Повернутись до головної сторінки фанфіку: Полум’яні серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

VIII

 

Санса вперше побачила столицю Сімох Королівств зблизька. Здалеку вона здавалася красивою та величавою, а от зблизька це враження псував один факт. Жахливий, просто нестерпний сморід.

Якщо говорити просто, смерділо страшно. Якщо довше — сморід був на смороді і смородом поганяв. Свиняче, коров’яче, кінське, пташине та людське лайно було тільки половиною з цього. Смерділа гнила та зіпсована їжа. Смерділи маленькі немиті діти у лахмітті. Смерділи коні та віслюки. Смерділа Чорноводна ріка. Смерділо із пивниць і трактирів. Коротше, знайти у Королівській Гавані щось, що хоча б не смерділо, було вкрай проблематично.

Бідолашну Сансу ледь не вивернуло на підлогу карети. Вона не заздрила Джорі й Лорасу, які їхали по боках від карети. Їй уже набридло притуляти до носа напахчену хустинку. Септа Мордейн корчила терпляче лице, та було видно, що бридко і їй. Сидяча в ногах Леді намагалася сховати свого надчутливого носа у відвислі простирадла на лавицях. Кого-кого, а свою лютововчицю Санса жаліла понад усе.

—   

 Столиця надто смердить, — поскаржилась дівчина.

—     Потерпіть, міледі. Скоро буде Ейгонів Пагорб, а там не так смердить, як у вбогих кварталах.

  —    Як ви думаєте, я сподобаюсь принцу? — невинно запитала Санса.

—       Гадаю, так. Ви дуже вродлива, у потрібних місцях округлилися і маєте гарні манери. Дитинство у вас вже позаду. Недалекий час, коли ваша квітка розцвіте і ви зможете народити принцу спадкоємців.

—      А якщо це будуть дівчатка?

—      Він і їх любитиме. Це ж будуть ваші діти.

—      А якщо будуть лише дівчатка як у леді Стоукворт?

—      Не вигадуй, Сансо. Ти народиш спадкоємців трону з кров’ю Півночі. Твоя мати пишатиметься тобою.

«Але я не хочу Джоффрі. Я обіцяна брату Лицаря Квітів, а не йому. Мої діти правитимуть Розлогом, а не Вестеросом. Бо ним правитиме Джон», — коротко подумала Старк.

Авжеж вона підслухала батькову розмову з леді Оленною, дядьком Едмуром, лордом Ройсом та Червоним Змієм. Усі вони посвячені в таємну гру її батька. Король Роберт виявився садистом, який реготав із смерті жінки та двох невинних дітей. А от принц Джоффрі. Він просто гидь. Королева зраджувала королю з Царевбивцею, своїм братом. А септони вчать, що діти від кровозмісу народжуються жахливі. Щоправда, батьки Дейенеріс були братом і сестрою. Але вона добра, мила, весела і кохає Джона. Який їй доводиться племінником. Як же батько усе точно продумав…

—   Приїхали. Далі підемо пішки, — почувся голос Джорі.

Санса вийшла із карети. Брама Червоного Замку була величною, та водночас страшною. Голови зрадників на піках були жахливим видовищем. Якісь уже висохли, а в деяких ще колупалися ворони. Санса на мить уявила собі голови королеви та її дітей на цьому місці. І одразу викинула це з голови — їй іще знайомитися з ними. А вона їх ще й не бачила.

Два лицарі у білих плащах провели Сансу, Джорі та Лораса у тронну залу. Там їх уже чекало найвище товариство держави. І у Санси ледь не вилізли очі з орбіт.

В кінці зали стояла гора з мечів — Залізний Трон. На ньому возсідав товстун із чорним як смола волоссям і довгою бородою. Це був король Роберт, найкращий друг її батька. І людина перед її очима геть не скидалась на того бравого воїна, про якого їй розповідав батько.

Нижче стояв старий у малиновому камзолі з брошкою у вигляді правої руки. Це міг бути тільки Рука короля лорд Тайвін Ланністер. Враховуючи те, що його описували як підступну й небезпечну людину, Санса уявляла його трохи молодшим.

Інший чоловік, дуже схожий на короля, міг бути тільки лордом Ренлі Баратеоном, володарем Стормс-Енду і Майстром над законами. Санса не могла не помітити, як він підморгує Лорасу. Схоже, вони і справді більше ніж лицар і зброєносець.

Ліворуч біля трону стояла жінка із золотистим волоссям, що явно вказувало на те, що перед нею сама королева Серсея. Біля неї стояли її діти. Усі біляві та зеленоокі. Теорія батька отримала наочні докази. Він знову виявився правим.

Найстарший із дітей королеви, принц Джоффрі, ґречно вийшов їй на зустріч і подав руку для привітання. Санса ж у відповідь простягла свою, і він легко поцілував її пальці та повів перед трон.

—     Мій батьку, чи приймеш ти мою наречену леді Сансу Старк тут, у Червоному Замку, з усіма почестями?

—      Так. Усе найкраще для доньки мого найкращого друга. А тепер, з вашого дозволу, мілорди та міледі, я мушу зійти з трону й роздивитися невістку.

Коли усі присутні кивнули, товстун підвівся з трону і обережно спустився вниз. Потім підійшов до Санси і на знак привітання поцілував у долоню.

—      Ласкаво просимо у Королівській Гавані, дитино моя. Чи довгим був шлях?

—       Шлях був довгим, Ваша Величносте, — відповіла вона якомога скромніше. — Та коли я побачила вашого сина, то зрозуміла, що воно було того варте.

—       У тобі багато Таллі та майже немає Старків, — сумно вимовив король. — Я сподівався, що майбутня королева буде хоч трохи схожа на неї. На Зимову Троянду Вінтерфела. — На мить здалося, що у нього на очах виступили сльози.

Санса здогадалася, про кого мовив король. Її покійну тітку Ліанну називали таким титулом. Це її увінчав вінком із зимових троянд Рейгар Таргарієн на турнірі в Гаренголі. Щоб через рік її викрасти і почати війну, на якій він і весь його рід загинуть…

—      Ну добре, що будемо ворушити те, що було. Головне те, що є. Мій син і донька мого друга відтепер заручені. Північ та південь разом. Відсвяткуємо це сьогодні увечері. А тепер усі можете повертатися до своїх справ. Гей, сер Баристан, Царевбивце! Проведіть мою майбутню невістку до її покоїв. Та побільше тістечок їй принесіть, хай поїсть з дороги. Виконуйте!

Коли усі новоприбулі пішли, Джоффрі також послідував за ними. Був він білявим, з пухкими губами, але стрункої постави, з претензією на погорду. Одягався тільки у кольори Ланністерів — золото й кармазин. Усе просто кричало, що в ньому немає й краплі крові Баратеонів. Та Санса не знала, чи сліпими були люди короля, чи просто боялися Тайвіна Ланністера.

—      Дозвольте супроводити леді до покоїв. — Джоффрі став у хвацькій позі.

—      Не можу відмовити. — Санса подала йому руку. Поки що принц-спадкоємець не проявляв чогось поганого.

—       То як північанці спуститися із напівпорожньої Півночі у жваву столицю?

—        Столиця гарна, Ваша світлосте, та із запахом проблеми.

—         А, це. Блошине Дно завжди смердить. Простолюд митися не любить. Була б моя воля, усіх цих смердюків перебили, а район помили.

«Ось і перші садистські схильності», — подумала Санса.

 

—      А чи є тут Божий гай? — невинно спитала Старк.

 

—      А нащо тобі?

 

—      Я з Півночі. Ми молимося Старим богам.

 

—      Серйозно? Досі поклоняєтеся неправильним божкам? Ти у Королівській Гавані, у нас є Велика Септа Бейлора. Для чого ходити у якесь болото з вирізаними страшними пиками на деревах?

 

—        Мій батько і брати дотримуються цієї віри.

 

—        Твоя мати з Ріверрану. Вона мала вже давно вас навчити правильній Вірі. У вас хоч якась подоба септи є?

 

—         Є. Є і септон, і зі мною прибула сюди септа Мордейн.

       —        Я накажу їм тебе краще вчити. Моя королева не повинна поклонятися деревам, наче якась дикунка. І цей одяг на тобі якийсь занадто закритий. Я накажу маминій модельєрці пошити для тебе нові гарні сукні. Ти тепер тут назавжди, і холод настане тільки коли прийде зима. Ти ж не проти?

 

—    Ні.

І збрехала. Цей Джоффрі аж надто кирпу гне. Він ображає богів Півночі, ображає її родину, і вважає її одяг поганим. Справжній принц крові поважав би бажання своєї леді. А ще точно не бажав би вбивати простолюд, бо вони смердять. Він або шалений, або розбещений, або і те й інше.

       —         Леді Сансо! — До неї підійшов Бронн. — А куди вашу улюбленицю? — Бронн тримав на повідку Леді. Вовчиця прийняла його за свого, так само як Фреїв, Мерона Пайка та гвардійців Бракенів і Блеквудів. Її двоюрідний дідусь Чорнориба на чолі бійців Ройсів ще не прибув, та між ними було десь із пів дня дороги, тож на вечір він би мав прибути. 

       —        Леді піде зі мною, — відповіла Санса.

       —        Леді? — перепитав Джоффрі. Вовчиця повернулась на це слово і раптом злегка загарчала.

       —         Це моя лютововчиця, — відповіла Старк. — Вона найсмирніша з усіх сімох, яких знайшли мої брати, звідси й кличка.

       —         Схоже, я їй не подобаюсь. Але страшна звірюга. Скільки їй?

       —         Чотири місяці. І не хвилюйтеся, сер Бронн також не одразу їй сподобався. Підкупіть її чимось смачненьким. Шинкою чи ковбаскою. А ще більше вона любить солонину.

       —         Тварині не місце у покоях леді. Це дикунство.

       —         Мої брати й сестра сплять разом з ними. Ці тварини пов’язані з нашим домом, як дракони з Таргарієнами. На днях мого брата врятував його лютововк від дикунів, що перелізли Стіну.

       —        Тут у тебе буде повно гвардійців. Гей, Бронн. Так тебе звати, перекупний мечнику? Відведи її на псарню.

       —         Не можу мілорде.

       —         Чому?

       —          Бо якщо її й леді Сансу розділити, вовчиця довго й протяжно завиватиме. А ви ж хочете спати вночі.

       —         От бляха. То виріж їй язика.

«Та що ж ти за людина?» — промайнуло в голові у Санси.

       —          Даруйте, але не у язиці справа. І якщо хтось запхне їй руку в рот, то витягне тільки куксу. Ви її зуби бачили?

       —        То вибити їй зуби.

       —          І засмутити вашу наречену? Даруйте, але це маячня. Леді Санса і Леді пов’язані між собою. Бачать боги, вони спали в одній кімнаті і все було гаразд. А якщо вовчиця нападе на когось, то тільки якщо цей хтось загрожував їй чи міледі. Тож перепрошую, ваша ясновельможносте.

        —          От чорт! Гаразд, дозволяю її тут тримати. Але на прогулянки вдягати намордник. Якщо хоч хтось із челяді постраждає — постраждає й вовчиця. Усе ясно?

        —           Так, принце.

        —            Тоді домовились. О, а ось і ваші покої. Я тоді вас залишу, та ненадовго. Чекаю вас на обід із моєю леді-матір’ю та братом і сестрою. Можете відпочивати.

        —             Дякую.

Джоффрі крутнувся на підборах і відійшов. Санса із охоронцями зайшла в покої, сподіваючись трохи побути із ними віч-на-віч.

Але її там вже хтось чекав.

Це був лисий товстун із дуже нудотним запахом. Одягався у легкий шовк та мірське мереживо, а взувався у легкі повстяні туфлі. Судячи з гладеньких щік, він був євнухом. Хто вони такі Санса знала, та думала, що такі частіше зустрічаються за Вузьким морем.

Поруч стояв дорнієць із мечем на поясі та в зеленому плащі. Він був темноволосим, із оливковою шкірою та приємною зовнішністю. Мабуть це був Ендрю Сенд, охоронець від Червоного Змія.

—      Цікаво прибуваєте, леді Сансо, — почав розмову євнух. — Із цілою армією та вовком, і думаєте, що всі це схвалюють.

—       А ви хто?

—       Варіс, міледі. Майстер над Шептунами у Малій Раді нашого любого короля. Я все про вас знаю. Мої пташечки завжди співають мені цікаві пісеньки про кожного у Сімох Королівствах.

—        Моя безпека у такім небезпечнім місці як Королівська Гавань стоїть вище того, що про це думають інші.

—        Як же грамотно сказано. Істинна донька Неда Старка. Тоді я представлю вам вашого охоронця. Деймон Сенд, байстрюк із Богомилості. Давній друг принцеси Аріанни Мартелл. І навіть більше ніж друг…

—        Достатньо, — перервав євнуха Деймон. — Міледі, ви прекрасна як на свій юний вік. Принц Оберін чітко пояснив мені, що вас треба захищати мов зіницю ока. І тепер я бачу, що воно того варте. Прийміть мої меч та щит.

—        Приймаю, сер Деймон.

—       Для друзів просто Деймрн. — Усміхнувся дорнієць.

—       І це ще не всі. Пройдімо у спальню, там вас чекає ще один охоронець, — підключився лорд Варіс.

У спальні їх чекав ще один охоронець. Тільки був один нюанс. Охоронець був жінкою. Щоправда, не одразу було видно, що це жінка. Обличчя було негарним і трохи навіть потворним на жіночу красу. Зростом вона була високою, статури міцної, а груди, здавалося, були відсутні. Біляве волосся було коротко стрижене. На поясі носила одноручний меч.

—     Знайомтесь, Брієнна з Тарту. Нам її особисто порекомендував лорд Ренлі.

—      Міледі, — дівчина стала на коліно, — не зважайте, що я дівчина. Бій у мене в крові, адже я походжу від самого сера Дункана Високого, лорда-командира гвардії короля Ейгона Неймовірного. І для мене честь захищати майбутню королеву.

—      Підведіться. Ви вправна з мечем?

—       Спитайте Лицаря Квітів. Він добре знає, наскільки у мене важка рука.

—        Обов’язково. — Усміхнулась Санса. — Які мотиви у лорда Ренлі?

—         Жодних, — відповів Варіс. — Мілорд просто підтримує надійні зв’язки зі мною та лордом Тіріоном. Він надає вам ще більше особистої охорони, бо знає, який… своєрідний його племінник.

—         Я вже відчула цю, як ви сказали, своєрідність принца Джоффрі. А до чого тут лорд Тіріон?

—        Він зі мною переписується. Принц і його небіж. Більше сказати не можу, бо у королеви та інших сильних у цьому замку руки довгі, а вуха чутливі. А зараз вам слід збиратися на обід із Її Милістю. Королева Серсея не з тих, хто любить довго чекати…

Туманний острів

Джон пильно оглядав шеренгу нових присяжних мечів дому Фоґстарк. Завдяки зв’язкам Вендела Мандерлі та Червоного Змія у Вільних Містах ряди воїнів Туманного Острова зростали щотижня. І була це досить різношерста публіка: гордовиті браавосійці, кольорові тайросійці, біляві, наче родичі Дейенеріс, лісенійці, мідношкірі з заплетеним у коси волоссям дотракійці, волохаті ібенійці і ще чимало інших. Джон слабко петрав у мовах, та на щастя, усі набрані бійці володіли загальною, хоч і з сильним акцентом.

 

—      Назвися, бійцю, — мовив Джон до тайросійця з фіолетовим волоссям.

 

—      Асторіс Непотопний, пане, — відповів той.

 

—       Звідки таке прізвисько?

 

—       Пережив три кораблетрощі, сер.

 

—       І справді непотопний. Кому до цього служив?

 

—       На трьох різних торгових кораблях. Тричі бився проти корсарів з Островів Василіска. Зарубав одного шкіпера, що мав базу в Гогососі. А одного разу пережив такий лютий шторм, що сам дивуюся як вижив. Було це біля Димного моря три роки тому.

 

—        Цікава історія. А тебе як звуть, дотракійцю?

 

—         Магго, Крове моєї крові.

 

—          Де ти бився?

 

—         Двічі стикатися із різними халами і перемагав. Та зараз хотіти дізнатися, як жити люди у кам’яних наметах за Отруйними водами.

 

—        Чи можу я тобі довіряти?

 

—        Слово дотракійця непорушне.

 

—         Покажи своє залізо.

Магго оголив довгий вигнутий аракх. Зброя на вигляд грізна, та одного вигляду недостатньо. Навряд чи ним можна пробити панцир.

        —        Ти ж знаєш, що така зброя не проб’є металеву броню?

        —        Я цілитимуся туди, де нема залізного одягу.

        —        Розумно, та якщо це буде повністю закутий у залізо ворог?

        —       Тоді я повалю його на землю, крове моєї крові. Залізний одяг міцний, та рухатися у нім важко.

        —         Тоді вітаю в наших рядах.

        —         Битимусь за тебе, крове моєї крові.

Джон з усмішкою оглянув решту. Погляд зупинився на темношкірому уродженцю Літніх Островів. Костюм з пір’я був геть недоречним, але довгий лук, явно зроблений із літнійського златосерда, мав його переконати у силі цього хлопця.

 

—        Як звешся?

 

—        Марселес, пане.

 

—        Чим б’єшся?

 

—        Я не б’юся. Я стріляю зі свого лука. Справжнього лука із Літніх Островів.

 

—        Наскільки ти вправний?

 

—        Влучаю із шестиста футів у монету.

 

—        Покажеш?

 

—        Із задоволенням.

Джон наказав прибити до тренувального стовпа монету, після чого відрахував меншу відстань — двісті футів. Марселес підняв свій лук, прицілився і послав стрілу точно в ціль. Джон та Озрік підняли брови — монету можна було відправляти на переплавку.

 

—        Вітаю у нашому гарнізоні. Як і всіх вас, хто відгукнувся на заклик принца Оберіна. Та найкращих з вас я відішлю із секретним завданням у Королівську Гавань. Пройдімо зі мною в арсенал. Озріку, відбери сімох бійців.

 

—         Так, мілорде.

Джон сидів у арсеналі, коли туди зайшли семеро: двоє хлопців із земель при Чорноводній, один лісенієць, один тайросієць, Марселес та двоє північан. Супроводжував їх Озрік. Джон приязно усміхнувся всім, після чого почав роздавати завдання.

       —         Отже так, хлопці. У Королівській Гавані, в Червоному Замку, знаходиться моя сестра Санса. Її визволяти не треба, але треба буде захищати. Ваше завдання таке: замешкати у місті десь поблизу Ейгонового Пагорба. З вами має вийти на зв’язок сер Джорі Кассель, колишній командир гвардії Вінтерфела. Він очолює сили, що захищають мою сестру. Він вам розповість деталі вашої місії та усі умовні сигнали. Донел та Едвін — він вказав на північан — знають сера Джорі в обличчя. Слухайтеся їх в усьому. Гроші на проживання отримаєте від Сема. Усе зрозуміли?

       —         Так, сер, — відповіли усі в унісон.

       —         Тоді завтра можете вирушати. Вільні.

Джон вийшов із арсеналу та рушив до замку. Там у покоях Дейенеріс сиділа в компанії Німерії Сенд та кількох молодих дівчат з Білої Гавані. Лорд Вайман особисто попросив її взяти цих дівчат у свій почет. Джон був не проти, адже Дені була потрібна й більша дівчача компанія.

Дорогою він натрапив на тренувальний дворик. Там саме вправлялися Сіріо з Арією. Дівчинка за тиждень практики рухалася швидко і спритно. А її руки миготіли швидше, ніж можна було за ними встежити. Сіріо весь час цокав язиком і вимовляв зауваження:

       —     Не так різко рукою, дівчинко, це танець води, а не дерева. Стійка ненадійна, стояти маєш непорушно, як скеля. І не так лунко переставляй ноги, треба бути тихою мов тінь. Добре, добре, молодчинка! Швидка мов кішка. Гнучка мов змія. А-а-а, вбита.

       —     Чому? Я ж виконала усе як ви казали.

       —      І відкрила ліву пахву, куди я тебе вколов. Згоден, пересічний мечник із Вестероса не зорієнтується так швидко, та той, у кого очі мов у сокола, а руки стрімкі мов змія миттю поранить тебе і дезорієнтує.

        —        Але ж таких небагато.

        —       У Вільному місті Браавосі таких достатньо. Сила рук це чудово, та якщо до них додати розум, то станеш неперевершеною. О, лорде Джон. Радий вас бачити. Сестричка ваша чудова і жадібна до знань учениця. Жоден хлопчик у Браавосі не був таким, як вона.

       —       Радий це чути, Сіріо. І можна з нею трохи полегше? Вона вся у синцях і подряпинах.

     —        Ніщо не вчить краще, ніж біль та синці. Це спонукає не отримувати рани пізніше.

     —         Усе гаразд, Джон. Сіріо дуже хороший учитель, — втрутилась Арія.

     —         Ну то якщо все гаразд, то продовжуйте. Побачимось на вечері.

Джон пішов до замку. За тиждень він уже встиг безмежно полюбити це місце. Він приймав на службу безземельних селян, даючи їм землю для обробки і встановив чіткий розмір своєї частки як податку. Сем та Оберін уже розсилали послання торговцям та багатим людям із пропозицією купівлі риби та крабів, виловлених у водах довкола острова. Джон купив у Мартінтауні та Долині Сутінків рибальські баркаси і найняв на них команди. Люди поки що захоплювалися лордом, що дуже тішило. Цікаво, що буде далі.

Замку були потрібні ковалі та зброярі. А ще конюхи, груми та лучники. У Пентосі знайшовся збанкрутілий торговець, який збирався продати за хоч якісь гроші три торгових коги. Разом із ними йшли команди та екіпаж. Джон вирішив перейменувати їх із «Жарту Джозо», «Літнього Сонця» та «Садулеона» у щось більш близьке до Вестеросу чи Туманного Острова. Та про це варто порадитися із дружиною. Саме для цього він і хоче з нею побачитися.

Дені сиділа на самоті, щось вишиваючи. Джон здивувався цьому факту, адже його дружина не дуже любила подібне заняття. Вони ще не найняли модельєрів для замку, тож поки що жодних обнов не планувалося. Що ж це могло бути?

Джон підкрався ззаду й затулив їй очі долонями. Він почув її здивований зойк і прошепотів:

—  

 Вгадай хто.

—    М-м-м-м, не знаю, — Дені звучала грайливо. — Нім? Це ти?

—     А у Нім такий голос?

—    Сер Озрік, ці речі має право робити тільки мій лорд-чоловік.

—     Повтори останні два слова.

—     Ти думаєш, я не впізнаю на дотик твої руки, Джон?

—     У жодному випадку. — Руки Джона лягли на її личко. Вона повернулась і нетерпляче поєднала свої губи з його.

—      Що вишиваєш? — запитав Джон, коли вони розірвали поцілунок.

—      Ковдрочку для дитини. Тільки почала.

—      І що на ній буде?

—      Дракон, що покриває крилами спляче вовченятко.

—      А не боїшся, що хтось за це тебе по голівці не погладить?

—      Я особисто висварю того, хто залізе у кімнату нашої крихітки.

—      Ой, не хотів би я бути на місці того нещасного. — Джон усміхаючись поцілував її знову.

Джон любив їхні покої: простору спальню з великим ліжком, яке попри стан Дені стало просто ідеальним для занять коханням. Новоприбулий мейстер Волкан при запитанні, чи можна робити це під час вагітності відповів схвально, та порадив не робити цього аж так часто — це може змістити дитину в утробі, може ускладнити пологи. Та Джону останнім часом було не до злягання. Поки селяни чи робітники не скаржилися. Тому він часто проводив час або в тренувальному дворику, навчаючи новобранців особисто, або брав якогось нетипового бійця з набраних і просив навчити його протистояти невідомій Джону зброї. Дотракієць Теммо показав йому всі підступні прийоми з аракхом, які міг використати як хал чи його кровні вершники, так і простий воїн з народу конячих лордів. Сіріо також давав йому уроки, але на відміну від Арії Джон ледве встигав за швидким браавосійцем. І молився, щоб такий водяний танцюрист у всьому світі був тільки один. Форел же цокав язиком і бідкався, які ж у Вестеросі повільні воїни.

Дені ж більшу частину дня проводила у компанії своїх нових подруг. Найближче вона здружилася із Німерією Сенд та Квінніфрід Лок. Остання дуже любила слухати оповіді матросів та рибалок, а потім переповідати їх своїм подругам. До шиття ставилась приблизно так само як і Арія, а з музичних інструментів надавала перевагу волинці. Усі дивувались, як лорд Лок дозволив доньці грати на такому нежіночому інструменті, на що та гордо задирала кирпатий носик і твердила всім, що Старі Замки — родовий замок Локів — не визнають південської музики, яку завезли і нав’язали всім андали. Дім Лок визнає лише волинки, малі арфи, барабани та ріжки — музику перших людей. Але усі дами визнавали, що волинка в руках леді Лок звучала чудово, а у поєднанні з арфою та голосом Дейенеріс виходила чудова музика. Дені розповіла усім про барда Абеля і його дикунські пісні, на що всі дивувалися, адже на Курганному полі ніколи не зустрічали жодного барда з таким ім’ям. Тож особа співця обросла більшою кількістю таємниць.

З входом у нове положення Дейенеріс ставала все гарнішою та привабливішою. Якщо до вагітності вона просто вирізнялась своїми волоссям і очима, то тепер дівчина ніби світилася дивним неземним сяйвом. На цьому тлі кожен ставав ще вродливішим ніж був, а будь-яке світло штучного походження горіло ще сильніше і яскравіше. Попри ранній строк — тільки півтора місяці — Дені уже їла за двох і ставала капризною. Наприклад, раптово хотіла солоної тріски, варених раків чи парену куріпку. Джон уже боявся, що буде на пізніших термінах. Але капризи дружини приймав із гідністю. Любов — це ж трохи жертовності.

—   Ти вже думав, як назвемо дитину? — спитала Дені.

—    Чесно, ще надто рано. Ми навіть не знаємо, хто в нас буде. А раптом у тобі живуть двоє малюків. І мій батько ніколи не обирав ім’я до народження. Вважає, що це нашкодить дитині чи матері.

—      Але ж ти не віриш в забобони?

—      Ні. Та це трохи схоже на поділ ще незаробленого золота. Ми ж не знаємо, хто в нас буде, і на кого це маля буде схожим.

—     То давай пофантазуємо. Я б хотіла, щоб у нас була дівчинка, схожа на Старків. З твоїми очима, носом і губами.

—      А я думаю, що вона повинна бути такою ж красунею як ти.

—      О-о-о, Джон. Ти вважаєш свою зовнішність неправильною для дівчат? Вона ж буде схожа на твою тітку Ліанну.

—      Тоді нехай у цієї копії тітки Ліанни будуть твої очі. Хай це буде її особливістю.

—       Отже, дівчинка з твоїм обличям і волоссям але з моїми очима. Назвемо її Ліанною.

—       А може годі чіпати імена померлих?

—      Джон, мене назвали на честь доньки Ейгона ІV, яку віддали заміж за Мерона Мартелла. Вона була чудовою правителькою Дорну. Твоя тітка Ліанна була окрасою Півночі. Чому б не бажати їй такої долі?

—       Ліанна Фоґстарк. Діамант Півночі. Звучить. Я згоден. А якщо буде повністю як ти, тільки з моїми очима?

—      Я не знаю. Мало валірійських жіночих імен, чиї носії мали б щасливу долю. Хіба що Алісанна, Добра Королева, дружина Джейхейриса Миротворця.

—      Алісанна. Просто ідеально.

—      А ти б хотів сина? Повністю схожого на тебе.

—      Дуже. Я б вчив його їздити верхи, битися на мечах і стріляти з лука. Зробив би його ідеальним лордом.

—      То як тобі Еддард?

—       Що? На честь батька?

—      А хіба ти не хочеш вчити маленького Неда усьому, що ти недавно перелічив?

—      А якщо Робб так захоче назвати свого сина?

—      Не хвилюйся, Маргері точно змусить назвати його Лео чи Лютор. Або Джон.

—      Тоді я спокійний. А якщо малюк буде валірійської зовнішності?

—      Еймон. На честь Лицаря-Дракона. Чи Дейрон. Обидва Дейрони були достойними правителями.

—       А може не на честь когось із твоїх предків?

—       Чому це?

—       Тайвін Ланністер за таке по голівці не погладить. Він повважає, що ми замахнулися на трон.

—        Хай собі думає що захоче. Ми звітуємо тільки твоєму батькові. А стосовно імен, то це наші діти, називаємо як хочемо. І якщо король Роберт боїться дитячих імен, то до біса такого короля.

—        А це вже звучить як заклик до бунту.

—       Та байдуже. Хай Роберт спробує напасти на нас, якщо хоче остаточно знищити дружбу з батьком.

—        І все одно не варто аж так випробовувати його терпіння.

—        Ти хочеш сказати, терпіння Тайвіна Ланністера? Він не посміє нападати на нас, якщо не побачить для себе зиску. Ланністери ж на золоті зациклені.

—         І не посперечаєшся.

На якусь мить вони просто ненадовго затихли. Джон поклав їй руки на живіт. Звичайно ж малюк іще не сформувався, тож рухів очікувати не варто. Але сам дотик до ще ненародженої дитини приносив йому заспокоєння, яке переростало у спокій за дитину.

—       Мілорде, до вас один копач, — раптом з-за дверей почувся голос вартового.

—       Зараз вийду. Тобто вийдемо, — відповів Джон і подав дружині руку. Подружжя зайшло до соляріїв, де їх чекав трохи перемазаний копач.

—      Вітаю. Чим завдячуємо візиту? — запитав Джон.

—      М’лорде… — почав той, — я сьо’дні як завше приступив до роботи. Ми з хлопами діставали для вас ті файні блискучі камінці, шо ви їх брульянтами зовете. Так-во, один з нас вкопав-си так глибко, шо геж кайло вломов. І к’ли подививсі об шо, то зобачив о-то-во. Якись чорний, геж темний брульянт, чи шо то т’ке не знам. — Він дістав з-за пазухи чималий чорний камінь.

Джон вже був готовий простогнати, що це драконове скло, яке добувати дорожче, ніж продавати, та побачив, що це не воно. Це був чималий камінь, на вигляд як діамант, але чорний мов ніч. Він одразу зрозумів, чому об таку штуку обламали кирку — розповіді про настільки тверді камені, що аж залізо ламалося, були поширеними.

—      Покличте мейстера Волкана, — попросив Джон охорону.

—      Коли мейстер прибув, Джон одразу запитав його, що це таке.

—      Неможливо. — Округлив очі мейстер. — Де ви таке знайшли?

—      Як вас звуть, копачу? — спитав Джон.

—      Зивік, пане, — відповів той, а потім обернувся до мейстера. — Знайшлись-мо те в шахті коло пригірка. А шо то т’ке?

—       Це надзвичайно цінний камінь. Моріон, або ж драконів діамант. Кажуть, що у Валірії один такий камінь коштував як обладунок і зброя з валірійської сталі та золота. Король Ейгон Завойовник прикрашав таким збрую свого дракона. Ніде у Вестеросі такого не знаходили.

 —

 Тепер знайшли. Доведеться мені рушати в Королівську Гавань, — мовив Джон.

 —

 А чому це? — запитала Дейенеріс.

 — 

 Мені потрібні найкращі ювеліри та ковалі. І ні, тебе не візьму. В тебе дитина, а вагітним не бажано плавати по морях чи тинятися неблагополучними районами. І ще мені потрібен хтось, хто керуватиме замком за моєї відсутності.

—     Але я не уявляю, як вбивати час поки тебе не буде.

—     А ти попроси Нім та Сема допомогти з ескізами для майбутніх прикрас. Хочу побачити тебе у золотому намисті із цими каменями. Чи тіарі. Обирай сама. У тебе хист до малювання чи дизайну.

—      Тіарі? Хочеш мене коронувати?

—      Королевою мого серця. А потім Королевою Кохання та Краси, коли у нас народиться наше малятко.

—       Ти вже турнір задумав?

—       Не бачу в цьому нічого поганого.

—       Тоді щасливої дороги…

    Ставлення автора до критики: Позитивне