XLVI

XLVI

 

Timeskip 1.5 місяця. Мієрин

Джон стояв на подіумі, спостерігаючи за вишикуваними до маршу військами. Численні піхотинці у бронзових шоломах та шкіряних нагрудниках складали основу всіх його піших сил. Трохи далі рівними рядами шикувалися легіонери із Нового Гісу. Вони вже носили залізні обладунки і довгі прямокутні щити, а от списи в них були чи не вдвічі коротшими й підходили як для метання, так і для ближнього бою. Завдяки Живій Воді Джон знав, що легіони Старого Гісу нічим не поступалися легіонам Валірії, і тільки завдяки драконам останні вигравали усі війни з гарпіями. Новий прапор нової імперії поєднував символи обох давніх ворогів — одну половину полотнища займав червоний триголовий дракон Таргарієнів на чорному тлі, а другу — гіскарська гарпія на бронзовому тлі. Велика сила, здатна завоювати увесь Ессос від Матері Гір до Вузького моря. І елітою цієї сили були Бездоганні. Тринадцять тисяч воїнів-євнухів, що не зважають на біль, бо для них найвищий закон — наказ головнокомандувача. Джон сам затверджував для них центуріонів, що корилися безпосередньо командиру — Сірому Хробаку, найсильнішому і найсміливішому з усіх тринадцятьох тисяч. Його обладунки не відрізнялися від інших, за винятком того, що шолом мав позолоту та тринадцять тонких шпичок — кожна символізувала одну тисячу. Усі стояли струнко мов статуї, і лише наказ Джона міг змусити їх рухатися.

Окрім них була й грізна кіннота. Більшість становили дотракійці — вершники, яким байдуже чи розстрілювати ворога з луків мов куріпок, чи ж розтоптати їх кіньми і порізати на тонкі смужки аракхами. Їхній вождь хал Дроґо височів над усіма, а його наолієна коса блищала майже так само, як бронзові кільця в його вусах та бороді. Його нові Кровні вершники — Джогго, Агго і Рахаро, були нижчими за нього, але не менш затятими до битви, пиття чи жінок. Сто тисяч природжених вершників, що йшли за Дроґо, були майже такими самими, як і кровні. Та не тільки вони складали кінноту імперії. Гіскарці закупили у Йї-Ті п’ять тисяч міцних гірських коней, на яких сиділи закуті в панцирі катафракти, а ще було чотири тисячі клібанаріїв — практично таких самих вершників-універсалів як і дотракійці, тільки у важких обладунках і озброєних кованими булавами, а не мечами. У кожного за спиною висів лук і повний стріл сагайдак, і стріляли вони не гірше дотракійців. На додачу, багато піших воїнів, що володіли мечами, сокирами чи булавами, стояли на кораблях Теона як особливі сили. Морська піхота, що подібно залізородженим могла битися як на палубах кораблів, так і на суші. На усіх трьох сотнях кораблів майоріли інші особливі прапори — червоний кракен на чорному тлі. Теон сам обрав цей знак, щоб відрізнятися від дядька. Від Юрона Ґрейджоя, котрий забажав битися на боці Ланністерів.

Перш ніж виголосити промову, Джон згадав, з чого усе почалося. Як уся ця армія стала на його бік, як довго й люто він вмовляв володарів Мієрину, і як одна людина змогла переломити всі розмови.

Це не були ні Джон, ні Дейенеріс, ні сер Ертур чи сер Баристан, і навіть не Тіріон. Це була Мелісандра, Червона Жриця, що супроводжувала їх чи не з моменту коли він став лордом, аж до сьогодення, коли він уклав не дуже вигідну для себе й Вестеросу угоду. Навіть згадувати про це було важко…

 

Flashback

На відміну від Астапора чи Юнкая, Мієрин не мав домінації у кольорах. Будівлі були червоних, жовтих, синіх, жовтогарячих, індигових, пурпурових та інших кольорів, крім чорного й білого. Мури були ще більшими, ніж у попередніх міст, а кількість пірамід перебільшувала Астапор і Юнкай разом узяті. Джон дивувався, як такі багатії уклали угоду з Візерисом. Напевно бажання наповнити кишені з продажу вестеросійців перевищувало особисту пиху та зверхність.

— Далі мій халасар не піде, — мовив Дроґо, підійшовши до Джона. — Ми розбили табір неподалік, і мої воїни бажають відпочинку.

— Ти також підеш з ними, Дроґо? — запитав Джон.

— Ні. Я піду з тобою і твоєю халісі до правителів глиняного міста. Я свідок того, що відбулося з блідолицим королем, тож маю усе пояснити.

— Дякую, Дроґо. Тримайся поруч, і будь готовий до того, що доведеться битися.

— Я завжди готовий до бою, — дотракієць широко усміхнувся, поклавши руку на руків’я аракха.

Коли Дроґо від’їхав дати накази своїм людям, Ертур і Баристан кинули на Джона неспокійні погляди. Джон кивнув їм, даючи знак, що все гаразд, після чого їхня кавалькада рушила до головної будівлі міста — Великої Піраміди.

Міщани кидали на прибульців здивовані погляди. І не дивно, адже не щодня побачиш людей із фіолетовими на фіолетовому очима. Або ж жінку, схожу на Візериса Таргарієна. Чи, скажімо, трьох величезних вовків, які навряд чи водяться так далеко на півдні. Вільні мієринці дивувалися їм, але раби збуджено перешіптувалися. Десь чувся поодинокий вигук «міса», і того, хто це кричав, миттю хапали рабовласники і шмагали батогами.

На вході до Великої Піраміди їх чекали. Чимала група Великих Володарів, підтримуваних людьми з Волантиса й навіть Карту, судячи з їхньої блідої мов молоко шкіри. Попереду всіх стояли старий чоловік у пишній тозі, в чиїх волоссі й бороді вже кинулася сивина. Ліворуч від нього молода жінка із таким самим рудим волоссям тримала на руках сповиток. На її голові була діадема у формі гарпії з розкритими крилами, а тога була у червоному й чорному кольорах. Джон одразу зрозумів, що це дружина Візериса, королева Антея, а сповиток на її руках — його кузен і син Візериса Мейгор. Очевидно що очікували вони побачити на чолі процесії не його з Дейенеріс, а Візериса з Дроґо та Ознаком. Що ж, двоє поплічників Візериса були разом з ним, і скоріше за все допоможуть домовитися. Та поки… поки доведеться слухати невтішну вдову.

— Де мій чоловік? Де Візерис, король-імператор усього відомого світу і батько моєї дитини? — одразу почала Антея.

— Нам прикро про це казати, та він мертвий, королево Антеє, — відповів на це Джон. — Прийміть наші щирі співчуття…

— Ти брешеш! Він не міг померти! Він обіцяв мені увесь світ…

— Годі, донько. Граціє, відведіть її в покої, поки я поговорю з нашими гостями, — урвав її батько, і коли грації відвели плачучу королеву та її сина, обернувся до прибулих. — Я бачу, що мій син та хал Дроґо живі, отже ви не вбивали мого зятя навмисно. Я Граздан зо Пал, і за відсутності Візериса очолюю його регентську раду. Хто ж ви, шановні?

— Я — Джон із домів Старк і Таргарієн, законний син принца Рейгара Таргарієна та його другої дружини Ліанни Старк, і за сумісництвом законний король Сімох Королівств Вестеросу. Зі мною моя дружина, королева Дейенеріс Народжена Бурею, законна королева Сімох Королівств, Неопалима Руйнівниця Кайданів та Мати Драконів, а також моїх дітей — Валарра, Принца Драґонстоуну та Ліанни, Принцеси Саммерголу.

— Титулів у вас досить, як і нахабства встановлювати свої порядки на землях, що вам не належать. Та сходи не найкраще місце для переговорів. Прошу вас спішитися і прийняти гостинність Великої Піраміди Мієрину. Там і дізнаємося, хто чий справжній король, і чому моя донька так рано стала вдовою.

— Матиму за честь, мілорде, — шанобливо відповів Джон, зістрибуючи з Чорної Блискавки. Дені також зійшла з Метелиці, а разом з ними зійшли Сем, Оберін, Мелісандра, сер Баристан, сер Ертур і сер Джора, Ознак і Дроґо. Коли вони зробили перші кроки, двоє охоронців заступили їм шлях, схрестивши свої списи.

— Ніхто не зайде у Велику Піраміду, будучи озброєним до зубів, — промимрив один з них.

— Я здам зброю, як і королева, — Джон зняв пояс із Темним Полум’ям і допоміг Дені зняти з плечей Темну Сестру. — Це давні мечі Таргарієнів — Темне Полум’я і Темна Сестра. Бережіть їх як зіницю ока, бо ми тільки нещодавно відшукали їх у Червоному Храмі.

— Дбатимемо про них як належить, — відповів охоронець. — Всі інші теж мусять здати зброю. Всю до останнього.

— Лицарі в білих плащах — наша Королівська Гвардія. Без зброї вони не зможуть боронити нас, — відповів Джон.

— Якщо ви заслужили бути в’язнями у Великій Піраміді — опір марний. Віддайте зброю.

— Гаразд, — сер Баристан перший поклав меча. — Це зброя Королівської Гвардії, яку ми знайшли у Валірії. Ставтесь до неї бережно.

— З великим небажанням я здаю вам свої мечі — Світанок і Сутінок, — Ертур зняв обидва мечі з пояса, і поклав поруч.

— Мені ви можете довіряти. Я сер Джора Мормонт, колишній лорд-командир гвардії короля Візериса, — мовив Джора.

— І не захистили його в потрібний момент, — відрубав інший вартовий.

— Не від усього можна захистити мечем і щитом, Андаку, — відповів Джора. І повір, був би ти на моєму місці, ти б так само не зміг нічого зробити.

— Володар Граздан усе розсудить, — відповів Андак.

Усі решта здали зброю без особливих викрутасів. Проблемка виникла з Оберіном, котрий мусив знімати з себе приховані кинджали після того, як Ертур пронизував його лютим поглядом. Переконавшись, що ніхто ніде не таїть зброї, усі рушили до головної зали. Час відповідей за смерть Візериса настав…

___

 

— Отже, як ви поясните мені те, що військо мого зятя пішло на перемовини з вами очолюване ним, а повернулося уже на чолі мого сина, і на додачу в хала раптом зникли Кровні вершники? — розпочав розмову Граздан.

— Вашого зятя і мого дядька погубила власна пиха і зарозумілість, — відповів Джон. — Він бажав пов’язатися із останнім драконом, що не мав вершника, та Сонарес відмовив йому. І він продовжував кричати йому і наказувати, а дракону може наказувати тільки дракон. Візерис не був драконом, і згорів у драконовому вогні. Його прах прибув з нами, щоб бути належно похованим.

— Якось це надто підозріло, — відповіла на це Антея. — Дракони належать тобі та сестрі мого чоловіка. Візерис спробував заволодіти одним, і згорів. Я підозрюю, що це ви наказали йому спалити незручного родича.

— Ніхто йому не наказував, — відповіла Дейенеріс, — Ми запропонували братові союз і одного з драконів, та на жаль, не людина обирає дракона, а дракон обирає собі вершника. Візерис не був достойним, і ми попереджали його, щоб у випадку відмови він відійшов подалі. Брат не послухав нас, чим і викопав собі могилу.

— А ви не могли попередити його про це? — у відчаї крикнула вона.

— Ми попереджали, — відповів Джон. — Та він не послухав і розлютив дракона. А дракона краще не дратувати, бо тоді це буде остання дія, вчинена тобою за життя.

— Якщо так сталося, чому ви не забрали нашу армію та не рушили завойовувати Вестерос? Ви й так вбили вельможного Кразнеса і вельможного Єззана, вкравши у них Бездоганних і два міста. Чому ви пішли на Мієрин? — запитав уже Гіздар зо Лорак, оглядаючи Джона й Дейенеріс з ніг до голови.

— Бо ми не злочинці. Ми знаємо, що через нас загинув член нашої родини, і бажаємо виправити ситуацію, щоб уникнути міжусобиці. Зрештою, Мейгор мій кузен і небіж Дейенеріс.

— А чому це Мейгор — твій кузен? — запитала Антея.

— Скоріше за все ви не знаєте правди про моє походження. Майже двадцять років я ріс у Вінтерфелі як байстрюк Еддарда Старка від невідомої жінки. Та насправді я не байстрюк лорда Старка, і взагалі не байстрюк. Я Ейгон Таргарієн, син принца Рейгара Таргарієна та його другої дружнини принцеси Ліанни Старк. Та щоб мене не плутали із замордованим Ланністерами старшим братом, я волію звати себе Джоном, ім’ям, що захищало мене від гніву Роберта Баратеона все життя.

— А хто це може довести? Де гарантія, що лорд Старк не породив вас із якоюсь лісенійською хвойдою, чи жінкою, що походила від байстрюків Таргарієнів? — запитав Граздан.

— Я можу. Мене звуть сер Ертур Дейн, і останні місяці життя принцеси Ліанни я і мої побратими сер Герольд Гайтавер та сер Освел Вент стерегли її у Вежі Радощів, що в дорнійських марках.

— Я, сер Баристан Селмі, лорд-командир Королівської Гвардії короля Джона та королеви Дейенеріс, також стверджую, що слова мого короля правдиві.

— Так само як і я, принц Оберін Мартелл, чия сестра й порадила принцу Рейгару взяти леді Ліанну як другу дружину.

— Я, леді Ешара Дейн, стверджую, що моя принцеса добровільно погодилася розірвати шлюб із принцом Рейгаром як такий, що себе вичерпав.

— Бачу, свідків тут чимало. Що ж, мушу визнати, що ми, Великі Володарі Мієрину, мусимо поступитися вам за правом крові. Але… чому б нам це робити? Ви вбили мого зятя, а кара за вбивство — смерть. Я можу просто зараз викликати варту, і кинути вас усіх до ями, а потім прибити на центральному майдані міста до хрестів, щоб насолоджуватись вашими муками. Назвіть причину, — скривив обличчя в гримасі Граздан.

— Ми можемо укласти угоду, — відповів Джон. — Я чув, що у вас є звичай, згідно з яким кривдник може загладити вину, віддавши родині скривдженого доньку. У вас є онук Мейгор, а у мене — донька. Принцеса Ліанна. Вони одного віку, тож гадаю їх можна заручити.

— Бачу, Ознак не згаяв час, та цей звичай спрацює не тоді, коли родина втратила батька. Ви позбавили новонароджену дитину батьківської любові, тож вигадайте щось краще.

— Ліанна не єдина наша дитина. Якщо у неї з принцом Мейгором будуть діти, то їх можна буде одружити з дітьми нашого спадкоємця Валарра, і так кров Мієрину сидітиме на Залізному Троні.

— Цікаво, але це в довгостроковій перспективі. Що ви можете дати нам тут і зараз?

Джон задумався. Хоч він і передбачав подібний розвиток подій, та не припускав, що доведеться йти на крайнощі…

— Володар Кразнес мав отримати від нас дракона як плату за Бездоганних. У нас їх шість, і ми можемо вам допомогти відродити велич Старого Гісу. Візерис називав себе королем-імператором, та він не мав імперії. Ми допоможемо вам її збудувати. Завоюємо разом Вільні Міста. Волантис ваш союзник, але як щодо решти? Пентос, Когор, Норвос, Ліс, Тайрос, Мір — усе це старі валірійські колонії. Завоюємо їх разом, і ваш онук матиме імперію. Він — син Валірії й Гісу. У вас є легіони, а у нас — дракони. Об’єднаємо зусилля.

— А це вже цікаво, — відповів Граздан. — Та у нас є умови: ніяких звільнень рабів. Раби — це традиція і Гісу і Валірії. Не можливо збудувати імперію, не підкоривши населення, змусивши його працювати на тебе. Так ми демонструємо силу і владу.

— Силу дано не для того, щоб знущатися зі слабких, а для того, щоб їх захищати, — відповіла Дейенеріс. — Дракони могутні, та вони не пожирають людей бо можуть. Вони розумні та усвідомлюють свою силу. Ми також мусимо захищати інших, а не гнобити їх.

— Раби — цінний товар, на який завжди буде попит. Без работоргівлі ми втратимо капітал.

— Люди — не худоба, щоб продавати їх за безцінь.

— Є такий вислів: у чужий храм із своїм уставом не лізь. Тільки ми вирішуємо — торгувати рабами, чи ні, і більшість тут на моєму боці. У Волантисі, Норвосі й Когорі досі діє рабство, і це не заважає містам процвітати.

— Ви хотіли сказати, міській знаті? — виправив того Джон. — У Вестеросі протягом тисячоліть немає рабства, та це не заважає Ланністерам чи Тірелам багатіти. Кожен лорд отримує прибуток з торгівлі, мита чи податків. Гляньте на Староміст, Ланніспорт, Ґалтаун чи Білу Гавань. У них немає рабів, та Гайтавери, Ланністери, Графтони чи Мандерлі — одні з найбагатших шляхетних домів Сімох Королівств. І повірте, їм вистачає грошей на платню ремісникам чи купцям, що живуть у містах. Чому б і Ессосу не відійти від цієї людиноненависницької практики?

— А за таке хамство можна і до ями загриміти, — огризнувся Граздан. — У нас свої порядки, у вас свої. Не згодні — геть звідсіля!

І коли Джон, здавалося здався, кімнату наповнило яскраво-червоне світло. І коли всі глянули, звідки воно йшло, то побачили дещо дивне.

Великий рубін на шиї у Мелісандри засяяв таким самим світлом, та лице було не її. Джон одразу впізнав Кінвару — ту, хто допомогла йому пройти увесь цей шлях. Але як тут опинилась Кінвара, якщо вона точно лишилася у Червоному Храмі Волантису?

— Я, Кінвара, Полум’я Істини, Світло Мудрості та Верховна Жриця Р’Глора, Володаря Світла, промовляю до тебе, Граздане зо Пал, володарю Мієрину! Час, коли багаті рабовласники принижували бідних людей та наживалися за рахунок їхніх зламаних життів, минув! Ось бо слуга Великого Чужого йде сіяти смерть і вічну зиму, і ніхто — ні заможний, ні раб не врятується від нього! Щоб здолати його мертві армії, усі люди мають бути вільними, бо тільки свобода здолає рабство, що панує у Армії Мертвих! Звільніть їх зараз, бо потім буде пізно, адже гряде нова Довга Ніч, а за нею й зміни! Настає час меча і сокири, час вовчої завірюхи, час шаленства і час погорди! Дай волю своїм невільникам і врятуй своє життя!

І коли Кінвара закінчила свою промову, рубінове світло згасло, а обличчя Мелісандри повернулося на місце. Джон здивовано глянув на неї, після чого запитав:

— Що це було?

— Володар Світла нарешті показав нам усім провидіння. Сьогодні Кінвара дарувала волю всім рабам при Червоному Храмі Волантиса та всіх інших. Істинна війна близько, і нам потрібні усі люди. Якщо ми пригноблюємо слабших, то цим ми нічим не кращі за Короля Ночі та його прислужників. Це був заклик до змін, бо інакше прийдешні покоління ніколи не знатимуть світла сонця та літнього тепла. Час усьому світу знову об’єднатися проти єдиного ворога.

— Я схильна вам вірити, — мовила на це Антея. — Батьку, послухай жрицю. Час і нам забути про стогін закутих у кайдани людей. Звільнімо рабів, і можливо нова імперія зможе вільно торгувати із Вестеросом. Зрештою, ми хочемо торгувати не лише з Волантисом і Картом.

— Не знаю що й казати, — відповів на те Граздан. — Якщо ви кажете про час змін, то ми згодні. Але на це піде не один рік, і навіть не десять. У нас досить золота, щоб підтримати рівень життя, але як нам замінити торгівлю людьми повсюди?

— Торгуйте тим, чого у вас в надлишку, — відповів Джон. — У вас безліч міді, олова й алмазів у надрах землі, гаї повні оливок, лимонів та винограду, а хурмове вино майже нічим не гірше арборського золотого. На заході за це платитимуть значно більше, ніж за сотню-другу невільників.

— Тоді вважайте, що консенсусу досягнуто. Ми звільнимо рабів, та ви мусите виконати звичай. Чи заручите ви принцесу Ліанну з майбутнім імператором Мейгором?

— Маєте моє слово…

˂end of flashback˃

 

Довгий місяць ішов на перемовини з іншими союзниками. Джон оцінив талант Граздана зо Пала до дипломатії, а також його вплив на всіх інших. Володарі Нового Гісу скрипіли зубами, та зрештою відмовилися від рабства. Волантійці ж пристали на це легше — вплив культу Р’Глора на місто був чималим. Представники менших міст — Толосу, Елірії, Мантарису та інших сперечалися довго, та мусили погодитися. Дотракійці прийняли це ще на шляху до Мієрину, адже Дроґо не смів сперечатися з тим, хто подарував йому життя. Із формальностями було покінчено ще швидше після того, як Балеріон та Вермітор налякали усіх своїм ревом.

У процесі Джон дізнався більше новин із дому. Якийсь молодик, що назвався Ейгоном Таргарієном, захопив Драґонстоун і кинув виклик Ланністерам. І Ертур, і Ешара, і всі його соратники заперечили правдивість його слів. Ейгон був дуже плаксивим, і його було б дуже важко таємно вивести з Червоного Замку, а Елія рятувала б обох своїх дітей, і точно не робила б це з подачі Варіса. Джон сумнівався, та його сумніви розвіяли слова Дейенеріс, Оберіна та Сема. Його старший брат мертвий, і той, хто спекулює на його імені — мерзота й покидьок. Це тішило, та все одно тривога не покидала серце Джона.

І тепер, стоячи на подіумі, Джон дивився на армію, з якою мав здобути увесь Ессос. Усі були заряджені на битву і перемогу. Кожен бажав прославитись у бою, і чекав мотиваційних слів від полководця. А якщо точніше, від полководців. Дені, одягнена у валірійські обладунки та з Темною Сестрою на плечі, сиділа на шиї Балеріона, дивлячись із захопленням на чоловіка. Вони обоє нагадували перероджених завойовників — могутній воїн Джон, як Ейгон Дракон, і Дейенеріс, що втілювала обох його дружин — прекрасна й чарівна як Рейніс, і водночас смілива й бойова як Вісенья. Історія повторювалась.

— Воїни! — прокричав Джон — Ви обрані Володарем Світла як ті, хто подарує свободу поневоленим рабам! Там, за Демонською Дорогою та Великою Ройною, ваші брати, сестри та друзі стогнуть у кайданах, працюючи на зажерливих багатіїв, що вважають себе богами! Та вони помиляються! Є лише один бог, і це Р’Глор, Володар Світла, Охоронець життя! На ваших прапорах його Полум’яне Серце, і під цим знаком ви несете сонце правди і світло свободи, що осяє світ перед Довгою Ніччю! Не бійтеся! Наша війна священна, і благословенна Володарем! Ті, хто впадуть, заживуть слави героїв, а ті, хто виживуть — отримають благословення Володаря! Страх ранить глибше за меч, тому не бійтеся! — Він вихопив Темне Полум’я з піхов, і підняв його над головою. — Нехай вічно живуть воїни!

— НЕХАЙ ВІЧНО ЖИВУТЬ ВОЇНИ! — вторували йому десятки тисяч воїнів. У повітрі залунали гупання ратищ об землю чи палуби кораблів, мечів та сокир об щити, а також дикі крики дотракійців.

І коли Джон скерував вістря меча у напрямку воїнів, за його спиною повільно почало підніматись полотнище. І коли воно розгорнулось на всю величину, усі побачили герб на ньому. Верхній лівий та нижній правий кути прикрашали червоний триголовий дракон Таргарієнів на чорному, як ніч полі. У верхньому правому на сніговому полі мчав сірий лютововк Старків — данина поваги матері короля. А нижній лівий кут мав жовтогаряче тло, на якому палало червоне Полум’яне Серце Володаря Світла — бога, в чиє ім’я готувався цей похід. І мов за командою, кожен легіон почав піднімати штандарти, на якому було зображене тільки Серце.

Тисячі чорних воронів проносились того дня над Вільними Містами, віщуючи велике кровопролиття.

Велика війна починалася…