронизує мечем із обсидіану крижану жінку з попереднього видіння. Схоже, що це падіння Короля Ночі та Мертвої Королеви, а люди, що їх здолали — Король Зими Брандон Руйнівник і Король за Стіною Джорамун Здичавілий. Ось як воно було насправді. І значить, Старий не брехав про те, як ледь не повернулася Довга Ніч.

 

Далі Джон бачив, як люди під прапорами з велетом, броньованим кулаком, дволезною сокирою, перехрещеними топірцями, кінською головою та сірою долонею дістають мечі і схиляють коліна перед чоловіком з сірим лютововком на прапорі і скандують «Король Півночі!». Вже в іншому видінні Старки разом з новими васалами беруть в облогу замок, стіни якого аж кишать Х-подібними хрестами з обдертими людьми. Болтони, Червоні Королі та їх замок Дредфорт. Скільки крові вони випили у Старків, перш ніж скоритися. Далі вже інший Болтон таки стає на коліна перед Старком, а потім уже вся армія Півночі нищить ворогів, що прийшли під знаменом Семикінцевої Зірки, а голови ворогів розвішує вздовж узбережжя. Це Теон Старк, Голодний Вовк, громить андальське вторгнення на Північ. Це видіння повне жорстокості та люті.

 

Далі вже часи Ейгонового Завоювання. Король Торен Старк стає на коліна перед Ейгоном Завойовником. Поруч від несхвалення кривить лице чоловік, схожий на Короля-на-колінах, а з його сагайдака стирчать три білі стріли. У підсвідомості Джон розуміє, що ці стріли призначалися для драконів. Краще, якщо про це знатиме тільки він.

 

Потім дійові особи видінь змінилися. Жорстокий чоловік із сріблястим волоссям грубо бере жінку вестероської зовнішності. Пізніше він же страчує зодчих, які завершили будівництво фортеці в Королівській Гавані. Мейгор Лютий, король, вбитий своїм же троном. Молодик із рідкими білими вусами під зеленим прапором із золотим драконом. Цей же молодик, уже весь обпечений та в оплавленому обладунку кричить не менш покаліченому дракону «Dracarys!». Дракон видихає потік золотого вогню на жінку із таким же волоссям як у Дейенеріс, та коли вогонь стихає, жінка виживає, тільки втрачає весь одяг. І тоді дракон просто нападає на неї і в один змиг ока з’їдає. Це була смерть Рейніри Таргарієн на Драґонстоуні. Джон щиро жалів її, адже вона мала посісти трон за правом. Наступне коротке видіння показує йому, як Ейгон ІІ падає мертвий, а з його рота ллється кров. Зраджений і отруєний своїми, узурпатор був повалений, а його малолітній небіж став наступним королем.

 

Далі видіння були про ще гірших людей. Худий, схожий на їхнього знайомого старого чоловік у лахмітті б’є себе в груди, благаючи у богів прощення гріхів. Це міг бути тільки Бейлор Блаженний, добрий але слабкодухий король, який став релігійним фанатиком, чим і погубив себе. Далі вже інший чоловік, уже явно п’яний товстун тяг до ліжка кількох дівчат, які навіть не опиралися, а тільки хихотіли. Пізніше цей же чоловік уже очевидно на смертному ложі оголошує всіх своїх шляхетних байстрюків законними. Найближче до нього стоять високий вродливий чоловік із чорним триголовим драконом на червоному тлі та альбінос із червоною плямою, що нагадує за формою крука. В обох в руках мечі, які Джон та Дені віднайшли у Червоному Храмі. Старий точно є Ейгоном IV Недостойним, а ці двоє це Деймон Блекфайр та Бринден Ріверз, королівські байстрюки. Поруч з ними стоять й інші — Ейгор Гіркий Клинок, Шайера Морська Зоря, Балеріон та Нара Отериси і ще кілька, кого він не запам’ятав. Напевно він бачить слабких і недостойних королів-Таргарієнів, бо як іще це пояснити?

 

Останні видіння показують йому вже зовсім нещодавні за цими мірками події. Ось хворобливий на вигляд чоловік веде до вівтаря Сімох юну дівчину із сріблястим волоссям. Там її приймає молодий, але старший за неї чоловік, сильно схожий на батька дівчини. З очей дівчини течуть сльози, і Джон готовий закластися, що це не щасливі сльози. Це шлюб Ейриса і Рейли, батьків Дейенеріс і його бабки та діда. Бо наступне видіння показує йому, як старий із довгими, схожими на кігті нігтями насильно бере вже трохи старшу жінку з попереднього видіння. Вона плаче, на її обличчі подряпини і Джон не сумнівається у тому, яка річ їх залишила. Старий лише лютує і бурчить «Ти розбудила дракона!». О боги, як це огидно. А біля дверей стоїть юний золотоволосий лицар у білому плащі і плаче від безсилля. Це хто, Джеймі Ланністер? Царевбивця? Але чому він плаче? І тільки потім він чує жіночі крики болю і благання про допомогу. Отже він плаче від безсилля, адже він клявся захищати королеву від усього, та не від короля. І ось наступне видіння, а в ньому король сидить на троні і волає «Спалити їх усіх!». Бородань у каптурі із брошкою у вигляді правої руки регоче і роздає накази іншим чоловікам у плащах. Та раптом Джеймі Ланністер спершу вбиває усіх піромантів, включно із Рукою, а потім пронизує і самого Ейриса, і біжить до дверей зали. Там вбиває ще одного піроманта, а після кількох поворотів різко зупиняється, бачачи солдатів та величезного лицаря у жовтому закривавленому сюрко з собаками. Собаки… це Ґреґор Кліган, Гора-на-Коні. Схоже, що Ланністери прорвалися у Червоний Замок і напевно зараз вб’ють Елію та її дітей…

 

І справді, згодом Джон побачив маленьку смагляву дівчинку, яка забилась під ліжко. Аж ось грубі руки вихоплюють її з-під ліжка і перед нею постає лицар із мантикорою на сюрко. В його руках великий кривий ніж, а на його обличчі злобна посмішка. «Маленька принцеса хоче погратися!» — регоче Ейморі Лорч — «Що ж, я знайшов її, і тепер вона у моїй владі! Іди сюди, розповім казочку». Маленька Рейніс почала плакати і кликати тата. А Лорч схопив її за сукенку і пронизав своїм ножем її серце. А потім почав колоти скрізь, де тільки міг дотягнутися…

 

Потім його перекинуло в інше місце. Там Гора з кількома солдатами Ланністерів виламав двері і ввірвався всередину. Елія щосили притискала до грудей немовля Ейгона, який щосили верещав. «Не чіпай його! Він лише дитина! Візьми мене!». А Кліган лише розреготався і прогудів: «Я маю наказ знищити поріддя дракона, та від пропозиції не відмовлюсь!» — і він видер з рук Елії хлопчика і кількома ударами об стіну розбив його голівку. А потім роздер одяг Елії, спустив штани і грубо взяв її. Елія тільки схлипувала, а коли гігант здригнувся, розливаючись у ній, він вийшов з неї, підтягнув штани, а потім схопив свій меч і одним ударом розрубав її навпіл. Ось так це сталося, і виглядало ще гірше, ніж на словах.

 

Але наступні видіння… не минуле. Це був Червоний Замок. Залізний Трон порожнів, та під ним стояли два інших сидіння, на яких сиділи двоє людей: темноволосий чоловік та світловолоса жінка. Жінка… мала сріблясто-золоте волосся і схоже це була Дейенеріс. А темноволосий… це був він сам. Але коли вони обоє розплющили очі, Джон здивувався. У обох були повністю фіолетові очі. Білки, тобто те, що в нормальних людей було білками очей, були бузковими, а зіниці — темними, мов аметист. А вже інше видіння показало кількох дітей із валірійською зовнішністю. То це були їх діти? Отже їм усе вдасться.

 

І тут в його голові залунав голос: «Це ти і твої предки! Знай про них правду і прийми себе таким, яким ти є, Дитя Льоду і Полум’я! Прийми або помри в муках!».

 

Саме так. Він — Джон-Ейгон із домів Старк і Таргарієн, законний король Вестеросу. А щоб керувати Вестеросом йому потрібно прокинутись…

 

<end POV Джон>

 

Коли він прокинувся, то побачив біля себе пробуджену Дейенеріс і старого. Дені трималася за голову і стогнала від болю. Старий підтримував її і щось шепотів, як зміг зрозуміти Джон, закляття від болю. І справді, згодом Дейенеріс ніби полегшало, і вона підвелася. А потім вони зазирнули один одному в очі і здивовано скрикнули.

 

— Джон, твої очі!

— Мої?! Ти на свої глянь!

— А що з ними?

— Вони фіолетові!

— Вони завжди були фіолетовими! Твої також фіолетові!

— В сенсі?!

— Повністю. І білки і зіниці!

— І у тебе такі ж.

— Краще глянути на них у щось, що схоже на дзеркало!

 

І коли вони нахилилися до води, їх враженню не було меж. Їх очі були фіолетові на бузковому. І чомусь Джон знав, що це від того, що вони випили Воду, котра, схоже, змінила їх кардинально.

 

— Магія. Лише магія може дати вам неосяжні знання. Та не може бути так, щоб усе було безслідним. Ваші очі — це і є відбиток Магії Знань. Я теж мав колись такі очі, та як змивається зі шкіри засмага, так і магія з часом покидає тіло людини, — промовив до них старий. — А тепер ходімо зі мною. Сам вам почути нові поради щодо ваших подальших кроків…

____

 

Королівський Тракт, десь на Півночі

 

Лорд Старк міг не любити свого брата Брандона за його шаленство і нестриманість, але саме з цього випливали менші причини цієї неприязні. Бо якби Брандон не піддався пориву люті більш ніж двадцять років тому, його брат Еддард не залишався б у Вінтерфелі на день-два, щоб після поїздки на південь їздити на північ до Стіни. За що лорд Рікард Старк так прогнівив богів? Питання беззмістовне, адже і його батько і його брат уже давно спочили у крипті, а він зараз іде додому разом із лордами Амбером та Карстарком. Леді Мормонт разом з Бендженом рушила на захід, де мала сісти на корабель до Ведмежого острова, а Бенджен мав наглянути за розселенням дикунів вздовж узбережжя. Десь у цих місцях лорд Карстарк мав би разом з Отелом Ярвіком повести ту частину людей на схід. І вже разом з самим лордом Еддардом, Великим Джоном Амбером та Кворином Напівруким ішла більша частина дикунів на чолі з Мансом, Тормундом та Сореном Щитоламом. Переговори про те, хто де поселиться і кому присягатиметься, тривали ще кілька тижнів до сьогодні. Тенни, а також нальотчики, що йшли з Альфіном Круковбивцею та Плаксієм навідріз відмовлялися схиляти коліно перед Старками та їх васалами. «Ми не схиляємо колін, особливо перед тими, хто годує ворон!» — так відповідали вожаки, яких Манс знову мусив перемагати в бою. Стир пішов назад у Долину Тенн разом зі своїми людьми, перед цим плюнувши під ноги і Мансу і лордам Півночі. На свою голову. Бо через тиждень після цього до Східної-Варти-біля-моря прибилися рештки теннів, уже на чолі з новим магнаром Сігорном. Той, на відміну від батька, хотів жити більше ніж ненавидів Нічну Варту, і коли Манс та лорд Старк змусили його схилити коліно, лисий вожак так і зробив. Іще більші проблеми були з велетнями та їх мамонтами. Зовсім небагато людей знали давню мову, і ще менше велетнів знали загальну мову. Котер Пайк довго відмовлявся пропускати їх через гавань свого замку, та зрештою погодився, і тепер група з півсотні страшних істот величезними кроками ішла за своїм королем Маґом. Еддард сам не знав де їх поселити, і ще більше — як їх прогодувати і що сказати Тайвіну Ланністеру, коли Русе Болтон поскаржиться на дикунів біля своїх земель. Він зміг поспілкуватися з королем велетнів через Тормунда, який знав давню мову, і зрештою домовився, що поки вони мешкатимуть неподалік від Твердині Півночі, яку виділили Мансу за резиденцію, а вже потім буде вирішено, куди їх поселити.

 

Чим ближчими ставали землі Амберів, тим легше на душі було в Неда. Йому хотілося відкласти до біса усі справи, рвонути чвалом до Вінтерфелу і забрати свого онука у Робба й Маргері, щоб хоч місяць-другий провести з ним час. Присутність Лео поруч допомагала йому перебороти страх за його життя. І за життя іншого онука, Валарра. Джон, Дені… хай бережуть їх боги у Димному морі та самій Валірії. З розповідей він чув, що навіть повітря на знищеному півострові отруйне. Одна із принцес ще в часи драконів літала туди, і повернулась напівмертвою. Тільки б Джон і Дейенеріс не повторили її долю. Вони двоє і так ледь не загинули, і звістка від Ертура про той напад ледь не викликала в нього удар. А з ними ще Арія, його маленька перероджена Ліанна. Чорт, краще не думати про погане, бо так тремтітиме на кожен шорох. Краще зосередитися на супутниках, чиї розмови точно не назвеш… пристойними. Особливо розмови Тормунда з Великим Джоном.

 

— Отже, ти походиш від велетнів, і тому носиш на прапорі велетня у ланцюгах, так? — перепитував Тормунд у Великого Джона.

— Так, принаймні давні королі Останньої Ріки походили від них. Саме тому ми високі і сильні тілом, — вже мабуть вдвадцяте відповів лорд Амбер.

— А чому ви схилили коліно перед Старками? Ви ж були королями.

— Старки були сильнішими, хоча один воїн із Останнього Вогнища міг побити сімох-десятьох не з Останнього Вогнища. Та ми зробили це через те, що Королі Зими пішли на союз через шлюб. Мало хто це пам’ятає, але син Амберів взяв за дружину доньку Старків. Їхній син не бажав воювати проти кузена і схилив коліно.

— Он як все у вас, південців, хитро. Щоб не битися — женитесь, ха! У Вільного Народу все не так. Ми не йдемо за сином великого воїна. Новий вождь має сам довести силу і перемогти інших претендентів. Невже вам подобається йти за малявкою, якій дід шмарклі підтирає?

— Ми не йдемо за малим Ланністером. Ми поклялися у вірності Залізному Трону, а на ньому за одинадцять років може змінитися сидяча особа, чи не так, лорде Старк? — усміхнувся Великий Джон.

— Ви ще на всю Північ це прокричіть, лорде Амбер, — відповів Еддард, — Ви поклялися, що ніхто сторонній не знатиме про наші плани. Попрошу вас дотримуватись цієї клятви.

— Ну я, наприклад, не сторонній. І Манс також, — спробував обуритися Тормунд.

— Про твій довгий язик, Тормунде, знає вся Північ, — присоромив того Манс. — Він вже хвалився вам своїм довгим членом, м’лорде?

— Чим-чим? — перепитав Еддард.

— А навіщо мені хвалитися ним перед чоловіком? — запитав Тормунд. — Я тобі що, хріносос якийсь?

— О боги. Я змушений буду взяти вас до Вінтерфелу, Тормунде, і навчити нормальних манер, — простогнав лорд Старк, явно боячись, що Рікон або Джоанна почують рудого дикуна і будуть повторювати за ним прокльони і лайки.

— Нащо? Я сорок з гаком років прожив без ваших південських штук, і ще стільки ж проживу, — відповів на це дикун.

— А якщо вас запросять у столицю і ви там почнете розкидатися такими словами? А червоніти за вас муситиму я, бо це з моєї волі Вільний Народ пройшов на південь від Стіни, — спробував відповісти Нед.

— Хріна лисого! Я не буду їздити в якесь задуп’я півдня, щоб вклонитися якомусь вельможі. Хай сам приїжджає до мене, і побачимо, хто буде червоніти.

 

«Як Манс його терпить?» — подумав у той момент Нед, а Тормунд вирішивши перевести розмову в попереднє русло знову повернувся до Великого Джона:

 

— Тормундом Велетозгубом звуть мене, і не спроста. Минулої зими я зумів вбити велетня. Хочете знати як? Зараз розповім. Як вертався з полювання, то потрапив у пургу. Мело так, що далі свого носа не бачив. Аж глип — печера. Ну, я пішов туди, а там велетка спить. А велетні, щоб ви знали, чужинців ненавидять більше ніж Чужих та їх гидку армію. Тож я знаючи, що вона як прокинеться, то голову мені відірве, взяв і розпоров їй живота. А холод був такий, що мій хрін міг перетворитися на здоровенну бурульку, і тому я заліз їй в живіт, і проспав так до весни. А прокинувся вже разом з нею, та вона прийняла мене за свою дитину і ще довго годувала своїм молоком, поки не зрозуміла, що в неї всі кишки випали, та було вже пізно. Так я вибрався на світ божий і відтоді мене так і звуть — Тормунд Велетозгуб. Та це ще так, розвага. Я за своє життя багато різного зробив. Наприклад, трахнув ведмедицю. А ще…

— Клянуся Старими Богами, Тормунде, ще хоч одна з твоїх вигадок і відправлю в ар’єргард! — заволав від люті Манс. — Я терпів це довго, ще до того як ми пішли на південь, але зараз це вже просто огидно.

— А я б хотів послухати, — лукаво усміхнувся Старк. — Історія про зарізану вами велетку цікава, та назвали вас трохи не так. Ви Тормунд Велеткозгуб, а не Велетозгуб. Забули всього одну букву, а як сенс змінився, — Манс та лорд Амбер розреготалися, а Тормунд почервонів ще більше ніж його борода.

— Зате я єдиний з усіх тут, хто насправді вбив велетня! Хтось іще вбивав велетнів? Мансе? Амбере? Може ви, лорде Старк? Ні хріна, зате я це зробив! І насрати як, адже вбивство велетня це перш за все справа розуму. Треба обрати слушну мить, і так його розпороти, щоб не зрозумів, що сталося, що я і зробив. Як хочете повийохуватись, то йдіть і спробуйте зарубати Маґа Могутнього. Або Вун-Вуна. Нумо, ви на словах такі круті перці, а на ділі — сцикуни, ха! — виголосивши цю тираду, Тормунд пришпорив коня і рушив до середини валки, де його сини охороняли вози зі старими та каліками.

— Як ви терпите його? — запитав Великий Джон у Манса. — Він купу разів пропонував моєму синові свою доньку за дружину. Я б із задоволенням, та що люди скажуть.

— Я вже звик до нього і тому не звертаю особливої уваги на ці вихваляння. А щодо шлюбу… і справді не знаю. Усе має вирішити тільки ваш син, і аж тоді нехай пробує її красти, — відповів на те Манс.

— Красти? А якщо я просто прибуду до Тормунда і скажу, що приймаю його пропозицію?

— Все одно доведеться. Це доказ того, що наречений сильний і готовий іти до кінця.

— Але краще це робити лише тоді, коли Вільний Народ зможе осісти в Дарі, — приєднався Старк. — Вас прийняли тільки Амбери, Карстарки та Мормонти, не враховуючи мене. Лорд Болтон може збунтуватися, та краще б йому цього не робити, бо він один, а Вільний Народ має підтримку двох інших великих домів, одного меншого та самого Вартового Півночі. І поки що вони лише підлеглі Нічної Варти, і якщо хтось нападе на землі Варти, це означатиме війну між ними та державою. А я цього дуже не хотів би.

— І я не хотів би. Та на всякий випадок, чи можу я просити у лордів Півночі трохи зброї та амуніції для наших людей? Я маю намір озброїти хоча б двадцять тисяч, щоб коли ми підемо на війну за Північ, не ганьбитися смаленими ратищами та кам’яними молотами.

— Не можу обіцяти таку кількість, але половина у наших зброярнях та цейхгаузах має набратися. У разі чого я найму ще ковалів і закуплю ще металу. Час зараз непевний, — відповів Старк.

— І я прийму стільки, скільки дасте. Радий мати з вами справу, м’лорде.

— Як і я з вами…

 

____

 

Королівська Гавань

 

Тайвін Ланністер останні тижні ходив як у воду опущений. Ні з ким не розмовляв про щось окрім обов’язків, мало їв, але частіше випивав менш розведене вино, і думав про те, чому саме його боги вирішили так покарати. Особливо в плані дітей.

 

Коли його кохана Джоанна народила Джеймі та Серсею, він був на Сьомому небі від щастя. Тоді він був Рукою Ейриса, свого доброго друга, і якось після святкування десятого дня народження принца Рейгара, трохи хмільний король запропонував скріпити їхню дружбу шлюбом дітей. Серсея та Рейгар, принц із срібним волоссям та леді із золотим. О, Тайвін тоді ще більше радів, але потім сталась Долина Сутінок, і все пішло шкереберть. Ейрис перестав йому довіряти і сказав, що донька слуги не варта принца. Тоді між ними сталась остання люта сварка, внаслідок якої Ланністер з люттю покинув Червоний Замок і разом з родиною вирушив назад до Скелі Кастерлі. І вже там народився Тіріон. Його наймолодший син, який попри страшну зовнішність і розгульний характер виявився кращим ніж Джеймі та Серсея. Тіріон хоча б спав з повіями. Але його улюбленці… як Серсея посміла спокушати брата і зраджувати з ним своєму чоловікові? Півбіди, якби це був якийсь купець, лицар чи малий лорд. Але рідний брат, чиїх дітей вона видала за дітей Роберта. А коли вона знову завагітніла від чоловіка, то його вбила, а потім дивним чином втратила дитину. Коли, здавалося, все пішло на краще.

 

А тепер ще й Тірел прислав листа із новинами про залізороджених. Клятий Юрон Ґрейджой напав на західне узбережжя Розлогу і грабує прибережні поселення. Фактотум із листом уже мчить туди, та що толку? Юрон може взяти дикий вогонь і спустити його на Ланіспорт. А тоді буде велика біда, адже біс із тими шахтами — вони б і так рано чи пізно вичерпалися б. Ланіспорт є важливим центром торгівлі й джерелом доходів для Ланністерів, і якщо пірат спалить місто, багатствам і могутності Ланністерів кінець. Ось яка вона, допомога від малого пройдисвіта Бейліша — завжди буде тільки гірше.

 

І до речі про Бейліша. Коли Тайвін викрив ще один спосіб відмивання грошей Мізинцем, то з ганьбою прогнав його з Малої Ради і замінив своїм братом Тайгетом. Тайгет був непоганим в обліку, і що найголовніше — абсолютно лояльним до нового короля. А Пітир раптом виплив у Орлиному Гнізді вже як новоспечений чоловік Лізи Таллі. Оце так несподіванка! Малий усе життя любив її старшу сестру, котру видали за Старка, і тут на тобі — тепер консорт регентші Долини. Самопроголошеної, бо згідно з останньою волею лорда Арріна, лордом-протектором при малолітньому Робіні був Йон Ройс, якого Ліза страшенно не любила. Та нічого, Долина є союзником Півночі, адже у спадкоємця Старка все одно тече кров Таллі, як і у Робіна. І роздор у цьому вельми ізольованому королівстві дуже й дуже не завадить.

 

Раптом у двері постукали, і після дозволу всередину вбіг блідий як мрець Пайсел, а разом з ним ще два молодших мейстери. В руках Грандмейстера був розпечатаний лист, а молодші несли кедрову скриньку із вирізьбленим левом на кришці. Що це могло бути?

 

— Мілорде, сьогодні один торговець з Волантиса прислав цього листа і цю скриню особисто вам. Я звичайно ж прочитав листа, і він… просто жахливий. Жахливіший тільки вміст скрині, — тремтячим голосом промовив Пайсел.

— Що там таке? — запитав Тайвін.

— Самі прочитайте, ось.

 

Тайвін розгорнув сувій, і весь світ поплив перед його очима. Ні, ні… не може бути…

 

Лист був скріплений печаткою із триголовим драконом Таргарієнів. А червоним як кров чорнилом було написано таке:

 

Зраднику із Скелі Кастерлі

 

Двадцять років тому, коли я був немовлям, за вашим наказом армія Західних земель вчинила грабіж у столиці. Тоді за вашим наказом два шакали, Ґреґор Кліган та Ейморі Лорч, вбили моїх матір і сестру. І тоді липовий лицар на ім’я Гора буцімто розбив мою голову об мур. Та я вижив, щоб сьогодні написати вам новину про те, що справедливість буде відновлено. Окрім цього ви наслали піратів на володіння моєї тітки, принцеси Дейенеріс Таргарієн та її чоловіка лорда Джона Фоґстарка. Ви вбили її та її сина, тож я вбив вашого онука. Вашого онука від ваших дорогоцінних близнят Джеймі та Серсеї. Я сам вчинив правосуддя, і зараз йду зробити це з вами. Я йду на вас з вогнем і кров’ю, як мої великі предки. Готуйте руки для ланцюгів і шию для плахи. Коли я візьму Драґонстоун, я вирушу на столицю, і тоді ви почуєте, як дощ сміятиметься над вашим замком.

 

Король Ейгон VI Таргарієн, законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей.

 

Тайвін ще більше зблід. Маячня. Ейгон не міг вижити, адже Гора власноруч вбив його. Це самозванець. Якийсь хлопчик з борделю в Лісі, якого хтось багатий просуває на трон. Але пункт про вчинене правосуддя над його онуком… Джоффрі? Ні, не він. Бути цього не може, він же чітко сказав йому, що далі Пентоса не слід потикатися. Там пожив би в придбаному маєтку з усіма умовами і періодичною грошовою допомогою. Але що ж у цій скриньці?

 

І коли Тайвін відкинув віко, то жахнувся…

 

— Покличте Мовчазних Сестер… нехай вчинять усі обряди. І заберіть це від мене, — ледве вимовив лорд Ланністер.

 

І коли скриньку із засоленою головою Джоффрі винесли, Тайвін Ланністер вперше після смерті дружини гірко заплакав…