VII

VII

Джон прогулювався палубою корабля. Тижнева мандрівка до Білої Гавані минула у веселій атмосфері. Вдень він з Дені та Арією змагалися, хто швидше доскаче до дуба чи пагорба, робили привали з веселими співами та попиванням вина чи ж просто розмовляли про те, що робитимуть на новому місці. Уночі ж Джон згорав від бажання зняти з дружини весь одяг і пристрасно кохатися, щоб аж весь табір чув і заздрив закоханим. Так тривало близько тижня.

У Білій Гавані лорд Вайман прийняв від нього належну клятву васала, після чого сер Віліс, спадкоємець дому Мандерлі, висвятив Джона в лицарі. Коли він спитав чому, лорд Мандерлі сказав, що його ленники не можуть бути не висвячені в лицарі. Джон на це подякував сюзерену і вирушив на прийомну вечерю.

І ось тепер їх везла чимала галера під назвою «Леді Дейенеріс». Це мав бути перший із кораблів флоту Фоґстарків. Капітаном був браавосієць Тіно, вже трохи постарілий, але досвідчений моряк. Разом із ним пливли ще два коги: «Лютововк» та «Стрімкий». На них пливли останні частини гарнізону. Із Джоном на кораблі були Сем, Озрік Мандерлі, Арія та ще група прислуги і вартових. А ще їх вовки Привид, Німерія і Сиракс.

Уже вечоріло. До острова, як казав Тіно, було ще зо три години шляху. Замок був за годину верхи від гавані. Тому Джон пішов у свою з Дені каюту. Нарешті випала нагода побути на самоті.

Дені зустріла його радісною усмішкою. Вона годувала Сиракс беконом і сосисками. Вовчиця уже виросла в половину зросту хазяйки. Джону досягала десь до середини стегна, як і Привид. Цікаво, якими будуть їх вовки через рік?

— Капітан сказав, що за дві години будемо у гавані.

— Це чудово. Не дуже мені ця хитавиця подобається.

— Що робитимемо, коли дістанемося острова?

— Те, чим маємо займатися. Судити, вислуховувати скарги, встановлювати торгові контакти і стежити, щоб наше гніздо було цілим.

— А розваги? Не весь час же працювати.

— Можемо їздити верхи. Чи рибалити. Навчиш мене вудку закидати?

— А ти хочеш вудити рибу?

— Страшенно.

— Знаєш, ми можемо робити те, що робили після весілля ночами у Вінтерфелі. А ще у нас є гарячі джерела. Купатимемося там, поки не зваримося. І ще матимемо розваги у… не скажу, це сюрприз.

 

—    Тоді і в мене є для тебе сюрприз. Ти отримаєш його, коли я отримаю свій.

 

—    Ох, подобається мені це. — Джон пристрасно поцілував її в губи.

Весь час, що вони обрали, щоб побути вдвох, закохані весело сміялися, поїдаючи випрошену на камбузі полуницю. Коли сік бризкав на підборіддя, ніс чи щоки, Джон чи Дейенеріс стирали цю липку пляму поцілунком. Час від часу Джонова рука ковзала на її живіт, і відчувала щось нове. Ніби він почав піддиматися. Невже… та ні. Майже місяць тому в Дені була кров. Хоча місяць палких занять коханням це цілком достатній термін, щоб Дені завагітніла. Дурне діло не хитре — так каже народна мудрість.

І коли на грот-щоглі закричали протяжно «Земля!», весела парочка після відчутного крену ліворуч вибігла на палубу побачити свій новий дім.

Перше, що вони побачили, це великий маяк, окутаний туманом. На верхівці горів яскравий вогонь. Трохи цей маяк нагадував Високу Вежу Староміста, але та була разів у сорок вища за цю реплікацію. Десь далеко на пагорбі виднілися ще вогні — їхній замок. Скоро вони будуть удома.

Коли «Леді Дейенеріс» пришватувалась, Джон разом з родиною та домочадцями заплатили капітану, ще раз прийняли від нього клятву і ступили на землю. Там їх уже чекали: Червоний Змій із гарною дівчиною, трохи схожою на нього, та троє на вигляд загрозливих бійців.

 

—     Ласкаво просимо, мілорде, міледі. — Оберін щиро усміхнувся. — Чи був шлях важким?

 

—    На щастя ні, — відповів Джон. — Радий знову вас зустріти.

 

—   Дозвольте вам представити мою доньку. Німерія Сенд. — дівчина кокетливо усміхнулася і вигнулась у реверансі. Як і кожна дорнійка, леді Нім обожнювала сукні з декольте.

 

—   Рада познайомитися з вами, — м’яко вимовила вона. — Леді Дейенеріс, ви дуже вродлива. А ви, лорде Джон, просто еталон чоловічої краси. Заздрю вашій дружині. — У Дейенеріс від цих слів та поведінки почали нервово роздуватися ніздрі.

 

— 

 А тепер представлю вам ваших особистих охоронців: Сіріо Форел, Перший меч Браавоса, Могутній Бельвас із Мієрина і Вечірній Меч, колишній лицар гвардії Ейриса Безумця. Свої ім’я та обличчя він покаже, коли дістанемось замку.

 

—     Що із Бельвасом? Чому він весь у шрамах? — запитала Дені.

 

—  

 Могутній Бельвас завжди дозволяє супернику поранити себе, — відповів здоровило. — Скільки у Могутнього Бельваса шрамів, стільки ворогів він і вбив.

 

—    Від сьогодні я забороняю тобі це робити. Є різниця між бійцівськими ямами і реальною битвою.

 

—    Як накаже маленька принцеса.

Нарешті уся процесія нового лорда рушила у напрямку фортеці. Дорога була брукованою і рівною. Чимось це нагадувало Королівський Тракт, яким вони рухались дорогою сюди. Джон їхав верхи на темному мов ніч жеребці, що носив кличку Чорна Блискавка. Він був одним з найшвидших коней у Вінтерфелі і був гібридом дорнійського бахмата і північного гарона. Джон здобув його прихильність ще коли мав десять років, а Блискавка був півторарічним необ’їждженим жеребцем. Дені ж їхала на білій кобилі Метелиці, яку їй подарував на весілля лорд Родрік Ризвел. За ними їхали Червоний Змій з донькою, сер Озрік Мандерлі, їхні гвардійці та слуги. Піша варта швидко карбувала крок узбіччями.

Що ближче було видно замок, тим більше Джон уже хотів його оглянути. Мури були високими з чотирма квадратними вежами на кутах і безліччю башточок між вежами і брамою. Великий рів поки не наповнили водою, але зараз у мирний час такої потреби не було. Біля брами їх уже чекали троє вартових у сірих плащах. Передній здійняв руку на знак привітання і Джон спішився.

 

—     Вітаю вас. Ви мабуть головний воротар?

 

—    Звуся Дірком. Так, я ваш воротар, і судячи з описів та наявного у нас вашого портрету ви і справді наш лорд Джон Фоґстарк. Фортеця Туманів ваша, м’лорде. — Пікінери на знак воротаря розступилися і Джон проїхав далі.

Всередині усе було майже таким як він пам’ятав — широкий двір, рівна анфілада дерев’яних допоміжних споруд — стаєнь, кузень, комор, пекарень та інших, про які він не дуже знав. До муру приставала велика казарма, розрахована десь на тисячу людей. Поруч стояли арсенали, які Джон хотів оглянути в цю ж мить, але тоді це б означало, що він не хоче провести час із Дейенеріс. За частоколом, як він знав, знаходилися сад і Божий гай. У саду було гаряче джерело, в яке Джон хотів запірнути якомога швидше. У сам донжон вели масивні дубові двері червоного кольору.

Джон зістрибнув з коня і прийняв на руки Дені. Всі решта також спішилися і підготувались до заселення. Слуги почали тягати речі, а Оберін з Німерією повели господарів на екскурсію новим домом.

 

— 

 Отже, прямо по цьому коридору буде їдальня. Кухня стоїть одразу після неї, тож зможете отримувати добавку коли забажаєте. За нею головний чертог. Там ви прийматимете парламентерів та послів чи ж слухатимете співців. Якщо вийдете з їдальні та повернете праворуч, рухатиметься по коридору до прямовисних сходів. Підніметеся на другий поверх, далі повернете ліворуч і по тому коридору будуть кімнати для гостей, загальна вітальня і дитяча. Ми вже її готуємо до використання враховуючи як часто за словами лорда Еддарда ви кохаєтеся. — Джон і Дейенеріс почервоніли. — Далі за нею нарешті будуть ваші особисті покої. У них будуть спальня, кімната для бесід та рукоділля і ваші з міледі солярії. Німерія зі мною мешкатимуть неподалік. Якщо будуть потрібні слуги — вони всі мешкають на першому поверсі. На куті вашого поверху стоятиме помешкання мейстера і вороняча вишка. Мейстер Волкан прибуде через три дні. До цього часу його обов’язки на себе візьме Сем. Усе зрозуміло?

 

—   Так, принце Оберін.

 

—  Звіть мене просто Оберін. Я ж зрештою ваш радник. І скоріше Вілас Тірел захоче мою Тієну за дружину, ніж Аріанна поступиться мені своїм титулом наступної Принцеси Дорну.

 

—    Дякую, Оберіне, — виправився Джон.

 

—    А зараз час зняти маску з нашого сірого лицаря. Заходь, Вечірній.

Лицар увійшов до покоїв і зняв шолом. Джон не знав цього обличчя, та відчув, що цього лицаря перемогти сам-на-сам буде непросто. На його обличчі було кілька шрамів, та не зважаючи на них воно було шляхетним і величавим. Коротке волосся вже зачепила сивина, та було ясно, що воно було темним. А на краях обладунку збереглась облямівка у вигляді падучих зірок. Джон впав у ступор. Хто ж це такий?

 

—    Я сер Ертур Дейн, — коротко представився лицар.

 

—   Неможливо. — Роззявила рота Дейенеріс. — Вас вбив лорд Еддард Старк у дорнійському прикордонні. Разом з Герольдом Гайтавером та Освелом Вентом. Він сам нам казав.

 

—  Він робив це, щоб Роберт не переслідував мене по всьому світу. Як доказ він представив мій меч Світанок. А всі знають, що той, хто має титул Меча Світанку, не віддасть його просто так. Та я це зробив для відводу очей. Щоб одного дня повернутися.

 

—   Але це все змінює. — Джон перебував у збентеженні. — Батько та король Роберт почали війну, бо Рейгар викрав мою тітку Ліанну і  зґвалтував її. А тут ви, його найкращий друг після Джона Конінгтона, вижили. Як таке можливо?

 

—    Дізнаєшся, коли прийде час, — відповів той. — Рейгар вчинив імпульсивно і поплатився за це. Я мусив стерегти твою тітку від пильних очей Роберта. Коли Рейгар, а потім Ейрис померли, я міг покинути пост. Але вона важко захворіла і померла, кличучи твого батька. Він запізнився усього на годину чи дві. Стався бій, у якому п’ятеро товаришів твого батька загинули. Мене він пощадив, хоча й поранив у ногу. А потім сказав, що коли настане час, я повинен бути поруч. Тому я й тут, охороняю вас і вашу милість.

 

—  Це заплутано. Але я приймаю вас. Від сьогодні ви завжди матимете м’ясо та мед за моїм столом. Захищайте мене й мою дружину як того вимагає обов’язок, сер Рікард Сенд.

 

—    Що? Ім’я байстрюка? Для мене?

 

—  Так. Ми видамо вас за незаконного сина одного купця й дівчини з Дорну. Так значно легше, ніж вигадувати вам лицарський дім, якого нема в жодній книзі жодного мейстера.

 

—    Щось у цьому є. Спасибі вам, мілорде.

 

—    Нема за що. Ви вільні.

Коли лицар відійшов, Джон попросив Оберіна й Німерію вийти. Потім він з Дені швидко перевдяглися, і Джон вирішив, що час це зробити.

Він узяв чорний шарфик і непомітно зав’язав їй очі. Потім нахилився і ніжно поцілував у тендітне плече. Дені зітхнула і почала навпомацки шукати чоловіка. Джон миттю взяв її в руки і поцілував в губи. Дені стогнала в поцілунок і хотіла більшого, та Джон знову перехопив її руки.

—   Час сюрпризу.

І він повів її до саду. Оберін та Німерія супроводили їх, адже були тут довше і знали, що де збудували. І ось вони дійшли до того місця, яке й мало бути сюрпризом. Джон зняв пов’язку з очей дружини і протягнув у демонстративному жесті руку.

 

—   А ось і сюрприз. Заходь усередину.

І коли вони ввійшли, то побачили щось прекрасне.

Це була купальня. Облаштована всередині у валірійському стилі з великим басейном, що насправді був гарячим джерелом. У басейн вели східці, і сам він був гарно вистелений плиткою та золотим піском. Поруч висіло безліч рушників і велике дзеркало. Щоб було видно відображення того, що могло діятись у басейні.

Дейенеріс кинулась цілувати Джона. Ось що він мав на увазі, коли говорив про розваги у воді. За таке вона була готова не злазити з нього цілу ніч, навіть якби він геть втомився, а його прутень назавжди обвис.

 

—  Дякую! Дякую! Дякую! — за кожним словом йшов ніжний поцілунок в губи. — Я завжди мріяла мати якесь нагадування про батьківщину моїх предків. І ти мені це дав Джон. Як ти дізнався?

 

—   Секрет. А зараз чому б нам не випробувати басейн?

 

—   Із задоволенням.

Вони швидко зняли один з одного одяг і з розбігу пірнули. Це виявилося помилкою адже вода була гарячою, хоч і не окропом. Дені, щоправда, не відчула перепаду температур. Їй вода здавалася теплою. А от Джон трохи скаржився, та витримав. Все-таки він більше звик до холоду.

Вдосталь насміявшись вони взяли в руки ароматні олійки і почали мити один одного. Дені ретельно мила йому плечі та поясницю. Від кожного дотику до нього її пожирало бажання якомога швидше зайнятися з ним коханням прямо тут і зараз. Добре намиливши поясницю вона раптом притулилася ближче і схопила в руки його член. Той застогнав, а Дейенеріс почала рухати рукою вгору-вниз. Джон стогнав і вже був на межі, аж раптом вона його відпустила і зі сміхом взялася тікати. Джон швидко її зловив, поцілував, а потім взявся і за неї. Гарно втер олію в її шийку та волосся, помасажував спинку, розім’яв плечі, а потім легко обхопив сіднички і почав пестити там. Дейенеріс звивалась і стогнала. Так він ще її ніколи не розпалював. Їй було дуже приємно і вона відчувала, як її лоно тремтить від бажання. Вона повернула голову і поцілувала його. Джон зрозумів, що час настав, і взяв її на руки.

Він хотів уже ввійти в неї цілком і повністю, але вона прошепотіла йому в поцілунок:

 

—   Будь обережний.

І він був обережним. І водночас твердим. Джон рухався у ній повільно, але вона не бажала прискорюватися. Він поклав їй руку на ліву грудь і відчув, що її красиві округлості збільшилися. А коли попестив живіт, то відчув, що й він округлився, але був твердим. Поступово він відчув, як наближається його вивільнення, тому опустив палець до точки їх поєднання і почав допомагати собі ним. Оргазм настав у обох одночасно. Дені обм’якла у нього на руках і він ніжно пригорнув її до свого серця. Дейенеріс шепотіла його ім’я і гладила м’язистий торс чоловіка. На мить обоє затихли.

— Джон, — порушила мовчанку вона. — У нас буде малюк.

— Що? Малюк? С-справжній малюк?!

— Так, коханий. Я оглянулася у мейстера в Білій Гавані вчора і він підтвердив. Я вагітна.

— Це першорядна новина. Я… я… Я найщасливіший чоловік на світі! Дякую, кохана. Я кохаю тебе! Ще більше, ніж у день весілля чи до нього. — Його руки обхопили ще непомітний животик дружини.

— А я найщасливіша у світі жінка, — прошепотіла вона. — Що буде далі?

— Ми виховаємо це дитя. Воно наш спадкоємець і байдуже, хлопчик це чи дівчинка. Я оголошу нашу крихітку спадкоємцем, тільки вона прийде на світ. Треба сповістити батька.

— Це чудова думка. Він зрадіє. І Робб з Маргері також.

— От би зараз їх зустріти.

— Через півроку, коли я вже роздуюсь як та риба-кулька з Літніх Островів…

________________________________________________________________

 

Ріверран

Санса саме поверталася із вечері. Дядько Едмур був дуже здивований візитом небоги, та все одно прийняв як рідну доньку. А от дідусь Гостер… мамин батько вже зовсім постарів. Коли вона вирішила його навідати, лорд Таллі почав називати її Кет, говорити про заручини з дядьком Брандоном і питати як там Пітир. Мейстер повідомив, що хвороба скоро забере її дідуся. На це Санса ледь не розплакалась від жалю, що так мало бачилася з ним. Тому попросила Джорі залишитися ще на тиждень. І він, і лорд Едмур погодилися на це, а останній сказав, що це дасть більше часу на пошук охоронців для неї. На щастя, біля Ріверрану вешталися чимало перекупних мечів чи авантюристів із Залізних Островів.

Дядько Едмур провів її до іншої великої кімнати. У ній сиділо з десяток чоловіків у сірому одязі та шапках-вушанках. Крім одягу в них були схожі й ніби тхорячі обличчя. Виглядали ніби десять братів зібралися десь у трактирі випити елю. У кожного на поясі висіли меч чи сокира.

— Сансо, познайомся із своїми новими захисниками. Це сери Гостін, Первін, Мартін, Стейріс, Манфред, Фергус, Тіон, Еймонд, Едвін та Волдер Фреї. Діти та онуки лорда Волдера Фрея з Близнюків. Усі добровільно погодилися захищати онуку свого сюзерена.

— Міледі, наші мечі з вами, — вимовив найстарший, якого, схоже, звали Гостіном. — Лорд Волдер Фрей, наш батько та дід переказує вам вітання та запевняє, що брама Близнюків завжди відчинена для вас.

— Дякую вам, сер Гостін, — відповіла дівчина.

А в кімнату увійшли ще двоє людей. Перший, судячи із просякнутого сіллю плаща, був залізородженим. Другий був високий, смаглявий і сильно скидався на дорнійця. Обоє справляли враження небезпечних типів.

— А ці двоє приєдналися до дітей лорда Фрея на півдорозі від Близнюків сюди. Це Бронн з Чорноводної, — лорд Едмур вказав на смаглявця, — і Мерон Пайк. — Залізороджений скривив рот в подобі усмішки. — Лорди Блеквуд та Бракен дадуть іще по десятку людей для вашої охорони.

— Про мене казатимуть «наречена з особистою армією».

— Краще так, ніж «мов пташеня у гнізді». У тебе дуже добра родина, небого. Я радий, що долучився до твого захисту.

— Дякую, дядьку. З вашого дозволу я навідаю сера Лораса і сера Джорі.

— Так, звичайно. Та й пізно вже.

Санса вийшла з того приміщення і рушила до покоїв Джорі й Лораса. Увійшовши туди вона побачила, що командир її охорони вчить майбутнього лицаря Королівської Гвардії грати в кості. Обоє так захопилися, що й не помітили свою пані. На щастя вона їм і не думала дорікати.

 

—  Дядько надасть мені ще тридцять двох бійців. Десятеро Фреїв, стільки ж Блеквудів та Бракенів і два перекупних мечі — один з Королівських земель, інший залізороджений.

 

—  Цікаве у вашого дядька відчуття безпеки. Блеквуди і Бракени терпіти один одного не можуть, Фреї вкрай ненадійні, а перекупні мечі й поготів. Як ми з Джорі керуватимемо ними?

 

—  Не зможемо ми, сер Бринден допоможе, — відповів Джорі. — Нам головне знати таємні ходи з Червоного Замку на випадок якщо доведеться світити п’ятками.

 

—   Дядько казав мені, що у Червоному Замку безліч переходів, та ніхто їх не знає. І краще розробляти план відступу, коли вже будемо на місці. Зрештою нам допомагатимуть люди лорда Ройса, мого брата і принца Оберіна.

 

—  Розумні слова кажеш, сестро. І не забувай, що ще буду я. — Лорас чарівно усміхнувся, а Санса зашарілась.

___________________________________________________________________

Тіріон Ланністер гарячково міряв кроками свою кімнату в Скелі Кастерлі. Його батько вів дуже складну гру. Карлик віддав належне далекоглядності Тайвіна Ланністера і не міг його не похвалити за це. Старий лев був хитрим мов лис і обережним мов чапля. Союз між Старками й Тірелами означав одне: схоже, що вони не миритимуться із байстрюками Джеймі на троні. Тіріон не був сліпим чи дурним, щоб не бачити разючої несхожості племінників на Роберта. Усе в них, починаючи волоссям і закінчуючи очима кричало, що діти не від короля. А хто ще має зелені очі й золоте волосся? Отож.

Не сказати, що Тіріон Ланністер горів повагою до Неда Старка. Але батька та Серсею він ненавидів більше за все на світі. Батько не любив його за зріст і зовнішність, а сестра звинувачувала його у смерті їхньої леді-матері. Світ точно став би кращим без Тайвіна та Серсеї Ланністер. А от Джеймі… Джеймі був єдиним, хто любив його як брата. Звичайно ж Тайшу він йому не пробачить, але зрештою септони співають «возлюбіть братів своїх». Хай би яким атеїстом він не був, та все ж іноді ці святоші роблять правильні речі.

Отже Тіріон вирішив почати свою гру. І для початку йому треба звести усі ниточки в одну точку. Точку, на якій зійдеться все. Почати варто із цілого тріумвірату королівств: Півночі, Річкових земель та Долини. Гостер Таллі уклав за допомогою доньок два союзи. Кейтлін стала дружиною лорда Вінтерфелу, а Ліза — Орлиного Гнізда. Альянс цей на початку підтримував Роберта і закріпитися мав шлюбом Ліанни Старк з Робертом Баратеоном. Та всі знають, що пішов цей шлюб коту під хвіст через відомі дії Рейгара Таргарієна, тому тримався союз на чесному слові дружби Неда Старка і Роберта. Що ж маємо сімнадцять років потому? Долина все ще буде в ділі, попри маразм леді Лізи. Річкові землі також, адже це лорд Гостер ініціював цей союз. Північ скоріше за все тепер виступатиме ініціатором, адже активні дії проявляв тільки лорд Вінтерфела. Розлог. Оленна Тірел провернула мудрий хід з видачею онуки за спадкоємця дому Старк. Але Тірели трохи тут не вписуються. Під час повстання вони підтримали стару династію. Нащо їм зараз укладати такий сумнівний союз?

Відповідь очевидна.

Дейенеріс Таргарієн. Заміжня з байстрюком Вінтерфела. Зараз вони дрібні лорди, але дрібні можуть стати великими — Рейни і Тарбеки збрехати не дадуть. І якщо Нед Старк створює альянс із Тірелами, отже йому потрібні прибічники старої династії. А якщо йому потрібні прибічники старої династії, отже він готує реставрацію. А якщо він готує реставрацію, отже пронюхав чи точніше побачив, що у Роберта нема спадкоємців чоловічої статі крім Ренлі та Стенніса. Стенніс має тільки хворобливу доньку, а Ренлі… він чув плітки про нього й Лицаря Квітів. Скоріш за все ці плітки правдиві, і молодший брат короля більше по хлопчиках. Як відомо, подібні зв’язки не дають потомства, тож дім Баратеон приречений на зникнення. Ситуацію може врятувати узаконення Едріка Шторма, якого виховав Ренлі у Стормс-Енді. Лордом він стати може. Але королем… народ та Віра цього не зрозуміють. Так, принцеса Дейенеріс заміжня за байстрюком. Але він має шанс зробити собі ім’я. Туманний Острів, як йому відомо, досить непогано розміщений. І на природні ресурси не бідний. Фоґстарки мають шанс склепати маєток і перестати бути залежними від Мандерлі. Та для цього треба більше часу. А його батько не дасть їм шансу вивищитися. Зробить те ж саме, що й з Рейнами і Тарбеками, щоправда, не своїми руками. Найме піратів з Лісу чи Тайросу, заплатить їм щедро і поллються ріки крові. Війною запахло вперше за дев’ять років, що минули від бунту Бейлона Ґрейджоя.

Тому він повинен пильно стежити за діями батька. Так, лорд Тайвін наказав йому сидіти в замку і керувати ним за його відсутності. Не як спадкоємець, а як каштелян. Не зовсім так як Тіріон хотів, та краще горобець в руці, ніж журавель у небі. На щастя, нещодавна дружба з Варісом дозволить йому бути в курсі подій. Одна «пташечка» завжди приносить йому звістки на хвості.

І сьогоднішній лист усе змінював.

Батько та сестра задумали звести його зі світу. Нічого дивного. Тайвін Ланністер ненавидів його найбільше після своїх ворогів. Якщо викине ще якогось коника, то йому не жити. Ну, поводитися пристойно Тіріон може. А отже, доведеться знову втримуватися від злягання з повіями та пиття. Йому не звикати, та все ж це можливо. Як би жахливо це не звучало, та все ж у Бейлора Блаженного він не перетвориться.

Карлик написав євнуху ще одного листа із роздумами. А ще проханням знайти лютих бійців для захисту доньки Старка. Ймовірно, Нед відправив з нею більше сотні людей, та лише його сестра мала при собі дві тисячі солдатів Ланністерів. Міська варта підкоряється королю, тобто його батькові. А її командир Дженос Слінт явно не той, кому варто довіряти.

І ще він напише на Туманний Острів. Джон мусить знати, що не всі Ланністери однакові. Хай Тіріон і найменший за зростом, та розумом він точно не поступатиметься батькові. Поки що він тільки збиратиме для Джона інформацію. А ще спробує зав’язати контакт із донькою Бейлона Ґрейджоя. Яра точно не така зациклена на старому шляху, як її батько, та й морячка з досвідом. А такі люди для правого діла знадобляться…