XLIX

XLIX

Ніч у день середини осені була неспокійною. 

По всьому Вестеросу відбувалося багато всього дивного. Цілу ніч гримів грім і спалахували блискавки, а вітри ревіли так, що найгірші селянські халупи валилися, ховаючи під собою сплячих людей. У Вовчому лісі блискавки розколювали старі дерева, а вітер ламав те, що не забрали блискавки. Всю ніч сипав невблаганний сніг, ховаючи під собою дороги і стежки. На Залізних островах тремтів замок Пайк, а пришвартовані в Лордпорті кораблі зривалися з припону, і пливли за вітром на високі хвилі. Ріка Тризубець у Річкових землях перетворилася на справжню штормову протоку, а на Острові Ликів посеред озера Боже Око палахкотіли дивні зелені вогники.

Від неспокою спочатку пробудилися всі лісові звірі. Вовки вили, ведмеді ревли, ворони каркали, а пугачі, сови й дрімлюги здійняли справжній пташиний ґвалт. У Близнюках, Ріверрані, Скелі Кастерлі та Червоному Замку через вікно влітав стінолаз, і зачиняв там страшний розгардіяш. А деякі старі чули страшний нелюдський вереск, на ранок після якого їхні діти й внуки знаходили своїх рідних мертвими. 

Неспокійно було й лютововкам. У Вінтерфелі на Півночі, Сонцесписі й Піднебессі в Дорні, і навіть у Норвосі, Когорі та Мієрині великі вовки зчинили справжній жалобний плач. І марно Еддард Старк та його діти пробували їх втішити — ніщо не зупиняло їхнього квиління. 

Та ніч не давала сну жодному лорду чи леді в Сімох Королівствах. У Вінтерфелі прокинулися лорд Еддард Старк, його невістка леді Маргері, син Рікон, донька Джоанна та внуки Лео і Джон. У Сонцесписі з обіймів принца Тристана Мартелла виплуталась леді Санса, а у Піднебессі її брат Брандон із другом Джодженом Рідом намагався зрозуміти чому вовк Літо так жалібно завиває. В далекому Ессосі своїх улюбленців заспокоювали король Джон і королева Дейенеріс Таргарієни, а їх сестра Арія Старк разом з Ешарою Дейн та Антеєю Таргарієн заспокоювали маленьких принца Мейгора та принцесу Ліанну, котрих налякало тривожне виття вовчиці Німерії. 

На Залізних островах пристрасно читав молитви жрець Ейрон Мокрочубий. У Ріверрані на ноги схопився сер Бринден Таллі, а у Стормс-Енді — лорд Ренлі Баратеон. На дорозі в Рунстоун шукав укриття сер Джеймі Ланістер, а далеко в морі весело реготав Король Островів Юрон Ґрейджой, просячи матросів “Тиші” прив’язати його до щогли ще раз. Тим часом у Близнюках боязкий сер Емон Фрей вкотре писав своєму свояку Тайвіну Ланістеру прохання забрати з підземель в’язня Старка, а Пітир Бейліш у Орлиному Гнізді намагався заспокоїти напівбожевільну дружину Лізу. За морем принц Оберін Мартелл, Червоний Змій з Дорну, разом із донькою Німерією та майстром-ковалем Джендрі заспокоював розбурханих драконів, а король Джон сідлав свого Вермітора щоб зустрітися з дружиною, королевою Дейенеріс, щоб запитати чи її вовчиця Сайракс та дракон Балеріон не поводяться подібним чином. 

Навіть найбільші скептики усього Вестеросу підозрювали, що ці бурі здійнялись не просто так. Архімейстер Еброз у Цитаделі знайшов у хроніках Штормового королівства і королівства Скелі опис подібних знамень, і відбувались вони за недовгий час до висадки Ейгона Завойовника і його сестер-дружин у гирлі Чорноводної. Мейстер Лювін у Вінтерфелі, відшукав ще давніший текст, який описував ці явища як настання найлютішої та найхолоднішої зими, яка тільки могла накрити Вестерос і Ессос. Лорд Еддард Старк чув від старої Нан легенду, що це Чужі своєю жахливою магією порвали магічні окови, і йдуть на південь повертати втрачену силу. Але один із старійшин Вільного Народу Тормунд Велетозгуб повідомив, що це боги гніваються на людину, котра порушила гостьове право, і вчинила наругу над тим, кого назвала гостем. І змити цю ганьбу може тільки кров. Кров клятвопорушника. Від цих слів лорд Старк вперше захвилювався про здоров’я свого сина Робба. 

На півдні, у Великій септі Бейлора, новий Верховний Септон, раніше знаний як Верховний Горобець, проповідував серед своїх послідовників, що це знак богів про новий похід під знаменами Семикінцевої Зірки на безбожників — чужинців, багатіїв та північан. Натхненні його проповідями, тисячі бідолах у лахмітті, відомі серед народу як “горобці”, вчиняли грабунки, вбивства й багато інших злодіянь, прикритих захистом Віри. Червоний від шаленої люті Дженос Слінт, командир міської варти Королівської Гавані, вкотре просив у лорда Тайвіна Ланістера дозволу на будь-які стримувальні заходи проти натовпу фанатиків, і натомість отримував одну й ту саму відповідь — не можуть, бо “горобці” є людьми Верховного Септона, і репресіями проти них Корона отримає ще одного ворога у вигляді відновленого Святого Воїнства. Тож поки Золоті Плащі скреготіли зубами від люті та безсилля, у вогонь летіло все, що на їхню думку було “гріховним” — дорогий одяг, картини, гобелени, прянощі та багато всього іншого. Вулицями все частіше проходили “ходи спокути”, якими гнали зовсім голих чоловіків чи жінок, що були невірними своїм подружжям. І народ тішився, адже релігійний фанатизм відволікав від головних проблем — відсутності грошей на хліб, чи хоча б “масну миску”. А серед натовпу радісно волаючих простолюдинів іноді можна було побачити таємничу особу, що непомітно з’являлася й непомітно зникала, і ніхто не міг зрозуміти хто це. 

І попри безліч трактувань невідомих знаків, всі вони мали дещо спільне. Дещо, зловісне. Таке, що віщувало тільки погіршення ситуації в державі. 

Бо то були знамення війни, що увійшла в аннали історії як “Воскресіння Драконів”…

___

Рунстоун 

— Ще раз дякую вам, що прийняли мене до гурту, леді Брієнно. — тремтячим голосом сказав Джеймі до білявої жінки в обладунку та з мечем на поясі. 

— Ви вже казали мені це разів сто, сер Джеймі. — відповіла Брієнна — І повірте, якби лорд Варіс не поручився за вас, ми б прийняли вас, але не довіряли б так сильно навіть після тієї сутички з горянами. 

Це була чиста правда. Тоді, в таверні, більшість гурту не хотіли приймати пропозицію Царевбивці. Усі вважали, що він підісланий Тайвіном Ланістером щоб захопити в полон лорда Ройса, але поруки від Варіса зробили свою справу, і принаймні Брієнна довірилась йому. Пізніше до них приєднався ще один супутник — Торос з Міру, вічно п’яний жрець Р’Глора, що запам’ятався усім своїми виступами в рукопашних, де він часто перемагав через те що коні сахалися його палаючого меча. Принаймні один із гурту знав про його вміння не тільки випивати, але й розуміти людей, тому коли Торос сказав, що Ланістеру можна довіряти, принаймні деякі заспокоїлися щодо можливості зради з його боку. А потім сталася сутичка з горянами…

Джеймі діяв вправно і на рефлексах. Жоден із дикунів не зміг пробити його захист. Чи не десяток розбійників знайшов вічний спочинок від довгого меча Царевбивці. Але на додачу, Джеймі врятував Брієнну. Поки вона тисла на одного дикуна з цілим намистом із відрубаних людських вух, інший спробував вдарити її в спину сокирою. Не зміг. Джеймі кинувся на нього, і одним ударом зніс йому голову. Лише тоді вся ватага прийняла Джеймі за свого, і тільки тоді Джеймі зміг впевнено сказати, що довірить їм навіть власне життя. 

— Пам’ятайте про те, що ми бачили з вами у полум’ї напередодні знамення. — таємничо мовив Торос. — Про вовка без очей, що сидів у підземеллі в кайданах. Це недобрий знак, і я не знаю як його трактувати. Володар Світла застерігає нас. 

— Плети побільше про свої вогні, Торосе, та усі знають що ти лише п’яничка і показушник зі своїм мечем і словами. — байдуже відповів Джеймі. 

— Але мої видіння здійснилися. Це ж я бачив як лев без гриви врятував діву з мечем. А потім ви врятували життя Брієнні. 

— Збіг тай годі. Все, замовкни, жерче. У нас тут серйозніші справи. — Джеймі підтягнув поводи коня, і послідував за Брієнною, котра взяла на себе роль переговорника з вартовими Ройсів. 

На барбакані й мурах нікого не було. Бронзові стяги із рунами тихо майоріли на спокійному вітрі. Давня фортеця Ройсів здавалась порожньою, ніби лорд, леді, їхні діти, воїни та челядь покинули її, або померли в один день. Довелося кілька разів просурмити в ріжок, щоб вартові нарешті вийшли на мур зустріти прибульців. 

Солдат, що відгукнувся на заклик, був дуже невдоволений, і так само невдоволено кричав до Брієнни та її гурту:

— Хто б ви не були, йдіть звідси геть! Рунстоун не приймає нікого, поки Пітир Бейліш не покине Орлине Гніздо і не повернеться назад на Пальці до своїх овець! 

— Ми не від лорда Бейліша! Ми з Королівської Гавані, бажаємо зустріти лорда Ройса! — відповіла на те Брієнна. 

— То котіться звідси хоч у Сьоме пекло до свого Тайвіна Ланістера, і перекажіть йому, що принцеса Мірселла залишиться в Рунстоуні поки Чорноводна затока знову стане вільною від цього принца з лісенійського борделю, а Верховний Горобець припинить це лицедійство з силою покаяння і грабунком незгодних! 

— Ми не від Тайвіна Ланістера! Я Брієнна з Тарту, сестра по зброї сина вашого лорда, сера Робара Ройса! Нас прислав Павук у дуже нагальній справі! 

— Хай ваш павук лізе в куток ловити мух — м’лорду зараз не до цього! Геть звідсіля, бо поженемо собаками! 

— Вітте, що там таке?! — пролунав знайомий вуху Брієнни голос. Це був не лорд Робар, але один з вірних йому людей. 

— Та приїхали тут-тко якісь зухи з Королівської Гавані. Кажуть що лорда Робара знають. — відповів Вітте. 

— Дай гляну. — і на мурах з’явився довгобородий солдат у кольчузі й наплічниках. 

— К’яртане! Пам’ятаєш мене?! Це я, Брієнна! — заговорила до нового сторожа дівчина. 

— Вискубіть мені бороду, якщо це не Сер Брієнна! — радісно реготнув К’яртан. — Ви ж мені вуха нам’яли за те, що з Бронном у самоволку сходив. Що ви тут шукаєте?! 

— Маємо вісті лорду Ройсу. Від Павука! — відповіла Брієнна. 

— Ге, якщо сам Павук прислав вас, то значить діло важливе. Гаразд, я відчиню вам браму, та лорд Йон буде трохи невдоволений. І без того є чим голову мастити з такими непевними господарями по сусідству. 

— А що сталося? — перепитала дівчина. 

— Самі дізнаєтесь, як зайдете в замок…

___

Внутрішній двір та зали Рунстоуну зустріли Брієнну не так, як вона очікувала. Усі солдати й челядь кидали на неї косі погляди, ніби вона привела до них Серсею й Джеймі Ланістерів як почесних гостей. На щастя, ніхто не впізнав Джеймі, який сховав обличчя під каптуром, але його вигляд точно приковував до себе зацікавлені погляди. Торос з Міру почувався цілком нормально, як і декілька долинян з їхнього гурту. Але все одно щось було не так.

Робар Ройс зустрів їх не дуже радісно. Лише потис руки Торосу і знайомим воїнам, трохи приобійняв Брієнну, а от на Джеймі глянув так, ніби Ланістер похвалився, що збезчестив його сестру. Молодший із синів лорда Йона не сказав нічого, поки вони не зайшли в головну будівлю, і тільки там завдав питання, яке довгий час висіло в повітрі:

— Що тут чорт забирай робить Царевбивця? 

— Прийшов вбити принцесу Мірселлу аби підтримати образ. — саркастично відповів Джеймі. 

— То Павук прислав тебе вбити власну доньку? — більшість здивовано підняли брови. — Що, невже не видно фамільної схожості? У Майї Стоун більше Роберта Баратеона, ніж у Джоффрі й Томені разом взятих. То як воно, робити те саме що й убитий тобою Безумець, Царевбивце?

— Ще одна образа, і ви зрозумієте чому сер Артур Дейн взяв мене в учні. — Джеймі загрозливо поклав руку на меч. — Так, я спав зі своєю сестрою, і що з того? Чомусь ви не такі високі моралісти, коли мова зайшла про Дейенеріс Таргарієн, доньку Безумця від кровозмісу. Що, з’їв? Неприємно чути правду? Отож бо й воно. 

Робар замовк, не в силах відповісти на ці слова Ланістера, і просто провів їх у головний зал, де на них уже мав чекати його батько лорд Йон Ройс. 

— Якби я не знав, що серед вас є леді Брієнна і декілька моїх людей, що колись стерегли леді Сансу, то сприйняв би вас за посіпак Ланістерів. — мовив замість привітання лорд Рунстоуну. — Але ти, Царевбивце… змушуєш мене сумніватися у ваших намірах. 

— Скажу вам відверто: і батько і королева Серсея хотіли щоб я вивіз звідси Мірселлу в Скелю Кастерлі, але я точно знаю, що вона ніколи не буде в безпеці чи при дворі, чи у замку мого батька. — відповів Джеймі з опущеними очима. 

— І навіщо ви тоді прибули сюди, сер Джеймі? — запитав лорд Ройс. 

— Забрати її у справді безпечне місце, де точно не буде людей мого батька. В Сонцеспис. 

— А ви вмієте здивувати — відсилаєте рідну доньку в дім, що бажає смерті всім Ланістерам після того, що наказав Горі лорд Тайвін. Чи не боїтеся ви, що гарненька на вроду, але підступна в душі принцеса Аріанна Мартелл тихцем отруїть вашу золоту дівчинку? 

Джеймі задумався. Доран Мартелл — старий каліка, що ніколи не робить того, що накличе біду на його рід та підданих. Але Аріанна… о, це Червоний Змій у жіночій подобі. Такий же юнацький максималізм, гаряча кров і повна відсутність мислення на перспективу. Він бачив її тільки один раз на весіллі її дядька, але цього було достатньо щоб скласти образ у його голові. Підступна вертихвістка, що може спокусити, а потім і вбити. Неначе четверта із трьох старших байстрючок Оберіна Мартелла, принаймні такою була. Адже після того злощасного суду вона вийшла заміж, і стала матір’ю. Матір’ю близнюків. Такі матері вдвічі більше люті, ніж звичайні. Але й водночас можуть бути й вдвічі більше милосердними, якщо йде мова про невинних дітей. А Мірселла, його мила Мірселла… 

Вона страшенно нагадувала йому Серсею, тільки не цю зламану Робертом Баратеоном і батьком жінку, а юну діву, що зростала разом з ним у Кастерлі, у золоті часи, коли батько був добрішим, а мати живою…

Тай не слід забувати й декого іншого. Санса Старк. Дівчина Статків заручена з Тристаном Мартеллом, і точно буде там. Ще тоді, коли її заручили з Джоффрі, обидві дівчини подружилися, і ставилися одна до одної як сестри. Якщо Санса поручитися за Мірселлу… тоді все складеться ідеально. 

— Мілорде, у Сонцесписі є не лише Мартелли. Згадайте леді Сансу Старк. Вона знає принцесу Мірселлу ще з часів, коли жила у Королівській Гавані, і точно не допустить щоб із нею сталося щось погане. І зрештою, дорнійці хоч і відрізняються від нас з вами в плані дошлюбних зносин, та гостьове право вони поважають як і всі ми. — впевнено заговорив Джеймі, та на останніх словах лорд Ройс спохмурнів, і замість того щоб погодитися, розлютився ще більше. 

— Ах, гостьове право?! Ти, скурвий виплодку Тайвіна Ланістера, смієш тут згадувати про гостьове право?! Про гостьове право, яке успішно порушили твої родичі по тітці?! — лютував лорд Ройс. 

— Про що це ви? — збентежився Джеймі. 

— Про весілля в Близнюках, чи то пак Червоне весілля, не чув? 

— Та різні чутки були, що лорд Едмур Таллі нарешті вирішив одружитися із обраною спеціально для нього донькою Волдера Фрея…

— А про різанину в бенкетному залі ти не чув?! Про схованих арбалетників, які відкрили стрілянину по гостях, як тільки молодих повели в ліжко?! Про загиблих дітей леді Вент та ув’язнених Робба Старка, Патрека Малістера і ще кількох молодих лордів не чув?! 

Джеймі нервово ковтнув слину. 

— Присягаюся старими й новими богами, до того що організував мій дядько Емон за намовою мого батька я не причетний! Я три повороти місяця добирався сюди, і не міг взяти участі в тій змові. На додачу, я лорд-командир Королівської Гвардії, і до Ланістерів я відношуся тільки через ім’я, адже вимовлені клятви назавжди відділяють мене від родини…

— Боги милосердні, припини виправдовуватися, бо тільки глибше закопуєшся! Де були твої клятви, коли ти перерізав горло королю, якого клявся захищати?! Де були твої клятви, коли Елія Мартелл і її діти терпіли вчинену Ґреґором Кліганом та Ейморі Лорчем наругу?! Де були твої клятви, коли ти ставив роги іншому королю, сплючи з його дружиною, і на додачу — власною сестрою?! Де?! — обличчя лорда Ройса почервоніло немов буряк, а ніздрі рухалися так, ніби він роздмухував вогнище. 

— Знаєте, якими були останні накази Безумця, коли мій батько увійшов до міста? “Спалити їх всіх”. Ось це сказав Ейрис Безумець своєму Руці Россарту, коли Пайсел приніс звістку. Я чув як вони говорили про схований під Червоним Замком, Септою Бейлора, Драконовим Лігвом та іншими будівлями в місті дикий вогонь, і реготали. Безумець уже знав, що він більше не жилець, тому вирішив забрати з собою на той світ і все місто, разом з моїм батьком, його армією, а ще із принцесою Елією та маленькими дітьми Рейгара. Тоді я й прийняв рішення. Спочатку вбив Россарта, потім Ейриса, а потім зловив та вбив інших піромантів, що могли знати про план Безумця заздалегідь. Лише коли я переконався, що місто не згорить у зеленому вогні, я кинувся до Дівосклепу, рятувати Елію й дітей, та вже було пізно. Тоді я зрозумів, що підвів Рейгара, та вирішив сховати цей біль під маскою пихи й зарозумілості. Якби не я, ваші дорогоцінні Нед Старк, Джон Аррін, і навіть ви згоріли б у змиг ока, а королівством правив би недоумкуватий Візерис Таргарієн. Сподіваюся, я зрозуміло висловився? 

У залі запанувала тиша. З виразів облич було зрозуміло, що ця інформація шокувала всіх присутніх. Лорд Ройс винувато опустив очі. Брієнна дивилась на нього зі співчуттям. Торос загадково мовчав, а всі інші перезиралися між собою. 

— Чому ж ви не сказали цього лорду Старку після прибуття повстанців до міста? — запитав лорд Ройс. 

— А який би це мало сенс?  Розігнати нову, ще більшу паніку серед вцілілих міщан? Додам, що в Тронній залі було багато колишніх прибічників Ейриса, і якби вони почули те, що я сказав… в один чудовий день, наприклад під час весілля Роберта й Серсеї, Велика Септа Бейлора чи сам Червоний Замок, злетіли б у повітря, забравши з собою і соратників Роберта, і бідолах, які опинилися не в тому місці й не в той час. Я зробив так, як вважав за потрібне, та схоже що не тільки я пронюхав про заміноване місто. Хтось все-таки сказав моєму батькові про дикий вогонь під містом, і він дав його божевільному пірату, щоб його руками помститися за ганьбу мого сина. 

— Якщо ви так холоднокровно вбили Ейриса, чому ж ви вирішили обрати бік його доньки? — запитав після роздумів Бронзовий Йон. 

— Ви всі говорите лише про те, яким жахливим був її батько, і забуваєте якою доброю була її мати — добра королева Рейла. Ви не знаєте як я хотів стати Царевбивцею в ночі, коли Безумець, збуджений палаючими людьми, ґвалтував її, а я тільки плакав від безсилля, бо клявся захищати її від усіх, та не від нього. Я бачив принцесу Дейенеріс на Туманному острові, і вона страшенно нагадувала мені її матір. Вона, і її чоловік Джон Сноу, повернули мені віру в те, що світ ще можна врятувати від цього жаху, в який його занурили мій батько і його прихвосні. Вірити мені, чи ні — ваша справа. 

Лорд Ройс лише задумався. А потім байдуже махнув рукою…

___

Мірселла люто вилаялась. Ще один ніж не те що не влучив у яблучко мішені, а взагалі пролетів повз неї. Якби хтось три роки тому сказав їй, що вона сидітиме під наглядом у Долині, вправлятиметься з метальними ножами і лаятиметься як старий моряк, її реакцією на це було б щире здивування і недовіру. Але за теперішніх умов вона зважила всі “за” і “проти”, і вирішила, що охорона охороною, але вміти себе захищати варто. Її захоплювали вміння Брієнни з Тарту, котра була присяжним мечем Санси Старк, але при першій же спробі взяти до рук дерев’яний меч Мірселла зрозуміла, що це зовсім не для неї. І тоді Тієна Сенд, котра аж дуже подружилася із Сансою, показала їй що ніж може бути ще небезпечнішим за меч, адже його можна непомітно сховати під сукнею, використати у найбільш несподіваний момент, а ще просто метнути, поціливши ворогу в око чи лоб. І справді, навчання під її наглядом виявилося плідним, але після переїзду на Драґонстоун уроки припинилися — тітка Селіза просто сказала що “принцеси не граються з ножами”, і відтоді Мірселла тільки те й робила що шила у компанії своєї тітки та її компаньйонок. 

І тільки в Рунстоуні вона нарешті змогла позбутися постійного нагляду з боку тітки. А звістка про падіння замку та смерть дядька Стенніса змусила її працювати ще наполегливіше, адже якщо такий прославлений воїн як Стенніс Баратеон загинув, то що вже казати про неї? 

От тільки довгий брак практики давався взнаки. Якщо до переїзду в дім її дядька вона ще влучала в мішень з двадцяти кроків, то зараз не могла влучити навіть з дванадцяти. На додачу, ніж замість того, щоб увійти в ціль гострим боком, вдарявся об неї руків’ям, і дівчина ледь не плакала з досади. Глибоко в думках вона проклинала Джоффрі (про чию смерть довідалася нещодавно) за його імпульсивність і розбещеність, адже якби не це, то скоріше за все їй не довелося б відпливати до дядька Стенніса як вихованка, а потім втікати звідти у Рунстоун — чуже, але досить затишне місце для такої як вона. 

— Ви не так тримаєте ніж, принцесо. — почувся за спиною юнацький голос. Обернувшись, Мірселла побачила юного хлопця із чорним як смола волоссям, блакитними очима і трохи завеликими вухами. Едрік Шторм, син короля Роберта Баратеона від Делейни Флорент, кузини тітки Селізи і її єдинокровний брат. Хоча, після того, що вона підслухала в дитинстві про своє походження, її почуття до Едріка дещо змінилися, адже чомусь у його присутності Мірселла почувалася аж надто незручно. 

— То може навчите як правильно, мілорде? — невинно запитала вона. 

— Я не лорд. — відповів він. 

— А я не принцеса, тож називай мене Мірселлою, Едріку. 

— Ви — донька короля Роберта і королеви Серсеї, а отже — принцеса. 

— Я така ж байстрючка як і ти, тільки на відміну від тебе усі вдають, що не бачать цього. Ти ж не дурний, і розумієш, що в тебе більше крові Баратеонів, ніж у мене. 

— Але думка загалу все вирішує. — сумно зітхнув Едрік, дивлячись на неї. 

— Не все. — відповіла Мірселла, підходячи до нього. — То як, навчиш мене кидати ножі. 

— Я не дуже добре це вмію, але основи тобі покажу. Візьми ніж у робочу руку, ось так. — Мірселла взяла зброю так, як вказував Едрік. — Зведи її за плече. Не так, ось так. — його руки лягли на її плече і лікоть, від чого по спині Мірселли пробігла ціла зграя мурашок, а щоки вкрив дуже небажаний рум’янець. — А тепер цілься. Наведи руків’я на точку, куди має влучити ніж. Прицілилась? Довго не думай. Кидай! 

Мірселла радісно скрикнула, коли побачила як ніж влетів на кілька дюймів лівіше від яблучка. Але до цього вона взагалі не влучала. 

— У мене вийшло! — кричала вона. — Дякую! Дякую, Едріку, ти найкращий. — вона глянула на нього, і побачила що він так само густо почервонів від її похвали, як вона від його дотиків. 

Вона скоротила між ними відстань, і глянула в його очі. У два лазурні озера, які могла б мати, якби її матір та названий батько були вірні одне одному. У очах Едріка вона побачила власне віддзеркалення, і була впевнена, що в її смарагдово-зелених зараз точно стоїть миле обличчя байстрюка із Стормс-Енду. Такого ж байстрюка, як і вона. 

— М-мірселло, що відбувається? — запитав Едрік. 

— Не знаю, але я не хочу, щоб це закінчувалось. — відповіла вона. — Ти дуже милий. 

— Це ти д-дуже мила, Мірселло. Я з цими вухами просто кумедний. — сором’язливо відповів він. 

— Мені байдуже на ці вуха. Вони роблять тебе тобою. — Мірселла перейшла на шепіт, а її губи небезпечно наблизились до Едрікових. 

— Селло… — перелякано прошепотів Едрік. 

— Ш-ш-ш, не бійся. Скажи це ще раз. — тонкий пальчик ліг на його губи.

— Селло… — і більше він не видав ні звуку, коли Мірселла накрила його губи своїми. 

— Мірселло! — пролунав за їх спинами чоловічий голос, і закохані різко перервали поцілунок, відскочивши один від одного чи не на фут. 

— Д-дядьку Джеймі! Ш-ш-що ти т-т-тут робиш? — перелякано пролепетала Мірселла. — Тебе прислав дідусь? Я не поїду ні в Скелю Кастерлі, ні в Королівську Гавань. Я витримала достатньо перешіптувань у Горн-Гіллі, і більше не буду інструментом в його руках! 

“Яка іронія долі.” — подумав Джеймі. — “Донька Серсеї і син Роберта…”. 

— Присягаюся Старими й Новими богами, я не відвезу тебе у жодне з цих місць, але в будь-якому випадку тобі потрібно у безпечне місце. Особливо від надокучливих юнаків, як цей. — він кинув звинувачувальний погляд на Едріка. 

— Ні, дядьку! Едрік… Едрік нічого такого не робив. Він лише вчив мене метати ножі… це я проявила ініціативу в поцілунку, і якщо ти думаєш, що він такий як його батько — ти помиляєшся. Він скоріше як дядько Стенніс і дядько Ренлі, тільки молодший і без поганих рис! Благаю, не роби йому нічого поганого… батьку! 

Джеймі впав у ступор. 

Вона знає? Вона знає про нього і Серсею? 

“Семеро бісів!”.

— Як… як давно ти це знаєш? — перелякано запитав Джеймі. 

— Пам’ятаєш як я захворіла? Я тоді була малою, і ви з мамою думали що я сплю. Але я не спала, і чула як ви розмовляли, і розмовляли ви зовсім не як брат і сестра, а як закохані. Я побачила як ви цілувалися, і в той момент я зрозуміла, що король Роберт не мій батько…

Джеймі винувато опустив очі. 

“Яка ж ти розумниця, моя дівчинко. Зовсім як твоя мати, коли була в твоєму віці.” — промайнуло в думках Джеймі. 

— Я й не думав, що ти настільки тямуща, Селло. — мовив після мовчанки лицар, винувато підіймаючи очі. — Тобі мабуть огидно від того, що твої батьки — рідні брат і сестра. Я зрозумію якщо так, адже не всім дано те, що могли робити лише Таргарієни…

— Аж ніяк! — перебила його Мірселла, і  міцно обійняла батька. — Кожен раз, коли я бачила як король Роберт називається і зневажає маму, я молила богів щоб він не був моїм батьком. А потім я дізналася що мій батько — це ти, і я була на сьомому небі від щастя.  Ну і що, що ти брат моєї матері? Ти розумний, шляхетний і чесний, на відміну від маминого чоловіка. Я пишаюся тим, що мене породив ти, а не п’яний товстун, від якого за сто ярдів тхне вином і повіями. Хай що там кажуть про це інші, та мені байдуже. Я люблю тебе, тату. 

“Чи присягаєшся ти, сер Джеймі з дому Ланістер, бути вірним своєму королю, захищати його і його родину від усіх можливих небезпек, не брати дружини, не бути батьком дітей, не володіти землями і прожити все життя на посту лицаря Королівської Гвардії?!”.

“Присягаюся!”. 

Спогади про його клятву перед королем Ейрисом, сером Герольдом Гайтавером та сером Артуром Дейном болісно порізали його серце мов ніж. Він клявся, вимовляв кожне слово із всією щирістю, і ці слова стали просто легким невідчутним вітерцем у Гаренголі. Мірселла хоч і його кровна донька, та водночас це одне із багатьох свідчень його порушених клятв, і це не змусить його перестати любити її. 

І заради цієї любові він зробить те, що мусить. 

Джеймі обернувся, і побачив всіх, хто приєднався до них у тренувальній кімнаті. Брієнна з Тарту, Торос з Міру, Робар і Йон Ройси, Едрік Шторм, і що найважливіше — Девос Сіворт із старшими синами. Люди, яким він готовий довірити власне життя, і життя доньки. 

— Чи довіряєте ви мені, лорде Ройс? — запитав він у лорда. 

— Брієнна поручилась за тебе, тож я довірюсь тобі, Царевбивце. Не скажу чи інші це зроблять, але вони довіряють мені так як я довіряю лорду Старку. — відповів Бронзовий Йон. 

— Тоді, сер Девос, довіряю вам свою доньку. Вивезіть її звідси у Сонцеспис, і не розкривайте її особи, поки не прибудуть Санса і Брандон Старки, і не поручаться за неї. Сер Робар, допоможіть лорду Девосу в цій подорожі. Доставте Мірселлу, леді Селізу та леді Ширін у безпечне місце. Едріку, захищай її так, як Еймон Лицар-Дракон захищав свою сестру королеву Нейрис. Це філігранна робота, бо мій батько і його шпигуни не мають про це дізнатися. Врятуєте їх, і король Джон та королева Дейенеріс щедро вас винагородять. 

— А що робитимеш ти, Царевбивце? — поцікавився Робар. 

— Врятую із Близнюків Робба Старка, і особисто відправлю його до брата. Можливо цим я заслужу королівське прощення, і врятую свого останнього сина Томена від смерті. Брієнно, Торосе, приєднуйтесь. Завжди знадобляться люди, що в скрутний момент прикриють спину. 

Названі люди ствердно кивнули головами, не сказавши нічого. Усі решта недовірливо дивилися на Джеймі, і думали що сказати. План перевезення Мірселли сером Девосом виглядав здійсненним, але порятунку Юного Вовка…

— Коли вирушаєте? — запитав лорд Ройс. 

— Завтра на світанку. Не проводжайте нас, бо в Мізинця руки довгі. Ми підемо через гори звірячими стежками. Як пощастить, то вийдемо у Річкові землі, а як ні — згинемо від сокири горян. 

— То нехай вам допоможуть боги у цій виправі. Якщо вам вдасться, то перекажіть Фреям, що Таргарієни і Ройси переказували вітання…