XLVIII

XLVIII

Лівий берег Ройни

Військо Джона рухалося на північ у напрямку нічийних земель, а також Вільних Міст Когору й Норвосу. Один місячний поворот знадобився для того, щоб об’єднаний флот Імперії пройшов довгий шлях із Бухти Гарпії (так вирішили перехрестити Бухту Работорговців) до Волантиса, де нових володарів-драконів вітали з найвищими почестями. І коли Джон, Дейенеріс, їхні легати та гвардійці зійшли з кораблів та рушили до Чорних Мурів, вздовж усієї дороги щільними і рівними рядами стояла почесна варта — воїни Вогняної Руки, колишні раби, котрим архіжриця Кінвара дарувала волю. І в Палаці Триархів її сподвижник та співправитель Бенерро оголосили, що надають військам Імперії усі свої сили, а було їх чимало. Десять тисяч воїнів із татуюваннями у вигляді язиків полум’я, що воювали тільки за свого бога і ніколи не підтримували жодну з двох фракцій міста. На вітальному бенкеті Кінвара дала своїм обранцям благословення і оголосила їхню справу справою Володаря Світла, а війну — священною. 

Та наступного дня замість військової наради оголосили ще один бенкет — на честь королівського шлюбу. Джон та Дені з усіма урочистостями та ритуалами взяли шлюб перед лицем Р’Глора, Володаря Світла. Вінчала їх сама Кінвара, Полум’я Істини, Світло Мудрості та Верховна жриця Володаря Світла. Усіх звільнених рабів оголосили почесними гостями та частували тим самим, що подавали знаті. Три дні тривали гуляння. Дзвони били радісні мелодії, а жерці при вартових вогнищах оголошували про початок нового часу. Ери миру, процвітання й злагоди для всіх, хто чинив добрі діла в ім’я Червоного Бога, чи інших богів. І тільки на четвертий день усі воєначальники зібралися за круглим столом. 

Спершу архонт оголосив, що до війська приєднаються найкращі сили, що міг запропонувати Волантис — шість тисяч шляхетних вершників з міської знаті, чотирнадцять тисяч заможних пікінерів з міста і його васальних земель, і мабуть головну силу — сорок бойових слонів у обладунках та з бойовими вежами для лучників та пращників на спинах. Джон знав, якими великими були ці тварини, і завдяки отриманим знанням знав про їхню силу. У видіннях він бачив, як ці тварини за допомогою своїх жахливих бивнів та хоботів розкидали вершників та піших воїнів мов вітер сухе листя. А особливо небезпечними вони ставали в люті, й чавили усіх, кому не пощастило потрапити їм на очі. Такий цінний ресурс Джон не збирався використовувати з перших хвилин битви, адже потім буде важко відловлювати ошалілих небезпечних звірів. 

Пізніше було прийнято колективне рішення про розподіл армії на дві групи. Перша, до складу якої входили дві третини від загальної чисельності, рухалась суходолом, у напрямку Норвосу й Когору. Пізніше вона мала розділитися на ще дві групи, одна з яких мала рухатись у напрямку Пентоса, тоді як друга — на Мір. Третя ж група під командуванням Теона і Яри Ґрейджоїв мала сісти на кораблі та йти морським шляхом на Ліс, а потім спільно з дорнійцями та групою «Мір» здобути Тайрош. Таким чином мало завершитися завоювання колишніх валірійських колоній та відновлення сили зниклого фригольду. Один із легатів спробував було згадати про Браавос і Лорат, і Джон відповів на це відмовою. Браавос ніколи не був володіннями Валірії, а Лорат — занадто вбогий, щоб ризикувати арміями й флотом. Архонт сказав, що Браавос цінний своїм багатством, і вартий походу, але і Джон, і Дейенеріс оголосили, що якщо легати та генерали бажають впасти від рук Безликих, тоді вони згодні на похід. А ще, що Залізний Банк значно поступливіший, коли ніхто не погрожує банкірам смертю, а місту — грабунком. На цьому й зійшлися, після чого було оголошено про мобілізацію та початок походу. 

І ось тиждень, як велике військо рухається на північ у місце злиття Ройни і Койни, що протягом багатьох років утворило велике озеро Чингал. Це були давні землі Ройнарської держави, які після війн з Валірією спорожніли і стали прихистком для втікачів, маргіналів та контрабандистів. Норвос і Когор давно сперечалися за ці землі, та часті рейди дотракійців геть відбили охоту до війн у тамтешньої знаті. Минали десятиліття, та ніхто крім груп відчайдухів не селився тут. Лише збирачі бурштину, золота й шишок із Когора чи прості рибалки жили тут, і почувши про наступ орди кочівників ховалися у підземних криївках, де переховували і все своє майно. Дроґо і його вершники почувалися тут як риба у воді, адже часто ходили цими шляхами у Волантис чи Пентос, щоб виміняти награбоване чи рабів на коней, харчі та вино. Три загони розвідників рухалися попереду армії, щоб дізнатися чи не вислали вороги війська на зустріч. Джон щиро сподівався на неготовність та розєднаність ворогів, бо найкращим способом здолати їх було розбити їх поодинці. Та зрештою, досить часто ворогуючі королі об’єднувалися між собою перед лицем небезпечного ворога. Союз Ланістерів і Ґарденерів перед лицем Ейгона та його драконів був найпростішим прикладом. 

Надвечір повернулися розвідники, і несли вони цікаві новини. Когор та Норвос таки виставляють проти недругів армію. Близько тридцяти тисяч ополченців з васальних земель, кілька тисяч воїнів-невільників, а ще вершники-кондотьєри з Браавоса. Чисельність явно не на їхньому боці, та вони мають таку перевагу як свіжість та готовність. 

Тому на останній військовій раді Джон та його воєначальники дійшли згоди щодо того, якою має бути битва — демонстрацією сили та готовності йти аж до берегів Вузького моря. Місцем має бути правий берег озера Чингал. Щодо чисельності військ — півтора десятка тисяч дотракійців на чолі з ко Моро, два десятки тисяч фалангітів, один легіон, а ще десяток слонів і тисяча воїнів Вогняної Руки. Драконів Джон вирішив використовувати тільки у разі крайньої необхідності, якщо ворог зможе якимось чином загнати їх у западню. А такий результат здавався майже що малоймовірним. 

Два дні шляху, і група розвідників-дотракійців сповістила Джона про те, що ворог випередив їх. Об’єднані сили двох найбільших міст уже стояли табором на південь від озера, готові йти в бій у будь-який момент. Найзіркіший із них, Зенно, описав табір як оточений невисокими частоколами, без рову, але добре організований. При запитанні про прапори, він відповів, що бачив чорного цапа, три великі дзвони і дерево з вовчою мордою на стовбурі. Перші два прапори Джон знав — чорний цап Когору і три дзвони Норвосу. Але третій… Зенно згадував, що листя було червоним, а стовбур — білим. Чар-дерево з вовчою мордою? Невже колись якийсь північанин колись заснував вільну компанію в Ессосі? Ліпше про це дізнатися. 
На перемовини вирушили тільки Джон із Артуром та Баристаном. Капітани з двох міст демонстрували стоїчний спокій та розсудливість, проте відмовлятися від рабовласництва не бажали. Натомість пропонували багату контрибуцію і дозвіл йти далі їхніми землями. Джон відмовився, і спробував перетягти на свій бік командирку найманців. Джулія Сноу, що раніше комадувала «Братством Троянди», котре перейменували на «Товариство Вовчого дерева», худорлява та висока жінка з північними рисами обличчя, котра представилась як останній нащадок Брандона Сноу, що не бажав коритися Таргарієнам і втік за море, де й заснував цю компанію, яка раніше складалася з біглих північан, назвала Джона зрадником великого дому Старків і нахвалялась настромити його голову на свою шпагу. Зрозумівши, що перемовини зайшли у глухий кут, Джон і його делегація повернулись у табір з наказом готуватися до майбутньої битви…

___

Джон вишикував свою піхоту в три лінії. Першу становили фалангіти, котрим не терпілося скуштувати першу битву. В другій стали легіонери з Нового Гісу, чиї залізні лати і шоломи блищали на сонці не гірше, ніж мечі. У третю лінію стали волантійці з воїнами Вогняної Руки, яких Джон і його капітани від початку бажали застосувати як резерв, що мав або допомогти у випадку критичної ситуації, або ж переслідувати відступаючі сили ворога, маючи більший запас сил. На флангах вишикувалися дотракійці, а по центру в тилу стояли слони. Джон знав, що слони — небезпечна сила, але не поспішав їх використовувати, оскільки ворог точно знав їх основну слабкість — сильний біль і гучний шум, від яких тварини могли ошаліти і втікати геть, топчучи і друзів, і ворогів. Тому Джон і вирішив використовувати їх виключно як рухомі вогневі точки, подалі від гущі битви. 

Навпроти когорці й норвосці вишикувалися в кайвасному порядку — не горизонтальними, а діагональними лініями, що давало їм певну перевагу, адже при спробі атакувати в глибину ворог потрапляв у локальні мікрооточення. Кавалерія стояла в тилу і вишикувалася широким півмісяцем — для переслідування у випадку, якщо ворог почне втечу. На щастя, відступати не збирався ніхто. Джон був упевнений в тому, що його армії під силу здолати ворога, і річ була не в чисельності чи гарті. 

І ось розпочались маневри військ. Спершу над полем заграли сурми, а за ними загуркотіли барабани в ритм піхоті. Перша лінія із зімкненими щитами рушила вперед, а за нею повільною ступою посунули вершники, стискаючи в руках луки та поводи для коней. Ворог з місця не рухався. Усі стояли на місці, виставивши списи древком до землі а вістрям до ворога. Ворожі лучники накладали стріли на тятиви і готувалися давати залп по ворогу. І саме тоді Джон дав сигнал дотракійцям, котрі спершу перейшли на рись, а потім на галоп. Обігнавши свою піхоту, вони рвонули на зближення з першими лініями ворога, та замість того щоб атакувати їх в лоб, вони раптово розвернулися, і дали залп по стоячих позаду списоносців лучниках. Пролунали перші крики болю і впали перші вбиті. Норвосійці відповіли таким же вогнем, та вершники змогли ухилитися і дати ще один залп по опонентах. І так тривало доти, доки одному з ворожих легатів не урвався терпець, і він не наказав першій лінії атакувати. І саме цієї помилки очікував Джон. Адже коли ополченці кинулися вперед, дотракійці одразу почали відходити, але змінили напрямок вогню. Бо тепер стріли полетіли у переслідувачів, серед яких відразу почалась паніка. Коли кожна сотня втратила щонайбільше половину своїх воїнів через дії кінних лучників, то одразу починала панічну втечу, кидаючи на землю зброю. Але на півдорозі їх хапали свої ж співслуживці, котрі змушували їх вертатися в стрій, а тих хто не дуже хотів повертатися під ворожі стріли, на місці шмагали обвішаними цвяхами батогами з бичачих жил. І ніби бажаючи підняти союзникам бойовий дух вперед рвонули кондотьєри. Джулія Сноу мчала в перших рядах, і дотракійці швидко зрозуміли, наскільки небезпечним може бути тонкий прямий клинок. Її шолом із вовчими вухами та плащ із вовчого хутра робили кондотьєрку чи не найпомітнішою фігурою на полі бою так само, як і вміле поводження зі шпагою. Та дотракійці раптом повелися дуже не характерно як для себе. Замість тиснути на ворога силою вони почали відступати, і при цьому змінили цілі для стріл — вершників-переслідувачів. Найманці погналися за ворогом, але тут же опинилися в пастці — бо ніби нізвідки перед ними виріс цілий ліс із довгих списів. Це Джон дав команду волантійцям зустріти ворожу кавалерію після того, як дотракійці здійснять обманний маневр. 

Кавалерію було розбито. Багато вершників і коней впали у битві. Невелика частина змогла втекти, але ще більше потрапили в полон. Серед них і Вовчиця з Андалосу Джулія Сноу. Вона билася люто, пронизуючи ворогів шпагою і кинджалом, поки сотник не оглушив її своїм буздиганом, зайшовши ззаду і завдавши удару в потилицю. 

І поки кіннота закінчувала свою справу, піхотні лінії зійшлися в лютому герці на списах. Об’єднані сили двох міст вміло користувалися довгими списами із залізними наконечниками, але ратища ворожих були довшими і міцнішими. Перша лінія, що складалася переважно із мобілізованих селян та рабів, швидко кинулася врозтіч. Друга і третя, у якій стояли досвідчені воїни з обох міст, а ще кількасот піших кондотьєрів, трималися довше, але зрештою не витримали натиску ворога, і до того ж в бій вступили лучники на слонах. Налякані величезними тваринами, під зливою стріл та натиском списів, воїни двох найбільших після Волантиса Вільних міст не витримали і почали втікати з поля бою. Дарма наглядачі шмагали їх батогами або наказували повертатися — рядові їх або не слухали, або вбивали, боячись покарання. А їм вслід летіли стріли та метальні списи.

Коли битва завершилася, а солдати закінчили добивати важкопоранених, Джон зібрав усіх, хто, за словами побратимів, знищив найбільше ворогів. Таких зібралося близько ста десяти, і коли вони всі підійшли ближче, король наказав вийти десятьом найкращим. Коли вони підійшли до нього на відстань одного кроку, Джон опустив пальці в чашу з сумішшю землі та крові, і зробив кожному з десятьох обраних мазок на лобі, а потім сказав так:

— Найхоробріші з воїнів, сьогодні ми здобули першу і не останню перемогу в цій війні! Ви всі добре билися, і я пишаюся вами, наче власними дітьми! — на ці слова солдати радісно загукали й загупали мечами об щити. — Володар Світла сказав нам Свою волю, і ця перемога свідчить, що Він на нашому боці! Дякую вам за цей день! А тепер ви, ті, хто знищив найбільше ворогів! Імперія потребує сильних воїнів, але також вона потребує живого і захищеного імператора! Чи клянетеся ви захищати свого володаря, імператора Мейгора з дому Таргарієнів до кінця ваших днів?! 

— ТАК!!! — відповіла сотня горлянок. 

— Чи готові ви ризикувати власним життям заради імператора Мейгора з дому Таргарієнів, навіть якщо це загрожуватиме вам загибеллю?! 

— ТАК!!! — відповіли воїни. 

— Тоді від сьогодні, наданою мені регентською радою імператора владою, я, Джон із домів Старк і Таргарієн, законний король Сімох Королівств, називаю вас імператорськими федайкінами — особистою охороною імператора! Кожен із ваших командирів отримає меч і обладунок з валірійської сталі, а про ваші подвиги складатимуть пісні та легенди! Але сьогодні це ваш день! Відпочивайте і просіть у Володаря сил на прийдешні битви! Вічна слава воїнам!

— ВІЧНА СЛАВА ВОЇНАМ!!! — і ціле поле загуділо вигуками та гуркотом металу об метал. 

За два тижні північна група військ зайняла обидва великі міста. Сотні работорговців та рабовласників були позбавлені життя. Тисячі рабів вітали своїх визволителів як богів. А над містами чувся рев драконів. 

Так сходило сонце нової Валірійської імперії…

___

Кімната занурилась у напівтемряву. Свічки ледве миготіли, а полум’я найближчих до ліжка стрибало, погрожуючи загаситись. Повітря пропахло потом, парфумами і бажанням. Взаємним бажанням обох молодих людей — юнака і юнки. Їх стогони мабуть було чути якщо не в усьому замку, то в його житловому крилі. 

— Так, коханий, сильніше! — кричала Маргері, осідлавши стегна коханця.

Робб із задоволенням обхопив своїми руками її талію та що було сили й бажання насаджував її на свою кам’яну ерекцію. Маргері вигнула спину дугою, спершись руками на його коліна, і намагалась допомагати йому, рухаючись своїми стегнами назустріч його. Робб забрав одну руку з її талії і почав завзято терти маленьку точку, що зводила його дружину з розуму. Красуня застогнала ще голосніше, і в один момент різко здригнулася, видавши гучний крик задоволення. Переможно усміхнувшись, Робб поклав її спиною на ліжко і продовжив занурюватися в її тепло. Вона вже не стогнала, і не кричала, а тільки тихо пищала, все ще відчуваючи свій оргазм. Старк теж відчув, що скоро закінчить, але замість вповільнитися навпаки прискорився, і в один момент вибухнув із гучним стогоном, наповнюючи дружину до краю. 

Це була їхня остання ніч разом. Завтра зранку він мав іти до Близнюків на дядькове весілля. Ніхто не хотів цього, та на жаль Робб мусив іти. Едмур Таллі був його дядьком, і на його весілля прибув. І Робб як його племінник мав поділити з ним щасливий момент життя. 

— Ти як? Сьогодні ти ще гучніша, ніж завжди. Я б навіть сказав… чутливіша, — запитав її Робб, пригорнувши до себе. 

— Нічого такого, що б ми не робили ці три роки разом, — вона цнотливо поцілувала його в губи. — Просто показувала тобі, що ти втрачаєш на ці два місячні повороти. 

— То я маю сприймати це як виклик? — грайливо запитав він.

— Сприймай як завгодно. Це все одно не змусить мене розлюбити тебе. 

— Он як? Тоді, враховуючи обставини, через які мене стільки часу не буде у Вінтерфелі… може ще раз?

— Ти робиш з мене німфоманку, — вона потяглася до його губ, та він одразу припав до її ніжної шиї. — Ох, Робб… Робб… Робб…

— Робб, прокинься! Вже ранок! — голос Джорі витягнув його із солодкого забуття, де він та Маргері пристрасно кохалися немов останній раз. 

Він розплющив очі і побачив перед собою Джорі Касселя та ще двох служниць, котрі саме приносили йому одяг для сніданку. Трохи поводивши головою мов кінь, якого обсіли ґедзі, Робб згадав, який сьогодні день. Це був передостанній день його перебування тут. 

День весілля дядька Едмура. 

«Скоро я буду вдома. Скоро я повернусь до хлопців. І до неї».

— Як спалося? Здається, ваш сон був аж дуже приємним, мілорде, — чи то жартома, чи то всерйоз запитав Джорі.

— Краще б цей сон був реальним, — буркнув Робб, глянувши на свого охоронця. 

— Я вже можу собі це уявити, — реготнув Дормунд, який тільки зайшов всередину. — З такою жінкою, як ця твоя троянда з півдня, навіть вологі сни кращі за реальність без неї. 

— Це вже не твоє діло, дикуне! — огризнувся Робб. — Ти мій товариш і брат по зброї, але я вб’ю тебе за твої жартики про мене й Маргері. 

— А хто б не жартував? У цьому вашому Вінтерфелі неможливо спати, коли ви з нею трахаєтесь, — відповів рудий, і одразу ухилився від запущеної в голову подушки. — О, який сором’язливий. Чи то пак ревнивий? В мене на Півночі теж залишилась дівчина. Така ж поцілована вогнем як і я. Настільки ж хоробра, як і пристрасна. Ох, як весело було її красти… всю спину мені роздерла за те, що викинув її лук. 

— Все, годі! Геть звідси, бо попрошу посадити вас з Лотарем і Чорним Волдером, — на ці слова обоє раптом спохмурніли. 

— Це помста така? — запитав Джорі. 

— Розумій це як хочеш. Смачного…

___

У трапезній для гостей було незвично тихо. Дядько Едмур, котрий раніше сипав жартами мов багатій золотом у борделі, їв мовчки і трохи нервово. Інші молоді лорди, що складали почесне товариство лорда Таллі — Марк Пайпер, Патрек Малістер, двоє синів леді Вент, чиї імена Робб весь час забував, намагалися підбадьорити свого товариша і сюзерена, та все не виходило. Навпаки, він після кожного їх слова ставав ще напруженішим і лив до кубку ще більше вина. 

— Мілорди, чи не проти ви, якщо я вкраду дядька на приватну розмову в саду? — запитав Робб у річковиків, на що ті ствердно кивнули головами. Старк взяв миску з фруктами, два роги і бутиль елю, і жестом поманив за собою Едмура. Подалі від цих реготунів, що тільки змушують його почуватись незручно. 

Вже в саду Робб присів з дядьком на лаву, дав йому ріг, налив туди елю і заговорив:

— Мені знайоме це відчуття, дядьку. Коли я одружувався з Маргері, я також трохи нервував. Боявся, що буду для неї чужим або ж, не доведіть боги, недобрим. Ми хоч і знали один одного, але чисто з листування і тих трьох місяців, що прожили разом у Вінтерфелі. На щастя, мене врятували Джон з Теоном, які досить легко розвіяли мої сумніви і страхи щодо майбутнього подружнього життя.

— Тобі це легко казати — ти її хоч знав і бачив. А я… стирчу тут вже битий поворот місяця, і навіть не розмовляв з цією Рослін. І якщо чесно, я боюся, що вона буде… як би це сказати… не дуже гарною.

— Тому що вона Фрей?

— Тому що її батько — Волдер Фрей. Я бачив купу доньок і онук Волдера Фрея, і більшість з них… аж занадто вдалися в батька. Ти ж бачив деяких. У одної ніс перехняблений. А в іншої ноги криві. А в ще однієї взагалі дах тече, і я боюся, що старий тхір видасть мене за якусь із таких, і повір мені, жоден багатий посаг, навіть як за Дженну Ланістер, коли її видавали за Емона Фрея, не буде вартий того, що в шлюбну ніч у мене не встане…

— То ти цього боїшся, дядьку? — трохи з насмішкою запитав Робб. — Що ж, дам тобі дві поради. Перша — пий якомога менше вина, бо зазвичай такі лорди-пізножони як ти так перебирають на весільному бенкеті, що в деяких випадках відсутність готовності консумувати шлюб стає нелегкою проблемою. Друга — якщо вона й справді не дуже гарна з лиця, то пошукай щось хороше нижче голови. Тоді все вийде. А може й ні.

— Ти найгірший порадник з поведінки у першу шлюбну ніч, — розсміявся Едмур. — Дякую, що підняв мені настрій і ще більше утвердив у правильності рішення зробити окремі кімнати для майбутньої леді Ріверрану. 

— Не робіть поспішних висновків, дядьку. А раптом вона виявиться красунею. 

— Усе це вилами по воді писано, небоже. Ходімо назад. Час мені готуватися до того, щоб стати чоловіком…

___

Едмур стояв біля вівтаря у септі, нервово переминаючись з ноги на ногу, засунувши руки в кишені дублета в синьому та червоному кольорах — кольорах гербу Таллі. Довгий червоний плащ із білою фореллю в стрибку на блакитному тлі прилягав до його плечей аж занадто тісно, адже шився для покладання на плечі нареченої, котра судячи з цих розмірів була мініатюрної статури. «Ми будемо як Дженна і Емон, тільки навпаки», — подумав про себе Едмур, стримуючи бажання розправити кремезні плечі. 

Аж ось септи заспівали, і у супроводі старшого брата Стеврона з’явилась наречена. На ній була біла сукня з вуаллю та сірий плащ із синіми подвійними вежами Фреїв. Коли вони підійшли, Едмур сподівався зняти з її обличчя вуаль, та сер Стеврон зупинив його. 

— Чому? — запитав Едмур? 

— Ви не довіряєте своїм васалам, мілорде? — запитав Фрей, підлабузницьки усміхаючись. 

— Так, але я б хотів побачити обличчя своєї нареченої…

— Даруйте, але моя сестра дала обітницю не показувати обличчя, перш ніж ви обміняєтесь клятвами. 

— Чому ви мене про це не попередили?

— Це лише приємна несподіванка, тож краще не затримуйте церемонію. 

Едмур хотів було заперечити, та мусив перерватись і слухати молитви підстаркуватого септона. 

Тривало це не дуже довго. Завершивши молитви, септон пов’язав руки Едмура й Рослін, після чого сказав:

— Можете одягти плащ. 

Едмур розстібнув шпильку в формі двох веж, і зняв з її тремтячих плечей дівочий плащ. Натомість він зняв свій і застібнув його на маленьку срібну форель, чекаючи знаку від септона. 

— А тепер промовте клятви, — мовив септон.

— Батько, Коваль, Мати, Воїн, Діва, Стара, Невідомий, я його, а він мій…

— …я її, а вона моя…

— Від нині до кінця моїх днів.

— Можете зняти вуаль.

Едмур обережно відкинув непотрібну річ з її обличчя і здивувався…

Перед ним постало красиве кругле личко з молочно-блідою шкірою, великими карими очима і маленьким носиком та підборіддям. Коли вона усміхнулася, Едмур побачив невеликий проміжок між її передніми зубками. Він так би й стояв, витріщаючись на молоду дружину, якби не слова септона:

— У світлі Сімох, я оголошую сьогодні Едмура з дому Таллі та Рослін із дому Фрей чоловіком і дружиною. Одне серце, одна плоть, одна душа, і нехай буде проклятий той, хто захоче розірвати цей благословенний богами союз. Можете скріпити шлюб поцілунком.

І Едмур, не тямлячи свого щастя, міцно поцілував Рослін у її красиві повні губки…

___

Бенкет уже давно переріс у веселу пиятику. Робб сидів на своєму місці за столом і з усмішкою позирав на дядька, котрий на балконі для шановних гостей шепотів щось на вушко дружині, котра весь час пирхала від сміху і густо червоніла. Авжеж, Рослін Фрей (тепер уже Таллі) була гарненькою, але до Маргері їй було далеко. У Рослін був такий самий відтінок каштанового, як і в Маргері, але все решта зовсім не йшло в порівняння з молодою леді Вінтерфелу. Рослін Таллі не мала великих мов у лані очей, милої ідеальної усмішки, таких же широких стегон та ідеальної форми грудей… чорт, йому так не терпілося повернутись додому, замкнутися у своїх з Маргері кімнатах і пристрасно кохатися, начхавши на всіх інших. 

Музиканти грали веселих пісень. Річкові лорди і лицарі весело заливалися елем і вином, заїдаючи все м’ясом і сиром. Кілька поважних лордів, котрі на початку вели інтелігентну розмову, вже без жодних міркувань етикету гризли баранячі ребра, обсівши барильце якоїсь сивухи. Дормунд змагався на руках із Патреком Малістером, двоє братів Вентів намагалися перепити один одного, а кілька підстаркуватих синів Волдера Фрея горланили зовсім не в ритм мелодії «Ярмарок ведмедя і дівиці». Сер Емон майже що заснув на грудях своєї дружини. Блазень Бубонець показував всякі дурощі. Лорд Волдер на почесному місці час від часу щипав за круглий задок подавальницю. Ні його з Маргері, ні Джонове з Дейенеріс весілля не були такими пиятиками, як це. 

Він знову згадав про Джона й Дені. Про малого Валарра, котрий одним своїм виглядом викликав у всіх усмішки. Про Арію з її буйним характером і любов’ю до всяких неприємностей. Про Артура Дейна і його сувору педантичність. Про його найкращого друга Теона, який, зі слів Джона, страшенно обожнював молоду дружину. Та й взагалі про всіх, хто пішов з ним на схід. Ех, як тільки вони повернуться… 

Коли майбутня війна за трон закінчиться, він збере їх усіх — Джона, Теона, Торена, Еддарда, Лораса, Гарлана та інших друзів, і надолужить увесь згаяний час без дружніх розмов за темним мов ніч елем та просмаженим до кісток м’ясом. Їм усім треба і наговоритися, і напитися, і насміятися вдосталь…
А поки він має тільки чекати повернення своїх братів.

— Бачу, що молодятам час усамітнитись! Проведемо їх в ліжко?! — захрипів до гостей Волдер Фрей.

— В ЛІЖКО!!! В ЛІЖКО!!! — закричав п’яний натовп, підіймаючись парапетом до молодих. 

Робб застогнав. І він, і Джон уникали цієї принизливої частини весілля, адже не бажали, щоб їхніх дружин торкалися п’яні чоловіки. Та Едмур про це не думав. Він сам зареготав, коли трохи впиті леді потягли його за руки, тоді як Рослін верещала, звиваючись на плечі Джоноса Бракена. На щастя, п’яний натовп швидко зник у коридорах, і Робб з полегшенням зітхнув: нарешті він може йти спати і бачити щасливі сни. 

Але раптом його вухо зловило дивну мелодію…

А за нею залунали фрази:

“Хто ти?, — промовив гордий лорд, — 
Щоб я тобі вклонявсь?
Такий же кіт, тільки інша шерсть
І правда в тім моя…”

«Курва!», — вилаявся в думках Робб, почувши перші слова проклятої пісні «У Кастамері дощ».

І ніби за сигналом з балконів полетіли десятки арбалетних болтів, вбиваючи нічого не очікуючих лордів та воїнів. 

За його спиною заволав від болю Джорі. Коли Робб обернувся, то побачив, що з його грудей і шиї стирчать болти. Озирнувшись довкола, він побачив старшого з братів Вент, котрий хапався за перерізане горло. Патрек Малістер всадив ніж для м’яса в живіт одному з фреївців. Дормунд одним рухом скрутив шию іншому ворогу, але в ту ж мить зловив у спину з півдесятка коротких стріл. 

“…Червона шерсть, чи золота
Лев має пазурі.
І в мене довгі, лорде мій
І гострі, як твої.”…

Скільки разів Маргері та батько повторювали, що це підступ Ланістерів? А як довго він роздумував, чи вдягати під дублет кольчугу, чи ні? Як же він облажався…

Так мовив він, так мовив він
Із Кастамера лорд.
Як плаче дощ над замком тим
Не чує вже ніхто…

— Робб Старк, шляхетний лорд із Вінтерфела! — заквакав Волдер Фрей. — То як тобі вистава? Чи не гірший я від твого батька і його товаришів по змові з реставрації Таргарієнів на Залізному Троні?

— Волдере Фрей, ти зрадник! Ти зрадив свого сюзерена і вбив гостей, з якими ділив воду та хліб! Як ти міг порушити закони богів та людей?! — заволав у відчаї Старк. 

— Я вірно служу своєму королю Томену з домів Баратеон і Ланістер, Першому Свого імені, прибираючи таргарієнський фоґельзанг — тилових диверсантів Старків, Таллі та Аррінів. Не для того ваш батько воював з Таргарієнами, щоб потім відновлювати їх на троні. Не копай яму для іншого, бо сам у неї впадеш, Старку! Варто, в кайдани його! Від сьогодні це мій особистий в’язень!

— Сьогодні дім Фрей викопав яму для всіх своїх членів! — прошипів Робб, коли його заковували в кайдани. — Може у лева пазурі гострі, та у вовків вони не гірші! Рано чи пізно розплата прийде, і тоді побачимо, хто сміятиметься. 

Закінчивши, Робб просто закотив очі і знепритомнів.

Деякий час не відбувалось нічого. А потім почулося вовче виття і гарчання, змішане з переляканими криками людей. І крізь відчинені двері в зал ввірвався величезний, завбільшки з барана вовк, з чийого писка скрапувала кров. Людська кров.

— Вовкулака! — заверещали солдати, коли він блискавично розірвав горлянку одному з вартових, а іншому відгриз руку. 

І поки всі заціпеніли, Робб раптом прийшов до тями, схопив у вартового ключі від кайданів і відімкнув їх. А тоді стрибнув на вовчу спину і щодуху помчав геть. 

Але як це завжди буває, рано чи пізно первинний людський страх перед чимось містичним минає, і коли людина усвідомлює, що це містичне із плоті та крові, завжди приходить думка, що його можна вбити. 

Клацнули тятиви, і в правий бік Сірого Вітра вп’ялися шість стріл. Вовк болісно заскавулів і впав на бік, але Робб не збирався здаватись. Він підхопив у лежачого поруч трупа меч і став спиною до чотирилапого друга в повній готовності захищати його. Солдати кидалися на нього, але швидко падали з різаними чи колотими ранами, не в змозі здолати одного з найкращих фехтувальників Сімох королівств. Та зрештою, коли їх напало зо два десятки, один встиг завдати підступного удару оголів’ям меча в потилицю. Лютововк Сірий Вітер люто захищав хазяїна, але все-таки впав на землю, коли йому між очей влучив ще один болт, пробиваючи кістку і вгризаючись в мозок. І навіть тоді Фреї продовжували колоти й різати мертву тварину, ніби боячись, що вона тільки непритомна як хазяїн. 

Сумною була та ніч весілля у Близнюках. Ніч Червоного весілля…