XXVI

XXVI

 

 

 

Королівська Гавань

 

Лорд Старк стояв у Великій Септі Бейлора і слухав молитви Верховного Септона Невідомому. Завдяки Кейтлін він розумів Віру в Сімох, але не був готовий прийняти її. Іноді він брав участь у молитвах дружини із септоном Чейлом, ще коли вона жила. Та після її смерті Еддард не те щоб занедбав маленьку септу у Вінтерфелі. Він просто не заходив туди, щоб не мучити себе спогадами про померлу дружину. А тепер, коли помер Роберт…

 

Роберт Баратеон був йому майже братом. Не те щоб Брандон та Бенджен не були з ним близькі — навпаки. Скоріше Роберт бачив у ньому більшого брата, ніж Стенніс та Ренлі. Вони багато що робили разом. Разом полювали, разом тренувалися у володінні зброєю, разом мандрували Долиною чи іншими королівствами. Єдине, що Еддард із Робертом не поділяв — його постійне бажання злягатися. Не було таверни з молоденькими подавальницями, яких би Роберт не затяг у ліжко. І одна така привела у світ Майю Стоун. Нед і Роберт навіть навідували її, коли вона ще була немовлям. Дуже сміхотливим немовлям, якому подобалося, коли тато підкидав її в повітря. А після заручин з Ліанною його друг ніби й забув про свою першу дитину. Потім сталася війна, шлюб Роберта із Серсеєю та його інтронізація. Зараз дівчина служить провідником у Місячній Брамі. А скільки ще невизнаних байстрюків привів його друг? Невідомо…

 

А ще Еддарда розривали зсередини переживання за Джона і Дейенеріс. Ертур Дейн прислав звістку про атаку Юрона Ґрейджоя. З поганих новин — замок згорів. З хороших — Джон, Дені, Арія та їхні лютововки вижили. Теона контузило і зараз він відходить від травми. А ще у Дейенеріс вилупилис дракони. Дракони! Півтори сотні років їх ніхто не бачив, і тут на тобі, одразу шість. Як це вийшло, Ертур у своєму листі соколом не повідомив. Та повідомив, що вони за порадою Червоної жриці пливуть до Волантиса. Чорт забирай, вони ж могли просто заявитися до Вінтерфела, і дізнавшись про смерть Роберта, почати повстання і реставрацію. Та схоже, що доля Роберта їм не була відомою, і їхній порив відпливати подалі цілком зрозумілий. Окрім цього Ертур попередив його, що скоріше за все у Головному храмі Р’Глора Джон дізнається про своє походження. Тому Еддард просто написав окрім відповіді ще одного листа із поясненнями для Джона і Дені. Якщо вийде, його пробачать. Якщо ні… краще про це не думати, а зосередитися на тому, що зараз діється у септі.

 

Біля Робертового тіла стояли сер Джеймі та сер Баристан. Томен та Мірселла оплакували батька, хоча він не був їхнім батьком. Королева Серсея також оплакувала чоловіка. Попри щирі сльози, Еддард не вірив у те, що це насправді. Живіт королеви трохи округлився, що свідчило про її вагітність. Та Нед був готовий поставити власну голову на відсіч просто на сходах Великої Септи, що Серсея боялася, що Роберт побачивши дитину з чорним волоссям і синіми очима міг зрозуміти, що його старші діти… не зовсім його. А ще одного вбивства дітей та їхньої матері держава не перенесе. Тоді або Ренлі проголосить себе новим королем, або Мартелли піднімуть повстання і проголосять незалежність Дорну. І тоді справді поллються ріки крові, як і вісімнадцять років тому. Та й невідомо, що там задумав Юрон Ґрейджой.

 

Лорд Старк і не помітив, як швидко проминули усі подальші події. Як тіло Роберта поклали у крипту під септою, де вже лежали всі попередні королі від Бейлора Блаженного до Ейриса Безумця. Як Верховний Септон відчитував усі заупокійні молитви. І як усі присутні на похороні рушили у Червоний замок вислухати останню волю короля.

 

Томен на Залізному Троні виглядав мов дитина на невеличкій, але дуже страшній гірці, з якої його так і хотілося зняти і більше не підпускати туди ні на крок. Джон чи Дейенеріс виглядали б на ньому значно краще. І правителі з них були б кращі, ніж Роберт і Томен разом узяті. Та чому були б? Будуть. Його прийомні діти живі, і зараз на дорозі у Волантис. І скоро повернуться звідти із драконами. Щоправда, дракони зараз маленькі, адже тільки-но вилупилися. Але все може бути. Мейстери пишуть, що дракони ростуть швидко. І цілком можливо, що архімейстер Марвін знайде спосіб змусити їх рости швидше. Можливо до розмірів Вермакса і Арракса, на яких літали принци Джейкерис і Люцерис. Та зараз це не важливо. Краще вслухатися у те, що читає старий грандмейстер Пайсел. З його тихим голосом важко щось розібрати, та все одно ті, хто стоять у передніх рядах, почують його.

 

— Указом Серсеї із дому Ланністер, королеви-матері, узгодженим із Його Величністю Томеном із домів Баратеон і Ланністер, сера Баристана Селмі, лорда-командира Королівської Гвардії, звільнено від його обов’язків лорда-командира Королівської Гвардії та відправлено на почесну пенсію у зв’язку з його похилим віком та зниженням бойових навичок…

— Я правильно вас зрозумів? У мене бойові навички зі старістю знизилися?! — обурився сер Баристан. — При всій повазі, та я у такому віці здатен перемогти усіх своїх братів, за винятком хіба що сера Лораса.

— Вам довірили життя короля Роберта, і ви не впорались, — відповіла королева. — Король загинув, а ви навіть не забруднили кров’ю свій меч. Це свідчить про те, що вам час на відпочинок.

— А нічого, що мене поруч не було?! А нічого, що король особисто відіслав мене і сера Джеймі, залишивши при собі тільки свого зброєносця?! Я фізично не зміг би врятувати його.

— Деталі нас не цікавлять, — відповіла Серсея. — Новий король бажає вам спокійної старості на землях поблизу Жатниці, ваш внучатий племінник буде радий вам. Рішення остаточне, і не піддається обговоренню.

— Тоді знайте, що ви вчинили найбільшу помилку в житті! — сер Баристан зірвав із себе плащ і нагрудник. — Ваш чоловік пробачив мені, що я бився на Тризубці проти нього, а ви просто звільняєте мене за те, що я виконав наказ короля Роберта! Бажаю вашому новому командиру всього найкращого! — і легендарний Баристан Зухвалий покинув залу. Еддарду було шкода старого лицаря. Після стількох подвигів його просто прогнали, мов старого сторожового пса, що давно оглух та осліп. Нічого, він знайде його і скерує до Волантиса, де Джон і Дені радо приймуть легендарного Баристана Зухвалого у свою Королівську Гвардію, де вже служить його інший великий співбрат Ертур Дейн. Треба тільки встигнути.

— Також згідно з рішенням королев-матері та короля Томена, новим лордом-командиром призначається дядько короля сер Джеймі Ланністер, — продовжив Пайсел. Лорд Старк в думках сплюнув на підлогу. Царевбивця вбив одного короля, наставив роги другому, і став батьком третього. Просто волаючі порушення Кодексу, за які його підвищили до такого високого чину. Точно бажання Серсеї. Присутній у замку лорд Касвел щось пробурчав собі під ніс і вийшов геть, а решта залишились дослухати до кінця.

— Присутні тут лорди повинні скласти присягу на вірність королю Томену з домів Баратеон і Ланністер Першому Свого Імені, Королю Андалів, Ройнарів та Перших Людей. Хто не виконає цього наказу, буде оголошений поза законом і позбавлений усіх титулів та привілеїв, — закінчив Пайсел, обтираючи з обличчя піт.

— Ви всі чули. Скоріться наказу, або відправляйтеся у чорні каземати! — владно мовила Серсея.

 

І лорд Старк зам’явся. Якщо він зараз відмовиться схилити коліно — його голова прикрасить в’їзну браму Червоного замку. А якщо схилить коліно — то ввійде у хроніки як двічі зрадник. Положення було вкрай невигідним.

 

— При всій повазі, королево, — відповів лорд Ренлі. — Та мій небіж іще неповнолітній, що не робить його повносправним королем…

— Яка різниця? Він король за правом народження, і байдуже, скільки йому років!

— Та… кхххм… в очах богів… кхххмм! — втрутився Джайлз Розбі. — Король Томен … кххмм… все ще… кхххмм… дитина, яка… кххмм…. не може нічого вирішувати без ради матері.

— Змушений погодитися із лордом Розбі, королево. — Тайвін Ланністер нарешті зайшов у тронну залу. — Сер Бейлон, будьте ласкаві, проведіть їх милості королеву Серсею та короля Томена до їхніх покоїв. Я ж з вашого дозволу продовжу.

 

І коли сер Бейлон Свонн вивів королеву з малолітнім королем із зали, лорд Ланністер продовжив.

 

— Отже ми зупинилися на вашій вірності. Як правильно підмітив лорд Розбі, ви не можете присягнути моєму онукові через його малий вік. Але до повноліття Томена ви повинні присягнути на вірність Залізному Трону. Не мені, адже я не збираюся узурпувати владу. Присягніться, що будете вірними Залізному Трону, поки король Томен не досягне повноліття.

 

І лорд Старк із видихнув з полегшенням. Одна річ присягати трону, і зовсім інша — людині, що сидить на ньому. Схоже, Старі боги вважають справу Джона і Дейенеріс правильною, якщо підносять йому таке везіння.

 

І коли лорд Тайвін розпустив двір, Еддард Старк вирішив зустріти сера Баристана, щоб дещо повідомити. Повідомити те, що є король та королева, які радо приймуть його меч.

 

На щастя, старий лицар зустрівся йому в коридорі. Він одягнувся до дороги у полотняний плащ та чоботи, а за спиною тримав торбу. Меч як завжди висів при боці, а обличчя як і зазвичай було незворушним.

 

— Куди ви збиралися, сер Баристан?

— Світ за очі. У мене нема короля, щоб служити йому.

— Король та королева живі. Джон та Дейенеріс зараз на шляху до Волантиса.

— Але як?

— Ертур, схоже, добре натренував гарнізон. А Дені… вона пробудила драконів із яєць.

— Воістину це диво, мілорде. Тоді я вирушу туди ж. Але перед цим я мушу передати вам послання від короля Роберта. Його прощального листа.

— Дякую вам. Тоді до зустрічі. Хай Мати береже вас, а Воїн дасть сили вашому мечу.

— До зустрічі.

 

Коли сер Баристан покинув його, лорд Старк розгорнув листа. І коли він почав його читати, сумні сльози навернулися на його очі.

 

 

Нед,

 

Схоже, клята свиня не дасть мені востаннє тебе побачити. Я вбив довбаного дракона, а помру від кабанячих іклів. Не треба було мені йти на нього самому. Треба було прикритися пещеною мармизою Ланселя. Та байдуже — що було, те загуло. Я, здається, хотів попрощатися з тобою. Попрощатися і перепросити за образи, яких я завдав тобі. Пробач, що зробив Рукою Ланністера. Він ще нестерпніший, ніж Серсея. Я і так її не терпів, а тепер вона знову вагітна. Захисти мою останню дитину. Зроби з неї гідного лорда Штормових Земель — Ренлі дівку візьме, тільки якщо в неї хер між ногами метлятиметься. Дівча Таргарієнів… я пробачаю їй те, що її грьобаний брат зробив з Ліанною. Вона ще бултихалась в яйцях Безумця, коли Рейгар викрав у мене наречену, а всю війну плавала в матці Рейли. Скоро я возз’єднаюся з Лією, і чекатиму тебе. Та від щирого серця бажаю тобі прожити ще довше, ніж я. Кет та Ешара почекають. Це ж Ешара мати байстрюка? Та байдуже. Живи далі, і живи краще, ніж я. Обіцяй мені, Нед. Прощавай.

 

Твій друг король Роберт Баратеон.

 

 

«Ох, Роберте, який же ти наївний…»

 

Ліанна ніколи не кохала його. Ліанна гидувала ним, а натомість покохала Рейгара. Срібний Принц зміг полюбити особистість, що ховалася за її вродливим обличчям. Роберту подобалась тільки ідея називати Неда своїм братом, а його вірність Ліанні протривала б не довше шлюбної ночі. Він би вже наступного дня затяг у ліжко нову хвойду. А Ліанна точно ненавиділа б його більше, ніж зараз Серсея. Вона б ганьбила його на всі Штормові Землі щонайменше, а якби він став королем — на весь Вестерос.

 

І зі скорботними думками лорд Еддард покинув Червоний замок, не бажаючи залишатися там ще хоч на хвилину…

 

 

___

 

 

Зорепад

 

Едрік Дейн милувався заходом сонця над Торрентін. Знаменитою рікою, чиїми королями звались Дейни до того, як Німерія об’єднала під прапорами Мартеллів увесь Дорн. Краєвид із Вежі Білокам’яного Меча відкривався чудовий. Та вежа мала погану славу після того, як із неї буцімто викинулася його тітка Ешара. Простолюд уже довго переказував сумну історію кохання Ранкової Зорі Зорепаду і Тихого Вовка Вінтерфелу. Познайомилися на тому самому турнірі у Гаренголі, там і покохалися, а потім Еддард Старк кинув фрейліну Елії Мартелл, щоб пошлюбити наречену брата. А потім леді Ешара породила від нього сина, та дізнавшись що той, кого вона кохала, вбив її брата, викинулася із вежі, не витримавши ще одного удару…

 

Едрік весь час дивувався дурості простолюду. Еддард Старк завдав дому Дейн стільки прикрощів, та лорд Ертос Дейн називав свого спадкоємця «Нед», так само як прозивали Еддарда Старка близькі до нього люди. Зараз його батька нема. Важка хвороба скосила лорда Зорепаду нещодавно. Тітка Аллірія знов мусила відкласти своє весілля з Беріком Дондаріоном, якому Нед донедавна служив зброєносцем, через жалобу, і після того, як васали присягнули на вірність чотирнадцятирічному хлопцеві, розповіла повну трагедію Ешари та Ертура Дейнів. Обоє живі, і обоє прагнуть помсти. Тітка Ешара народила дівчинку, котра виявилась заслабкою і померла через кілька днів. Її маленька могилка знаходиться під вежею, у якій Нед чекає родича, щоб надати важливе доручення. А щодо його тітки і дядька — дядько Ертур прислав свого сокола із листом. Він, король, королева і довірені особи пливуть у Волантис, де зустрінуть тітку Ешару, а далі діятимуть так, як того вимагатимуть обставини. Багрець (так прозвала дядькового сокола тітка Аллірія) зараз поніс відповідь власникові. А Едрік поглянув на стоячий на підвищенні меч.

 

Це був великий дворучний меч, завдовжки майже у п’ять футів. Його ефес прикрашала велика зоря, відлита із білого золота. Руків’я та піхви були виконані із красивої білої шкіри змії, яку за легендою вбив засновник дому Дейн, коли вона спробувала його вжалити. Ремінь, який дозволяв носити цей меч на спині, був уже із простішої, скоріше за все свинячої чи яловичої дубленої шкіри. Хоча лезо меча було прихованим у піхвах, та Едрік знав, що воно біле немов молочне скло, попри всі легенди, що його викувано з валірійської сталі. Володіти мечем, що носив ймення Світанок мав право не наступний лорд Зорепаду, а найвправніший мечник дому Дейн. І цей гідний воїн зараз плив до Волантиса з королем та королевою.

 

Аж ось з східців залунали кроки. Важкі кроки закутих у сабатони ніг. Едрік міг упізнати їх із сотні, бо тільки його родич Герольд Дейн, лорд Гірського Притулку на прізвисько Даркстар, ходив так, ніби своїми кроками хотів розколоти землю, по якій ступав. Його світле волосся із пасмом темного, трохи лютий вираз обличчя і такий же норов робили Герольда найнебезпечнішим у Дорні, за винятком Червоного Змія Оберіна Мартелла. Але побічна лінія Дейнів повинна коритися головній, тож Даркстар ніколи не змушував ні Ертоса, ні Едріка засмучуватись через його дії.

 

— Здоров, Нед, — привітався Даркстар. — Викликав?

— Так, Герольде. Маю для тебе завдання. Пам’ятаєш, що казав мій батько про дядька Ертура?

— З ним щось не так?

— Пливе разом із законними королем та королевою у Волантис. І ось твоє завдання. Бачиш цей меч?

— Ти оголошуєш мене Мечем Світанку?

— Ні. Ти повинен передати його дядькові Ертуру — істинному Мечу Світанку. В мене передчуття, що він знадобиться йому.

— Це для мене неабияка честь. Можна питання?

— Ну?

— Я зможу ним користуватись?

— Якщо втратиш свій — на здоров’я. Але навряд чи ти зможеш володіти ним на повну силу. Тільки той, хто гідний ним володіти, зможе.

— То я недостойний?

— Навряд чи, поки дядько Ертур живий.

— Що ж, аргументовано. Тепер запитаю свого лорда дещо особисте. Хто стане наступною леді Дейн?

— Хотів би почути твою думку. Хто краща — Теора Толанд чи Сілва Сантагар?

— Теора Толанд.

— Чому?

— По-перше вона твого віку, а по-друге вона не така шльондра як Ластата.

— А ти що, спав з Сілвою?

— І не раз. Це вона замовила за мене слівце перед принцесою Аріанною.

— Он воно як. Ну що ж, бажаю успіху. І перекажи дядькові Ертуру, що тільки він гідний посвятити мене в лицарі. А тітці Ешарі скажи, що скоро вона і її Тихий Вовк знову будуть разом.

— Ніколи не розумів, що кузина знайшла в ньому. Дякую за напутні слова. І ти також не спи, малий. Маєш справити на Ертура потрібне враження.

— Обов’язково. Не дарма лорд Берік хотів висвятити мене одразу як я став лордом цього замку….

 

 

___

 

 

Десь у Вузькому морі

 

Сем нарешті переборов свою морську хворобу. За три дні у морі його знудило більше півсотні разів. А зараз його шлунок заспокоївся, обличчя повернулося до більш-менш нормального кольору, а думки знову перейшли у звичне русло. Про те, як їм далі бути у Волантисі, і як подбати про купу поранених на борту корабля.

 

Коли сім кораблів покинули зруйновану гавань Туманного острова, на борту всіх кораблів знаходилося більше п’ятьох сотень здорових людей, здатних тримати зброю. Ще близько півтори сотні служниць та стюардів, та півсотні поранених і обпечених. І це число щодня зменшувалося. Архімейстер Марвін, Сарелла Сенд і Таліса Мейгір з медиками працювали день і ніч, доглядаючи немічних. І за цих три дні встигли померти десь під два десятки людей. Хтось від ран, хтось від виснаження, а хтось від слабкості. Сем допомагав їм, але від смороду ран та опіків його нудило так само як і від хитавиці. Сарелла, як помітив Сем, потроху дуріла від браку сну та відпочинку. І при цьому в її руках все частіше з’являлася порожня склянка, що трохи відгонила ромом.

 

І коли Сем згадав про Сареллу, милу дівчину із шкірою кольору темної карамелі, густим кучерявим волоссям та великими золотими очима, та, про кого він думав, піднялась на палубу з пляшкою рому та двома склянками. ЇЇ красиве волосся було зібране в пучок, а на обличчі застигла сумна саркастична посмішка. Сарелла підійшла до Сема і простягла йому склянку.

 

— Що, ведмежа, відпочиваєш? — почала Сарелла.

— Не зовсім. Капітан покликав мене, бо із «Леді Дейенеріс» прибуло послання, а він не дуже добре читає. А ти чому тут?

— Таліса сказала, що з десятьма важкими і сама впорається. А мені порадила знайти тебе і допомогти з морською хворобою.

— Я вже її подолав, — парирував Сем.

— Як казав мені архімейстер, ніколи не мона бути цілком у чомусь впевненим. — Вона налила йому ром. — На Літніх островах, звідки родом моя мати, ром вживають у невеликих кількостях, щоб не так завертало кишки. Пий.

 

Сем випив і закашлявся. Ром попри приємний пряний смак обпікав горло і рот. Він любив розведене вино, але ром був чимось іншим. Чимось, що знаходилось на геть іншому рівні.

 

— Не пішло? — співчутливо похитала головою Сарелла.

— Не дуже, — відповів Сем.

— То прийми мої вибачення, — майже прошепотіла дівчина і забрала склянку. — Ходімо до тебе, поговорити треба.

 

Ром трохи розніс хлопця. Коли вони спускалися до кают, він ледь не впав із сходів, а заходячи в каюту боляче гахнувся головою в одвірок. Біль був такий сильний, що Сем відчував, як на голові росте чимала ґуля. Така незграбність напала на нього дуже невчасно, принаймні він так думав.

 

— Дай подивлюсь. — Сарелла глянула на його тім’я. — Болить?

— Є таке, — відповів Сем.

— Тоді я зменшу твій біль. — Сарелла притулила холодну пляшку рому до ґулі. А потім вона глянула йому в очі.

 

І поцілувала в губи.

 

«Що?» — промайнуло у голові в Сема, але Сарелла пішла далі. Вона просунула свій спритний язик йому в рот і сплелася з його. Сем відповідав на її поцілунок, а вона ж почала його роздягати. Він не заперечував. Четверта донька Червоного Змія йому подобалась ще з того моменту, коли вони випадково поцілувалися. Тож коли вона висунула ініціативу, він також почав знімати її одяг. Він стягнув через голову її сорочку, оголивши невеликі, але пружні груди з великими темно-коричневими сосками. Побачивши їх, він одразу припав до них губами, зірвавши з її вуст тихий стогін. Сарелла відірвалась від нього, щоб стягнути з нього штани і чоботи, після чого зняла із себе легінси. Сем застиг. Він вперше в житті опинився у такій інтимній обстановці з дівчиною, і не знав, що робити. Від красивого тіла Сарелли його член миттю затверд, і стирчав, мов дебела щогла між його ногами. Але дівчина схоже знала, що робити, адже миттю скоротила між ними відстань для ще одного поцілунку.

 

— Він такий здоровенний, — прошепотіла вона розірвавши поцілунок. — Я вже його хочу в себе. Зроби це.

 

Сем у відповідь знову її поцілував і сів на койку. Сарелла зрозуміла, що він хотів, і тому сіла на його коліна, після чого сама скерувала його член у себе. Стогін, з яким вона опустилася на нього вийшов гучнішим, ніж тоді як він грався з її грудьми. Вона спритно їздила на ньому мов на жеребці, щоразу стогнучи все гучніше і гучніше. Сем вперше в житті відчував щось подібне, і насаджував її тіло на себе все швидше і швидше. Аж ось Сарелла різко опустилася на нього із гучним стогоном, покривши його своїми соками. Через мить і сам Семвелл застогнав із задоволенням і наповнив її своїм сім’ям. Сем важко дихав і покрився потом, а Сарелла задоволено лягла йому під бік, поцілувавши його у щоку.

 

На певний час запанувала тиша.

 

А потім Сем заговорив.

 

— Сарелло…

— Так.

— Чому ти це зробила?

— Бо ти мені подобаєшся.

— Чому? Я ж товстий і боягуз. З мечем я гірший, ніж Джоффрі…

— Я тебе полюбила не за тіло. Ти хоч і милий, але ти дуже розумний. Якщо чесно, я захоплювалась архімейстером. Довгий час я він був моїм ідеалом чоловіка. Але потім я зустріла тебе. І ти виявився таким як мій вчитель, тільки молодшим.

— І я люблю тебе. Ти дуже розумна і добра. А ще смілива і чудово з лука стріляєш. Хотів би і я вміти стріляти як ти.

— Хочеш навчу. У тебе на гербі лучник, то чому б тобі не володіти луком.

— Ти навчиш мене?

— Легко. Марселес казав, що я була б гарною вчителькою.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Сем, і знову поцілував Сареллу в губи…