XIII

ХІІI

Королівська Гавань, Червоний Замок, Мейгорова Твердиня

Санса сиділа у своїх покоях у компанії Ендрю й Тієнни. Сьогодні був її тринадцятий день іменин, і вона вирішила трохи посвяткувати у компанії друзів-дорнійців. Тієнна з цієї оказії вирішила відкоркувати пляшку привезеного із Водяних Садів дорнійського червоного, яке спеціально для Санси розбавляли водою. Дрю розповідав їй, як він, Тієнна та спадкоємиця Дорну, принцеса Аріанна Мартелл, розважалися в улюбленому місці принца Дорана Мартелла. Санса хотіла попроситися туди в короля хоча б на два-три тижні. Аж дуже їй хотілося побачити Водяні Сади і познайомитися з принцесою Аріанною та рештою її кузин. Джоффрі мабуть напроситься з нею, та Тієнна обіцяла так залякати його страшними дорнійцями, що він одразу перехоче їхати з ними.

Після інциденту в садах Леді все частіше ховали подалі від цікавих очей. За майже рік життя вовчиця виросла вже завбільшки із вигодоване теля. І попри габарити рухалась швидко, майже нечутно, і що найголовніше — граційно. Сансі ставало важче випрошувати для неї їжу на кухні. Зараз лютововчиця жила в таємному тунелі за шафою, про який знав мало хто. Прогулянки були для Леді рідкісним задоволенням, і Санса вкотре прокляла Джоффрі та його діда за їхні підступи. І просто молила богів, щоб принц нарешті повівся з нею так, як не личить справжньому лицареві. Чим швидше це станеться, тим швидше вона розірве ці заручини і повернеться додому. І навіть не сумуватиме за цією смердючою дірою під назвою столиця.

Двері в покої відчинилися і всередину зайшов Лорас. Його чергування біля короля закінчилося, тож сер Баристан дав йому сьогодні кілька годин для дозвілля. І прибув Лицар Квітів не з порожніми руками — приніс три листи і подарунок. Коли Санса розгорнула його, то усміхнулась — це був прекрасний срібний гребінь, оздоблений гарними рубіновими трояндами. Один із листів був запечатаний трояндою Гайґардену, а два інші — лютововками. Санса одразу розгорнула перший із трояндою і усміхнулась. Це було послання від її справжнього нареченого:

 

Леді Сансо,

 

Ми ще не знайомі особисто, але моя леді-бабуся каже, щоб я нарешті почав із вами спілкування, бо ще доведеться мені просити брата викликати на двобій за вашу честь умовного Тристана Мартелла. Я страшенно не хочу чогось подібного і навіть не припускав, що ви маєте дружні контакти із дорнійцями. І ні, я не ненавиджу їх, просто не хочу погіршувати і так напружені відносини між Розлогом і Дорном. І Гайґарден, і Сонцеспис не люблять Ланністерів, тож чому нам ненавидіти один одного? Та що це я захопився політичними роздумами, лист же приватний. Перейду на особистості.

 

Зізнаюся, коли побачив ваш портрет, одразу зрозумів, що ви дуже гарна, як на свій вік. Чесно кажучи, мені прикро, що я старший від вас чи не вдвічі, і крім цього — каліка, що сам ходити не може, а виступати на турнірах і поготів. Я певен, що ви б надали перевагу моєму молодшому брату Лорасу, та як казав мені мій дідусь, фортуна любить зухвалих. Я не певен, що у мене зародились до вас якісь почуття, та почувши про інцидент у садах Червоного Замку, я страшенно хотів перенестися в тіло брата й надавати по пиці принцу Джоффрі. Сподіваюся, ви при доброму здоров’ї та в доброму гуморі, а ваша улюблениця не постраждала.

 

З нетерпінням чекаю вашої відповіді та зустрічі віч-на-віч.

 

Щиро ваш — Вілас Тірел, син Мейса Тірела, спадкоємець Гайґардена.

 

P.S. У жодному разі не надсилати цього листа вороном! Віддайте його Лорасу, а далі він сам. Даруйте за незручності, але у Ланністерів можуть виникнути підозри. А ми обоє цього не хочемо.

 

Санса усміхнулася. Так, вони з Віласом ще не були знайомі особисто, та він уже думав, чи не постраждала вона чи Леді. Залишилися ще два листи. Перший був від Джона. У ньому були привітання і радісні новини. Дейенеріс народила хлопчика. Щасливий цьому Джон повідомив, що його сина названо Валарром, і що через півроку на Туманному острові буде грандіозне свято — весілля Оберіна Мартелла і Елларії Сенд, на яке запрошено її, Лораса, Ендрю і Джорі. Окрім них прибудуть також лорд Вілас і лорд Гарлан, оскілки лорд Мейс дуже зайнятий обліком запасів. Другий лист був від її батька. І вона знову усміхнулась. А потім заговорила.

— Лорасе, мої вітання. Тепер ти дядько.

— Що? Ти кажеш, що Маргері народила дитину?

— Так. У неї хлопчик. Батько каже, що виглядає як Старк, Таллі і Тірел в одному тілі.

— А як його назвали?

— Лео. Здається, так звали вашого з Мардж прадіда.

— Я дуже радий за неї й Робба. Коли відпишеш їй, скажи, що я з нетерпінням чекаю зустрічі з племінником.

— Вітаю, подруго. — Усміхнулась Тієнна. — Одразу двоє племінників у один місячний поворот. Це велике щастя.

— Я теж дуже радий за тебе, — приєднався Дрю. — Не можу дочекатися, коли у тебе будуть діти.

— Боги, давайте не квапити події, — відповіла Старк. — Я ще навіть не цвіту.

— У тринадцять років рано чи пізно це станеться, — відповіла Тієнна. — І бажано, щоб до цього часу ми вже робили звідси ноги.

— І які ще будуть пропозиції? Леді вже практично ув’язнена в тунелі, Джоффрі навіть не думає розпускати руки, а королева поки що ставиться приязно.

— То змусимо його трохи розпустити руки. — Хитро блиснула очима дорнійка.

— У жодному разі! — відповіли в унісон Лорас і Санса.

— Ех. Вам на пальцях показати? Джоффрі — розбещений вилупок. Як тільки ти прокинешся на закривавленому простирадлі, він одразу призначить дату весілля. І тоді втікати буде тяжче, як би ми не старалися.

— Взагалі-то краще буде саме тоді. Він не стримається і спробує взяти мене силою. І тут головне тримати кількох людей за шафою. Щоб як тільки він почне розпускати руки, вони одразу схопили його і доставили готовим прямо під трон батечка і діда.

— А цей план звучить цікаво. Навіть не доведеться здіймати бучу. Але що, як король відмовиться?

— Відправимо через пташечок Варіса тривожне повідомлення батькові. І поки король думатиме, що та як говорити батькові, ми втечемо таємними тунелями.

— У цьому щось є, — приєднався до обговорення Лорас. — Тільки от халепа: якщо я попадусь на допомозі вам у втечі, Тайвін Ланністер мені голову відрубає.

— А тобі не обов’язково тікати з нами, — відповіла Санса. — Нам тут будуть потрібні очі та вуха.

— Але не ображайся, якщо під час втечі я випадково тебе спотворю. Усе має бути переконливим, — підколов його Дрю.

— Тоді і я трохи тебе надщерблю. Бо буде підозріло, що в мене меч чистий, — огризнувся Лорас.

— Хлопці, припиніть. Ми тут нарешті Дорн з Розлогом намагаємось примирити, а ви знову сваритесь і погрожуєте один одному. Які з вас тоді союзники? — присоромила їх Санса.

— Усі чоловіки однакові. Завжди шукають нагоди почубитися, — легковажно кинула Тієнна, зробивши ковток вина.

— Вибач, Сансо, трохи пожартували. — Присоромлено схилили хлопці голови.

— Нічого. А тепер сідайте. Вип’ємо за здоров’я новонароджених Валарра Фоґстарка і Лео Старка.

— Будьмо! — хлопці схилили келихи в тості…

___

 

Туманний острів, сади Фоґфорту

— Ще раз, маленька Аріє. Ти все робиш правильно, але трошки заповільно. Ти вже кілька разів упіймала кота, тож і мене вже можеш перемагати.

— Сіріо, я вже коня обганяю, але тебе не можу.

— Ти швидка. Тільки швидкість не єдине, що робить тебе майстром меча. Я старший і досвідченіший. Знаєш, коли я переміг свого наставника вперше?

— Не знаю. За три місяці?

— Аж ніяк. Так, за три. Але це було за три роки.

— Ого! Це ж як довго ти навчався?

— Ну, я починав вчитися у вісім років. А тобі зараз десять, якщо не помиляюсь.

— Отже тобі було одинадцять, коли ти переміг свого вчителя. Тоді й я теж зроблю це у одинадцять.

— Тоді ще раз спаринг. Рука пряма, але гнучка. Дуже добре. Гінка, мов ящірка, тиха мов тінь, стрімка, мов гадюка, руки легкі, мов перо. Просто молодець. Не став блок аж так упоперек! Гоп, помилка… ох, я попався, та рано радієш, атаки уник. Ти вже вкотре ловиш мене, але не одним і тим же маневром. Добре, дуже добре.

Вони кружляли так іще хвилин двадцять. За майже рік тренувань Арія стала ще швидшою і верткішою, ніж була до того. Джон якось вирішив провести з нею тренувальний поєдинок. На свою голову. Він суттєво її недооцінив. Арія ще до тренувань із Сіріо була ще тим бісеням, і тепер вона так легко посадила його на п’яту точку, що Дейенеріс та Нім просто вмирали зо сміху.

Спаринг із Сіріо закінчився внічию. Арія якимось чином змогла торкнутись лезом тренувального меча учителевого горла. Тоді як Сіріо з усмішкою притулив свій меч до її серця.

— Цей раз був значно кращим за попередні. Як ти це зробила?

— Я побачила, що твій захист слабший при атаці зблизька, і скористалась можливістю.

— Мудро. У Вестеросі скажуть, що це не по-чесному, та у Вільному місті Браавосі немає такого поняття як чесний бій. Якщо хочеш перемогти, використай проти ворога свої сильні сторони і змусь його відкрити слабкі.

— А що по-вашому чесний бій?

— Бій, закінчений внічию. Коли або обоє мертві, або обоє живі. Так і затям собі, дівчинко.

— У нас чесний бій — це сам-на-сам і віч-на-віч. Якщо один проти трьох-чотирьох чи ворог напав ззаду, це вважається підлістю і безчестям.

— А у Браавосі це просто боягузтво. На сьогодні тренування завершено. Біжи й не забудь помитися.

— До завтра! — Арія забрала свій тренувальний меч і побігла вглиб саду. Там у неї було одне тихе місце, де вона могла скупатися після тренування у достатній кількості гарячої води і без сторонніх очей. У Вінтерфелі також були гарячі джерела, але озерець було небагато, і купатись на самоті вона не могла. Інша справа тут, на Туманному острові, де озерця з гарячою водою майже на кожному кроці.

Вона швидко роздяглася і пірнула в гарячу воду. Виринувши, взялась відмивати руки й ноги від налиплого на спітнілу шкіру пороху. Поруч ріс кущ якихось квітів, чию назву вона забула, та любила їхній запах. Зірвавши кілька квіток, Арія втерла їх у шкіру, сподіваючись, що пахнутиме так само. Закінчивши з умиванням, дівчина розтяглась на весь зріст у воді й спробувала розслабитись.

Та не вдалося.

На березі стояв високий, добре складений хлопець із довгим чорним волоссям і синіми очима. Одягнений був у шкіряний фартух на голе тіло, шкіряні штани і напівчоботи. Судячи із одягу та перемазаного сажею обличчя, працював ковалем. І зараз стояв на березі, витріщаючись на неї.

Арія вперше в житті густо почервоніла і засоромилась. Вона миттю пірнула, залишивши на поверхні тільки голову. І переконавшись, що усе приховано, почала розмову.

— Ти чого витріщаєшся?!

— Та я прийшов сюди вмитись перед обідом. І побачив вас.

— Міг би хоч відвернутись!

— Я тільки-но прийшов. І не встиг. Пробачте мені, будь ласка, міледі.

— Хто тобі сказав, що я леді?

— Я старший над ковалями. І доволі близький з лордом Джоном. Я бачив вас до цього у тренувальному дворику із майстром Сіріо. А із майстром Сіріо тренується тільки одна особа — леді Арія Старк, молодша сестра лорда Джона.

— Чудовий аналіз, крім одного пункту. Я не леді.

— Ви сестра лорда Джона і донька Еддарда Старка. Народились і росли у Вінтерфелі. Умієте читати, писати і розумієте геральдику. Отже ви леді.

— Я ненавиджу бути леді. Мама і септа Мордейн вчили мене, що леді повинна сидіти в солярії з шиттям і чекати принца з піснями, щоб потім вийти за нього заміж і народити йому дітей. А я геть не така!

— Та я бачу. Не кожен день в кузні приходить дівчинка з проханням викувати їй кинджал чи коня наново підкувати. І знаєте, я думаю, що це чудово.

— Чесно?

— Куди ще чесніше? Я жив у Королівській Гавані й частенько бачив всяких багатіїв у супроводі їхніх леді, чи то пак милих мальованих дуреп. Ні слова самі не скажуть, ні розумної думки не висловлять, тільки сидять собі в компанії таких же дуреп і хихочуть. Мені такі геть не до самку.

— Тоді відвернися, щоб я вийшла і обтерлася. Бо мій лорд-брат тобі очі виколе за те, що бачив мене голу.

— А ти не викажеш мене?

— Ні. Ти не знав, що я тут буду, і це була випадковість. Відвернися.

Хлопець розвернувся, і Арія швидко вийшла з озерця і взялась за рушник. Швидко обтершись, вона так само швидко натягла штани і сорочку, після чого дозволила ковалю повернутись до неї обличчям. Коли він повернувся, Арія саме збирала мокре волосся у простий хвіст, а завершивши цю ненависну роботу, підійшла до нього ближче.

— Я все ще не знаю, як тебе звати. — Подала йому руку.

— Джендрі. Джендрі Вотерс, леді Аріє. — Джендрі взяв її руку і незграбно поцілував.

— Якщо ми друзі, Джендрі, то не треба додавати до мого імені титул. — Вона широко усміхнулась.

— А відколи ми друзі?

— Ти друг мого брата, а отже і мій.

— Ви мабуть дуже з ним близькі.

— На відміну від Санси я любила його більше. Він був єдиним у Вінтерфелі, хто приймав мене такою, яка я є. Тож з усіх моїх братів Джон був до мене найближчим. І якщо ти його друг, то ти й мій друг також.

— Дуже дякую.

— Завжди будь ласка. А зараз я піду. Валарр мабуть чекає не дочекається свою улюблену тітоньку. Хорошого обіду.

— Навзаєм.

Дорогою до замку Арія вперше в житті відчула щось дивне в грудях. Коли в голові знову мелькало ім’я «Джендрі», в її животі пурхали метелики, а серце дивно тріпотіло в грудях. Цікаво, чи так само почувається Дейенеріс, коли думає про її брата? Колись по секрету спитає…

___

 

Timeskip 2 тижні. Вінтерфел

Двотижнева мандрівка у Вінтерфел нарешті добігла кінця. Джон був дуже щасливий ступити на поріг старого дому, хоч і майже через рік. І за цей рік змінилося багато чого. Наприклад, Джон почав багатіти за рахунок торговельних контрактів на драконів діамант, аметисти, агати і залізо з Вільними Містами і столицею. А ще у нього з Дені з’явився первісток. Валарру був лише місяць від роду, та він за цей час уже виріс на сім дюймів і дуже тішив усіх своїм веселим сміхом. Джон уже закладався із Ертуром, через скільки годин Мардж відлипне від Валарра і чи розм’якне Кейтлін Старк до Джона, зазирнувши у два фіалкових озерця його сина.

Зустріли їх сер Родрік, Теон і Гарвін — командир домашньої варти Вінтерфела, поки Джорі охороняв Сансу на півдні. Торен повернувся назад у Карголд. Лорд Рікард саме думав заручити його із Віллою Мандерлі. Його сестра Еліс нещодавно вийшла за Дарена Горнвуда і, якщо вірити чуткам, уже носила спадкоємця дому Горнвуд. Джон тільки усміхався з того, скільки однолітків буде у його з Роббом синів. Треба буде написати у Горнвуд пропозицію взяти їхню майбутню дитину вихованцем на Туманний острів. Його сину потрібна компанія однолітків, щоб він виріс добрим і товариським юнаком.

— Ласкаво просимо у Вінтерфел! — привітав їх сер Родрік. — Чи довгим був шлях?

— Шлях був неблизьким, але недовгим! — відповів Джон. — Я і леді Дейенеріс дуже щасливі повернутися додому. І дуже радий бачити вас, сер Родрік. Дякую, що зустріли нас.

— А мене ти не дуже радий бачити? — Теон виїхав наперед.

— Дуже навіть радий, — відповів Джон. — Ходи, обійму. І пригадаю всі твої жартики про мене й Дені.

— Гей, це було давно і неправда. Каюсь у своїх злодіяннях і прошу вибачення.

— Та я жартую. — Джон спішився і подав йому руку. Теон повторив його дії, і міцно ляснув його по плечу. Друзі ненадовго обійнялися.

— То як тобі на острові? Не нудно? — порушив мовчанку Ґрейджой.

— Потім. Якщо не хочеш затримувати батька, краще не розпитуй мене багато. Та й Робб мабуть зачекався.

— Тоді гайда.

І невеликий супровід Джона в компанії сера Родріка, Теона і Гарвіна рушив до брами замку Королів Зими. За рік відсутності Вінтерфел здавався ще старішим і значно більшим. Та Джону на це було байдуже. Він любив обидва замки — і той, у якому виріс, і той, з якого править островом. В останньому він дізнався, що стане батьком, побачив, яке багатство приховує його земля, і нарешті вперше взяв на руки свого сина. Який зараз у кареті мирно сопе на маминих руках. Думка про те, якою гарною мамою була Дейенеріс, змушувала його усміхатись від вуха до вуха.

У дворі його зустріло небагато людей — лише батько, леді Кейтлін, Робб з Маргері, Бран і Рікон. Лорд Еддард приязно усміхнувся йому. За цей рік у нього побільшало сивини у волоссі, а старіюче обличчя встигла прикрасити густа борода. Леді Кейтлін ледве стояла через чималий живіт і пізні терміни вагітності. Її обличчя теж трохи покраяли зморшки, та головною зміною був її погляд — вперше за сімнадцять років Кейтлін Старк дивилась на нього приязно. Робб також почав відпускати борідку. І на Джонову думку, вона була чимось середнім між персиковим пушком і неохайним заростом хлопця, що лінувався голитись. Маргері після пологів трохи розповніла. Бран і Рікон підросли, при чому старший уже виглядав як затятий учень сера Родріка. Рікон, судячи із веселого виразу обличчя, щойно навідав племінника. Усі присутні випромінювали радість зустрічі.

— Сину, — лорд Старк вийшов із розпростертими обіймами, — ласкаво просимо додому.

— Батьку. Я сумував. — Джон із слізьми на очах обняв батька. Як же йому цього бракувало за ці нещасні десять місяців порізно. Тим часом Дені з маленьким Валарром на руках вийшла з карети і привіталася з усіма присутніми. Хлопчик здивовано позирав на нових людей довкола нього.

— Він дуже гарненький, Дені. — Леді Кейтлін глянула на нього згори. — І дуже схожий на тебе.

— Можна потримати онука? — Нед усміхнувся і пригорнув на мить Дейенеріс.

— Так, батьку. — Вона простягла йому сина. — Привітайся з дідом, Валарре.

Хлопчик здивовано подивився в обличчя діда. А потім потягнувся до його бороди і несильно смикнув. Еддард болісно скривився, та потім засміявся. Зазираючи в очі онука, він згадав інші фіалкові озера. Дівочі.

«Ох, Ешаро…».

До нього підійшов високий лицар, що представився як Рікард Сенд, командир домашньої варти Фоґфорту. Еддард приглянувся до нього і раптом впізнав його ходу. Так само рухався дехто інший. Дорнієць, чию сестру він оплакував уже стільки років. О Сьоме пекло…

Ще коли вони розпрощалися з ним біля того, що раніше було Вежею Радості, Ертур пообіцяв йому, що вони ще зустрінуться, та не скоро. Невже зараз час настав? А раптом він уже все розповів? Та ні, тоді він би отримав гнівного листа, і їхня зустріч була б не такою радісною.

— Сер Рікард, радий знайомству, — прохрипів Нед.

— Навзаєм, лорде Старк. — Ертур потис йому руку, а потім нахилився і шепнув йому на вухо. — Вона жива.

— Хто? — шепнув Еддард у відповідь.

— Та, кому ти розбив серце сімнадцять років тому.

Спогад блискавкою вразив лорда Старка, як і розуміння. Розуміння того, що він і досі її кохав.

— Зустрінемось у крипті, — шепнув він, а потім повернувся до гостей. — Гаразд, проходьте у замок, певен, ви усі втомлені дорогою. Ми всі дуже раді тому, що ти прибув, Джоне. Почувайся тут як вдома, хоча це й так твій дім. У твоєму розпорядженні старі кімнати твого дядька Бенджена. А Валарр поспить у дитячій із Лео. Раджу зараз іти туди. Час тобі познайомитись із племінником…

___

 

Маленький Лео був дуже здивований побачивши кузена. Він довго роздивлявся своїми сірими оченятами Валарра, після чого спробував потягнутись до нього ручкою. Маргері ніби прочитала думки сина і простягла його ручку вперед. Дені зробила з Валарром те ж саме, і хлопчики вперше в житті потисли руки. Чому Робб і Джон не могли не радіти.

— То як тобі мій син? — спитав Робб.

— Ну, гарна наречена йому забезпечена. Глянь, як Дені ним милується.

— Мардж і твоїм теж зачарована. Бачив би ти її в перші дні, коли народився Лео. Її окремо від нього побачити було неможливо.

— Я те саме можу сказати про Дені. Перший тиждень вона щоночі прокидалась і слухала, чи він дихає. Потім в неї трохи затяглась депресія, та я з Арією швидко її розвеселили.

— Як?

— Вона мене на мечах перемогла.

— А-ха-ха! Як це?

— Пригадуєш, я знайшов їй вчителя у Браавосі. Так от, вона так натренувалась, що посадила мене на зад за сім хвилин.

— Слабнеш, братику.

— Я її недооцінив. І ти спробуй з нею сьогодні ввечері. Одразу попереджаю — вона до біса швидка.

— Не бійся, я теж шидкий. А тепер, Дені, я можу взяти племінника на руки?

— А я все думаю, коли попросиш. Давай, Валарре, іди до дядечка.

Робб підхопив Валарра на руки і скорчив для нього смішну гримасу. Хлопчик засміявся і тицьнув дядька в ніс. Джон у цей момент глянув у личко свого племінника Лео. Той, на відміну від усіх легальних дітей лорда Старка, був більш схожий на діда. Такі ж темно-каштанове волосся і сталево-сірі очі, як у Джона й Арії. Та крім цього помічалися й губи та форма брів, як у Таллі, і витончені риси обличчя, як у Тірелів. Все одно у малюку було більше півдня, ніж півночі.

— Йой, які тут всі милі батьки, — пожартувала Арія.

— Потерпи, сестричко, знайде батько для тебе нареченого, і теж будеш милою матусею, — покепкував на це Робб.

— Я сама собі знайду нареченого, — огризнулась вона. А в голові раптом промайнула сцена: вона й Джендрі перед Серце-Деревом виголошують клятви. Чорт, знову він. Чому їй вже два тижні ввижається старший коваль у Фоґфорті? Питання з розряду риторичних…

___

 

Нед удосталь намилувавшись старшим онуком повільно спускався в крипту. Поки жінки і молодь веселилися й обідали, він ішов на розмову. Розмову, що висіла у повітрі вже сімнадцять років. Про те, що іноді снилося йому в кошмарних снах…

О так, навіть після майже двадцяти років Еддарду Старку являлась у кошмарах жахлива сцена, у якій його сестра лежала на закривавленому ліжку і раз у раз шепотіла йому: «Пообіцяй мені, Нед…». А потім повернення у Зорепад і звістка про самогубство Ешари. Ох, Ешара… Еддард ще у Гаренголі запримітив її красу. Довге темне волосся, фіалкові очі, повні губи, красива фігура. Якби не допомога Брандона, він так би й не представився їй. Не було б того танцю і тієї пристрасної ночі. Брандон їх звів, Брандон їх і розлучив. Як потім вміло підмітив Бенджен, їхній старший брат просто не хотів страждати від обов’язків сам. Якби Ліанна могла почекати зі своєю втечею хоча б до наступного тижня після Брандонового весілля, він би вже вмовив батька заручити його й Ешару. Боги знать, як би все пішло далі. Можливо, їхня дівчинка не народилася б мертвою…

Ліарра. Так Ешара назвала її. Перед тим, як поховала біля Вежі Білокам’яного Меча у Зорепаді. Біля тієї, з якої потім кинулася в океан по його поверненню. Одні кажуть, що від горя за мертвим братом, інші — з туги за донькою, треті — бо коханий одружився з іншою. Нед же волів поєднувати усі три причини. І додавав четверту — Роберт переслідував усіх, хто хоч якось був близький з Таргарієнами. І на жаль, колишню фрейліну принцеси Елії це не оминуло б.

І ось тепер таємничий лицар на ймення Рікард Сенд повідомив йому, що вона жива. Хто такий цей Рікард Неду було відомо — Ертур Дейн. Його смерть була успішно сфабрикована й інсценована. Біля руїн Вежі Радості вісім могил, але сім трупів. Освел Вент, Герольд Гайтавер, Мартін Кассель, Віллем Дастін, Ітан Ґловер, Тео Вулл і Марк Ризвел знайшли вічний спочинок у дорнійських пісках. Могила ж Ертура Дейна залишилась порожньою. І невідомо, чи ляже туди коли-небудь один з останніх нині живих гвардійців Ейриса Безумця.

І якщо мова про нього, то він уже тут. Тихо молиться біля статуї Ліанни. В руках у статуї свіжозірвана зимова троянда. Ліанна дуже їх любила. А вінок з її улюблених квітів став тим, що запустило чергу подій, що призвели до її смерті. І того, що вперше в історії у крипті Вінтерфелу лежить жінка.

— Радий бачити тебе при доброму здоров’ї, — почав розмову Дейн.

— Навзаєм. Бачу, роки додали тобі сивини, — відповів Еддард.

— Тебе також побілило добряче. — Обоє усміхнулися на цей жарт.

— Вона справді жива? — порушив мовчанку Старк.

— Живіша всіх живих, навіть після смерті. Ти думав, вона так просто кинеться з вежі?

— Усі так думали. Навіть твої брат з іншою сестрою.

— Гра на публіку, не більше. Усе це було сплановано ще до того, як ти й твоя компанія прибули у Зорепад по інформацію.

— Чому ви мені не сказали? Я довбаних сімнадцять років оплакую її і тут на тобі!

— А ти сказав Кейтлін про походження Джона?

— І щоб вона потім випадково прохопилась не в тому місці й не в той час?

— Отож бо й воно.

— Де вона? Де Ешара? Вона здорова? Може заміжня?

— Забагато питань. Вона у Волантисі ховається при Червоному Храмі. Про здоров’я брехати не буду. Та коли я востаннє з нею переписувався, вона точно не була заміжня. Але цей пункт не повинен тебе, одруженого чоловіка і батька майже шістьох дітей, хвилювати.

— Я досі кохаю її, Ертуре. Мені досі сняться кошмари, де я повертаюсь у Зорепад а мені кажуть, що вона кинулась з вежі. Я сімнадцять років оплакував її аж до цього моменту!

— Та невже? А шестеро дітей від нелюбої дружини свідчать про геть інше.

— Ти чув приказку «стерпиться — злюбиться»?

— Вона описує становище двох третин всіх одружених жінок у Сімох Королівствах.

— І як бачиш, одного чоловіка, який тут перед тобою душу виливає.

— Як же це до біса зворушливо. Ти уявляєш собі, що я відчув, коли побачив Еш із десь так п’ятимісячним животом і сльозами на очах через батька дитини, який вирішив повеселитися й кинути її з дитиною напризволяще?

— Міг би не церемонитися і вбити мене ще біля Вежі.

— І приректи дитя Рейгара на скитання по Вільних Містах чи голодну смерть?

— Діло кажеш. Та невже в тобі не прокинувся люблячий брат?

— Ти показав мені її листа і я зрозумів, що ви досягли консенсусу.

— То це означає мирову?

— Мирова. Сімнадцять років усе-таки тривалий термін.

Вони потисли руки й обійнялися на знак примирення. А Еддард відчув, як гора на плечах суттєво полегшала…