X

Х

Вінтерфел

Нед сидів у Божім гаю, поринувши у роздуми. Вже два тижні як його двоє вихованців покинули Вінтерфел. Він дуже любив їх обох. Джон був добрим, трохи соромливим хлопцем, і водночас вправним мечником. Робб, Бран і Арія дуже любили його. Остання напросилася разом з ними. Страшенно не хотіла розлучатися із старшими «братом і сестрою». І якщо про «сестру», то Дейенеріс була просто втіленням усіх найкращих рис, притаманних принцесі. Остання Таргарієн виросла доброю, веселою, в міру бунтівною, і що найголовніше — розуміючою. Вона з легкістю знайшла спільну мову із усіма дівчатами в замку. Навіть із непосидючою Арією. Її поведінка та зовнішість справді притягували людей і змушували їх ставати кращими. Наприклад, Теон вже не так часто кидав брудні жартики і нарешті перестав навідуватись до борделю в Зимовому Містечку. Санса та Арія почали ладнати як справжні сестри. А Кейтлін… вона таки прийняла Джона тим, ким він є — сином свого лорда-чоловіка. Це уособлював її весільний подарунок — два персні з діамантом та аметистом. Важко уявити, як жив би Джон, якби лорд Мандерлі не вивіз Дейенеріс із Драґонстоуну.

Він почув шелест. Кроки Кет він впізнав би з тисяч. Цікаво, що могло трапитись? Ворон? Несподівані гості? Чи може Бенджен повернувся?

— Нед, — пролунав її мелодійний голос, — ворон із Туманного острова. Від Дені.

— Що там?

— Я ще не читала. Вирішила, що варто зробити це разом.

— Тоді сідай і почитаємо.

Вона сіла по праву руку від чоловіка й розгорнула сувій. Спершу вони посміялися з того, у якому захваті перебувала Арія від свого вчителя танців. Звістка про рідкісну коштовність, що залягала в надрах острова, потішила їх також — Північ отримає нове джерело прибутку. А в кінці… Нед щасливо усміхнувся, а Кет трохи засмутилась.

Джон стане батьком.

Не сказати, що Кейтлін ненавиділа його. Та ця новина трохи їй не сподобалась. Джон виявився вправнішим мечником, ніж Робб, літав на коні мов кентавр, чого не можна було сказати про Робба, і навіть виглядав вродливішим, ніж Робб. На додачу виглядав більше Старком, ніж усі її сини. З її дітей тільки Арія була більше схожою на батька. А тепер Джон матиме дитину швидше, ніж Робб. Що це за невезіння у її сина?

— Ти засмучена, що я стану дідом, а ти ні? — Нед мовби прочитав її думки.

— Не скажу, що я засмучена. Я радше розчарована, що Робб і Маргері нас цим ще не потішили.

— А ти почекай трохи. Ходімо в замок, скоро обід. Скажемо Роббу, що він стане дядьком. Думаю, він буде задоволений…

____________________________________________________________________

Робб навіть під час їди не припиняв милуватися дружиною. Попри всі побоювання, що Маргері не сподобається Північ, почувалась вона у Вінтерфелі як вдома. І після весілля вона все частіше прикрашала себе осінніми та зимовими трояндами. Робб вже через місяць по весіллі представляв її як леді Маргері Старк, Троянду Вінтерфела. Деякі лорди, такі як Джон Амбер та Рікард Карстарк, кривили обличчя від цих слів, адже титул Троянди Вінтерфела, точніше Зимової Троянди Вінтерфела, могла носити тільки старша донька лорда Старка. Невістка, і тим паче південка, на їх думку, не заслуговувала цього. Та коли Маргері постала перед ними у вінку з осінніх та зимових троянд, усі нервові шепітки припинялися. Тому зійшлись на тому, що Зимовою Трояндою Маргері бути не могла, та зватись просто Трояндою заслуговувала — герб її батька це дозволяв. На додачу Робб наказав художнику зробити для Маргері особистий герб — рівноподілене поле, на половинах якого зобразити лютововка у снігову бурю та жовтогарячу троянду на червоному тлі. Коли вона запитала його, чому змінили кольори її дому, Робб відповів, що літні троянди на Півночі не ростуть, а зимові асоціювались виключно із його тіткою Ліанною. А на питання про колір тла відповів просто — зелений це колір літа, а червоний та жовтогарячий — кольори осені. І якщо вірити спостереженням мейстера Лювіна, осінь уже от-от настане.

Кейтлін просто не могла натішитись невісткою. Маргері допомагала їй в управлінні замком, виявилась дуже розумною в плані розрахунку та планування, і шила просто чудові святкові сукні. В перервах юна Старк співала біля вогню, підіграючи на красивій арфі. Якби Санса не мусила їхати в Королівську Гавань, із них двох був би чудовий дует. І у співах Маргері надавала перевагу північним баладам, яких її навчили сер Родрік, стара Нан, Робб і Торен. У супроводі арфи балади про Голодного Вовка Теона Старка, відважних героїв Нічної Варти і Зимову Троянду та Беїла Барда звучали майже так само, як і південні пісні про Еймона Лицаря-Дракона, Симеона Зореокого, Флоріана й Джонквіл чи Дейрона Юного Дракона. Схоже, Нед зумів знайти чудову наступницю на роль леді Вінтерфелу.

— Сьогодні з Туманного острова прилетів ворон, — неспішно почав розмову лорд Старк.

— І як там мій брат? — спитав Робб.

— Знайшов поклади драконового діаманту. Мусиш тепер замовити в нього прикраси для Маргері, поки даватиме за «спасибі».

— Що таке драконів діамант? — поцікавився Бран.

— Це майже те саме, що звичайний діамант, тільки чорного кольору, — відповів Робб.

— Мої мати й кузини заздритимуть мені, що я отримала його безкоштовно. — Усміхнулась Маргері. — А як там Арія й Дені?

— Арія скоро здивує тебе своїми танцями. А Дейенеріс… Робб, Маргері, скоро ви станете дядьком і тіткою.

— Що? — здивувався Робб.

— Дені чекає дитину? — радісно усміхнулась Маргері.

— Так. Мій син змушує мене почуватись старим, — відповів Еддард.

— Тоді… тоді і ми мусимо вас повідомити.

— Повідомити що? — поцікавилась Кет.

— Леді Кейтлін, тиждень тому я оглянулась у мейстера Лювіна. Скоро ви станете бабусею. — На останніх словах Маргері зашарілась.

— О Семеро, яка я щаслива! — радісно вимовила Кейтлін обіймаючи невістку.

— І я щасливий за тебе, синку. — Батько щиро усміхнувся. — Вже думали, як назвете дитину?

— Якщо буде хлопчик, то Лео. Якщо дівчинка — Ліарра, — відповів Робб.

— Лео нетипове ім’я для Старка, — зауважила Кейтлін.

— А як тоді? Бран у нас є. Рікон теж. Теон ще буде довго. Рікард чи Родрік надто часто зустрічалися. А я б хотів, щоб у мене був син, звитяжний як його предок Лео Лютошип, прадід його матері, — відповів Робб.

— А як щодо Крегана чи Озріка? — поцікавився Еддард.

— Ми не плануємо зупинятись на одній дитині, — рішуче відповіла Маргері. — І ще хочемо залишити вільні імена для вас, батьку.

— Тобто?

— Нед, я й не знала, про що це так швидко дізнаються діти. Це мала бути несподіванка.

— Кет. Невже ти…

— Я знову вагітна, коханий.

Еддард Старк впав у ступор. Спочатку його прийомний син потішив його щасливою новиною. Потім спадкоємець робить те саме. А тепер його дружина говорить, що він знову стане батьком. О боги, за що йому таке щастя?

— Ідіть всі до мене. Я не можу описати, наскільки щасливий від сьогоднішніх новин. Робб, хоч я й мусив передати турботи про майбутнє дому Старк, не думай, що я любитиму твого майбутнього братика чи сестричку більше, ніж тебе і твого первістка. А ти, Маргері… століттями на Півночі ходили забобони, що північанин не може одружуватись із південкою — діти будуть нездорові. Та я одружився із леді Кейтлін, і маю вже майже шістьох дітей. А тепер знаю, що скоро матиму онуків. Двох. Від Робба і від Джона. Знай, Вінтерфел став тобі домом ще три з половиною місяці тому, коли ти переступила наш поріг. І я дуже радий, що маю таку добру невістку, як ти.

— Дякую, батьку, — прошепотіла дівчина й обійняла свекра.

— Тату, коли я одружусь? — запитав Бран.

Усі засміялися. Хлопчику було вісім років і він хотів стати лицарем. Та схоже, весілля старших братів змусили його трохи переглянути пріоритети.

— Бран, тобі тільки вісім. Ще встигнеш безліч разів, — підбадьорив його батько.

— Але тату, я хочу одружитися з такою ж красунею, як Дені чи Маргері.

— Що я казав тобі про слова, що стоять після «але»? — спитав лорд Еддард.

Бран затнувся.

— Слухай, братику, — заговорила Маргері, — ­моєму брату Гарлану знадобиться зброєносець. А мій батько давно хотів би взяти вихованця. Ти не проти?

— Ні, — відповів Бран.

— Тоді я надішлю ворона батькові. І якщо він згодиться, ти вирушиш у Гайґарден, але коли тобі виповниться десять і ти впевнено триматимешся у сідлі. А вже там зможеш знайти собі й наречену свого віку. Хоча я рекомендую Алісанну Булвер, мою кузину. Впевнена, тобі вона сподобається.

— Звучить цікаво. Тату, а ти що скажеш?

— Спочатку дорости до десяти, а там побачимо, — відповів лорд Еддард. — Та знай, кого б ти не обрав на шляху, я не буду проти.

— Чесно?

— Ти мій син. І якщо ти зустрінеш справжнє кохання, я буду тільки радий за тебе.

— Дякую, тату.

— А тепер, якщо хочеш стати зброєносцем брата Маргері, мусиш довести, що гідний цього. Від завтра сер Родрік тренуватиме тебе посилено. І тобі товариство однолітків потрібне. Бажано з півдня.

— Я відішлю воронів у Близнюки та Крукодрево. Лорди Фрей і Блеквуд мають синів та онуків його віку, — відповіла Кейтлін. — А ще слід взяти вихованців з гірських кланів. Лорди Норі чи Флінт точно мають кого прислати.

— Тоді покладаюсь на воронів мейстера Лювіна…

____________________________________________________________________

Туманний острів

Дейенеріс з нетерпінням чекала Джонового повернення. Його візит у Королівську Гавань трохи затягнувся, про що він повідомив у останньому листі. Поки що все йшло гладко: приховані охоронці Санси успішно розселені, нових ковалів знайдено, Санса знайшла нову подругу і переказує вітання їй та Нім. Звучало і виглядало все чудово.

Сам Джон вирішив дорогою додому трохи затриматись на Драґонстоуні. Мав одну серйозну розмову із лордом Стеннісом і ще вирішив почекати на ювелірів із Лісу. Якщо вірити Тієнні, майстер Тілларес був професіоналом своєї справи, і його учні були нічим не гіршими. Троє зголосилися, і він не смів їх затримувати. Не кожен день відкриваєш на своїх землях рідкісний коштовний камінь.

І якщо повертатись до другої з Піщаних Змійок, то моментами їй здається, що вона рік працювала десь у домі задоволень в Лісі. Німерія за відсутності Джона вирішила трохи «повчити» свою леді, як додати різноманітності в їх ліжко. Дейенеріс і без того була вправною. Та дорнійка вирішила зробити з неї справжнісінького міфічного суккуба — істоту, що живиться чоловічою пристрастю. Тож щовечора вона тягла бідолашну Дені в ліжко і показувала їй найрізноманітніші позиції. Такі, від яких найостанніші шльондри з борделів Бейліша зашарілися б.

Зараз вона сиділа в солярії, перечитуючи листа від Джона. Її коханий вже два тижні як відбув до столиці, і лист від нього був ніби якоюсь його частинкою. Вона водила пальцем по чорних літерах і уявляла, що це чорне волосся на його міцному торсі. Останнім часом вони старались утримуватися від занять коханням, щоб не нашкодити своїй ще ненародженній дитині. Та її служниця-дотракійка Іррі казала, що жінки її народу кохаються і їздять верхи і під час вагітності, щоб народити сильних та лютих дітей. Та Дейенеріс відчувала, що носить у собі дівчинку. О, як їй хотілось мати милу дівчинку, схожу на неї й Джона водночас. От якби вона мала її валірійське обличчя та Джонове чорне волосся. Як Рейніс Веларіон, Королева без корони. Вона багато читала про Танок Драконів і дуже вболівала за Чорних — прибічників королеви Рейніри. Адже попри результат війни, перемогу все одно здобули Чорні. Ейгон ІІІ, Драконоборець, був старшим сином Рейніри та Деймона. Та на жаль він наказав знищити драконів через те, що на його очах Сонцежар, дракон Ейгона ІІ, зжер його матір на його очах. Ким були діти Рейніри від першого шлюбу знають лише боги — у матері Лейнора Веларіона було чорне волосся, а Баратеони попри походження від Штормових Королів мали дещо простакуваті обличчя.

Оберін був цінним порадником і чудовим переговорником. Дейенеріс не могла зрозуміти, як легендарний Червоний Змій раптом став виваженим, стриманим і нарешті відданим здоровому глузду. Мабуть, із віком його гарячий запал трохи пригас. Сорок років все ближче, доньки все старшають, а в Ессосі байдуже, байстрюк чи легальна дитина. Так, один торговець шовком вирішив заручити свого ще малолітнього сина із донькою Оберіна Дореєю. І сам колишній принц вирішив нарешті одружитися із матір’ю своїх чотирьох доньок. Може, незабаром і сина матиме.

— Міледі, — у солярій ввійшов сер Озрік, — Вам варто зайти в приймальню. Там Вас дехто чекає.

— Хто? — спитала принцеса.

— Червона жриця. Каже, що бачила Вас і лорда Джона у полум’ї.

— Червона жриця? Я молюся Старим богам Півночі.

— Усе одно вшануйте її своєю присутністю.

— Гаразд.

Дейенеріс із сумним виразом обличчя вийшла із солярію. Вона чула від Німерії про жриць Р’Глора, Володаря Світла, служительок мабуть найпоширенішої релігії в Ессосі. Про те, як вони граються з вогняною магією, влаштовуючи неймовірні вогняні вистави на людних місцях. Вогняні дракони, фенікси, вовки, орли та інші звірі були найпростішими трюками, що спостерігав люд під час їхніх містерій.

— Bantis zōbrie issa se ossȳngnoti lēdys (Ніч темна і повна жахів), — зустріла її цими словами жінка в червоній сукні, накидці та великим рубіном на шиї. У неї були серцеподібне обличчя, густе волосся мідно-червоного кольору та пухкі такої ж барви губи.

— Rytsas. Kostagon īlon ȳzaldrīzes isse general? (Вітаю. Чи можемо перейти на загальну?).

— Авжеж, міледі. Дякую, що прийняли мене у своєму домі.

— У Фоґфорті завжди раді гостям. Я можу знати ваше ім’я?

— Мене звуть Мелісандра, леді Дейенеріс. Я прибула сюди з веління Володаря Світла.

— І з якою метою? — запитала Дейенеріс.

— Я прибула сюди наставляти вас на непростому шляху, що готує для вас Володар. Поки що для вас він темний, та вогонь Р’Глора освітить його і стане вам зброєю.

— Я не розумію.

— За Стіною слуги Великого Чужого починають підіймати голови. Скоро настане час Азору Ахаю вийняти меч Світлоносець із полум’я та пробудити драконів із каменю.

— Ви вірите у ці давні легенди?

— Я бачила це у вогні, коли просила Володаря показати мені майбутнє. І воно невтішне. Та коли я попросила показати мені порятунок, Він показав мені ваш дім і ваше подружжя. Ваші діти стануть новою надією всього людства. А ви ж об’єднаєте під стягом Полум’яного Серця увесь Вестерос і давні держави Ессоса.

— Як? Я та мій чоловік лише дрібні лорди Півночі. Хто піде за нами?

— Ви Кров від крові Дракона, дитя Давньої Валірії, нащадок Ейгона Завойовника. Гасло вашого дому — Вогонь та Кров. Вогонь Володаря Світла та кров Валірії — ваша сила у прийдешній війні за світанок.

— Я не розумію вас, леді.

— Зрозумієте, коли прийде час. Але зараз пильно придивляйтесь до ваших яєць дракона. Скоро зорі стечуть кров’ю, і з цього знамення розпочнеться ваша царственна хода. І добре дбайте про вашу ще ненароджену дитину. У ній тектиме кров двох могутніх родів, благословенних Володарем Світла на велич. Вона — це Пісня Льоду й Полум’я, що знищить Чужих і принесе літо, якому не буде кінця.

— Гадаю, я дозволю вам залишитися у моєму домі, — відповіла ошелешена Дені. — Та скоро повернеться мій лорд-чоловік, і почує ваші слова із перших уст. Іррі, проведи леді Мелісандру в гостьові покої.

— Так, халісі, — відповіла дотракійка.

— Я не королева, щоб до мене звертатись таким титулом.

— Ваш чоловік — хал цього острова. Ви — його дружина, що править із ним на рівних. Тож я можу звертатись до вас халісі.

— Але хіба хал це не король?

— Хал це будь-який вождь, що веде за собою халасар. Ви звете своїх вождів лордами. Ми — халами. Та верховний хал має титул Жеребця. І Жеребцем ваших земель є Роберт Баратеон.

— Все більше цікавого дізнаюсь про вашу культуру. Та все-таки краще проведи леді Мелісандру в покої.

— Так, халісі…

____________________________________________________________________

Чорний Замок, солярій лорда-командира

— Мілорде, те, що група сера Веймара так і не повернулась із розвідки за Стіною, свідчить про одне: щось трапилося, — мовив Бенджен Старк. — Щось жахливе.

— Жахливе! Жахливе-жахливе! — прокричав балакучий ворон.

— Це можна пояснити одним: дикуни знову за своє. Вже скільки років ми чекаємо нового Короля за Стіною, а він все не показується, — відповів Джіор Мормонт. — Гадаю, час нам знову рушити з розвідувальним походом за Стіну. Дикунів треба приструнити.

— Мілорде, дикуни почали нападати більш організовано. Кворін Піврукий із Тінистої Вежі повідомляє, що вони більше не нападають розбійницькими бандами. Тепер це схоже на бойові рейди. І схоже, вони роблять це, володіючи інформацією про всі шляхи до замку. Я підозрюю, що тут без дезертирів не обійшлось, — висловився Алісер Торн.

— Треба укріпити замки та здійснювати частіші патрулі, — запропонував Отел Ярвік, головний будівничий.

— Стіну ремонтувати не треба. Вона вже десять тисяч років стоїть на варті Сімох Королівств, — відповів Старий Ведмідь. — Та потрібно зміцнювати замки біля неї. І людей побільше, щоб їх утримувати.

— У доброму стані лише три замки: Тіниста Вежа, Чорний Замок і Східна Варта-біля-моря, — відповів головний будівничий. — Сіра Варта, Дубощит, Крижаний Кордон та Довгий Курган у задовільному стані. Та їх усе одно треба відремонтувати та зміцнити. І для цього потрібні новобранці. А їх у нас як кіт наплакав.

— Мій брат пропонує допомогу, — відповів Бенджен. — Та ви повинні пообіцяти, що не будете ремствувати. Вартовий Півночі знає, що робить.

— І що це, лорде Старк? — запитав Бовен Марш.

— Переговори із дикунами.

На мить запанувала тиша.

— Скажіть вашому брату, що він сказився! — першим заговорив Алісер Торн. — Нічна Варта тисячі років воює з дикунами! Вони не знають закону! Вони не визнають ні зверхності Королівської Гавані, ні Вінтерфелу! Якщо лорд Еддард бажає розв’язати на своїх землях війну, то він рухається у правильному напрямку!

— Мій брат вирушить на перемовини особисто, як тільки отримає інформацію, чи з’явився новий Король за Стіною. Нас уже попереджали, що на північ від Стіни пробуджується щось давнє, від чого нас і захищає Стіна.

— Ви вірите в дитячі казочки? Про бабаїв та змікул? Єдине, від чого нас боронить Стіна, це дикуни, яких ваш любий брат хоче пропустити на наші землі.

— Це лише задум. Усе покаже час та свідчення наших розвідників. Якщо з ними можна буде домовитись, то будуть перемовини. Годі лити кров народу Сімох Королівств через якийсь депресивний регіон.

— Лорде-командире! — з-за дверей почувся голос. — Лорде-командире, повернулись люди з групи сера Веймара.

— Хай зайдуть.

В солярій зайшов наляканий юнак. Очевидно, щось його налякало до напівсмерті. Він був худий, довгий і тремтів від жаху.

— Заспокойся, юначе. Усе гаразд? — спробував його заспокоїти Бенджен.

— Білі монстри. Я бачив білих монстрів. Держава в небезпеці.

— Ти чув лорда Старка? Заспокойся і все поясни. Де сер Веймар і його люди? — поставив питання Джіор Мормонт.

— Немає. Їх усіх вбили. Це зробили білі монстри.

— Можеш розповісти все, що бачив?

— Ми зайшли у покинуте селище дикунів. Там скрізь були трупи і шматки тіл. Жінки, діти, старі. З їх тіл склали якісь символи. Якусь спіраль. І кола. А потім, коли сер Веймар відвернувся… якась істота, біла мов лід, одним рухом відтяла йому голову. Я пробував втекти, та потім мерці… вони піднялися. У них були сині очі. Холодні сині очі, які зазирали мені в душу. А на пагорбі стояла ще дюжина істот. Я злякався і втік. Люди сера Веймара загинули в одну мить, а потім піднялися із блакитними очима. Я кажу правду, мілорди. Королівство у небезпеці!

— Отеле, виведи його у келії. Мейстере Еймон, дасте йому потім сонного вина. Хай спить без кошмарів.

— Так, лорде-командире, — відповів Отел Ярвік.

Коли головний будівничий та наляканий розвідник вийшли, Старий Ведмідь повернувся до решти присутніх.

— Ви всі чули, що він казав?

— Маячня. Хлопчаку приверзлося. Білі монстри. Дикуни натягли шкури білих ведмедів і перерізали наших, мов свиней. Веймар Ройс попри майстерність був вкрай легковажним у плані власної безпеки, — відповів Алісер Торн.

— Я б на вашому місці не був таким певним, сер Алісер, — відповів мейстер Еймон. — Ви бачили, як хлопець перелякався. Я хоч і сліпий, та не глухий ще. Повсталі мерці з блакитними очима геть не вигадки боягуза. Жоден брехун не продумає усе настільки детально.

— То і ви туди ж, мейстере! — огризнувся військовий інструктор. — Я думав, Цитадель заперечує існування подібної маячні!

— Цитадель заперечує багато чого, сер. В тому числі й магію Давньої Валірії.

— Бо фригольду вже триста років як нема! Якби не Фатум, Ейгон Завойовник не висаджувався б на Чорноводній та не спалив би у вогні Балеріона Чорного Жаху армії Гарднерів, Ланністерів і Ґрейайронів. Магії не існує.

— Лютововки теж раніше не зустрічалися на південь від Стіни. А зараз мої племінники та принцеса без спадку мають по одному, — парирував цей аргумент Бенджен.

— Ви про мою правнучку Дейенеріс? — запитав мейстер Еймон.

— Так, мейстере. Вона заміжня із Джоном Сноу і тепер леді Туманного острова.

— Жахлива мабуть звістка, мейстере Еймон. Королівська кров зіпсована кров’ю байстрюка, — вколов того сер Алісер.

— Чому ж зіпсована? Джон Сноу син Еддарда Старка. Старки були королями Півночі сотні років до того, як Ейгон Завойовник поставив Торена Старка на коліна. І я певен, що шлюб був без примусу.

— Бачили б ви їх разом. — Усміхнувся Бенджен. — Я в житті не бачив щасливішої пари. Після Брандона й Кейтлін, до того як Безумець задушив його на очах у палаючого батька.

— Здається, ми відволіклися, Бене, — урвав того Мормонт. — Ти віриш словам хлопця? Про білих монстрів та повсталих мерців?

— Я вірю в те, що за Стіною щось піднімає голову. Літо ось-ось закінчиться. А після довгого літа зима буде довгою. І важкою. Час Нічній Варті згадати своє первинне призначення. Стерегти всіх людей від тих, з ким приходить холод та довга ніч.

— І я тієї ж думки. Готуй людей до вилазки. Півсотні вистачить. Спершу рушимо до Замку Крастера, де дізнаємося, куди сходяться дикуни. Я попрошу сера Деніса віддати нам писаря, щоб слав сюди воронів з листами. І хай цього разу Напіврукий з нами не йде. Гадаю, ватажки дикунів не захочуть говорити із тим, хто випив достатньо їх крові. Усі все зрозуміли?

— Так, лорде-командире!

— Бовене, за моєї присутності будеш каштеляном Чорного Замку. Якщо прибудуть новобранці — прийматимеш у них присягу. Тільки не роби жодних дурниць і чекай ворона.

— Так, лорде-командире.

— Зі мною вирушать Бенджен і ви, сер Алісер. Попрошу Котера Пайка прислати із Східної Варти їхнього військового інструктора вам на заміну. Це тимчасовий захід, не думайте, що я вас шлю на смерть, сер Алісер.

— Ніколи б і не посмів.

— Тоді якщо усе зрозуміло, оголошую нараду завершеною. Повертайтесь до щоденних обов’язків…

____________________________________________________________________

 

Десь у Землях Вічної Зими

На початку здавалося, що тут порожньо. Уся земля була похована під снігом і льодом. Жодна травинка не могла пробитися до життєдайного світла. Та зі світлом тут було вкрай проблематично. Лише далекі зірки та раптове aurora borealis (полярне сяйво) освітлювали цю холодну безжиттєву пустелю.

Чомусь Ворон мусив стежити тисячею й одним оком за цими землями. Співці казали, що тут причаїлась тисячолітня небезпека. З цих земель брали початок холодні вітри, які несли на південь люту зиму. Частина цього холоду зупинялась Стіною. Та половина цього холоду спочатку опускалась на Тремтливе море та Крижану затоку, а звідти поширювалась на Північ. Готували підґрунтя для наступу. Він бродив у своєму чорному плащі, невидимий для будь-якого ока. Усе, що могли бачити диво-дерева, закінчувалось тут. Пройти трохи далі він не міг. Там його здібності були безсилі.

Раптом над головою пролетів ворон. Судячи з усього, цей ворон був тутешнім. Варг спробував в нього вселитися. І очманів. Ворон був мертвим. Напівобскубаним, з глибокою раною в грудях, та якось він летів. Його очі були неприродного блакитного кольору. Він такого ніколи не бачив. Щось підняло його до життя. Але що?

Відповідь на це питання пройшла повз. Біла істота, наче відлита з льоду, пройшла повз нього. Коли він придивився, то побачив, що у неї такі ж блакитні очі, як і у ворона. На руках істоти лежала маленька дитина. Людська дитина. За роки служби у Варті Бринден Ріверз дізнався багато про дикунів. Зокрема, про клани з Мерзлого узбережжя, які підносили власних немовлят Богам Зими. І схоже, це був один із них. Перед істотою стояв крижаний вівтар. Вона поклала немовля на нього. Що було найдивнішим, то це абсолютно спокійна поведінка немовляти. І його виживання на собачому холоді. Бринден знав, що маля живе — він бачив, як здіймалися його ще не сформовані до кінця ребра. І поки він стежив за малюком, раптом немов нізвідки перед вівтарем матеріалізувалася ще з дюжина таких же крижаних істот.

Той, що стояв посередині, із дивними наростами на голові у формі корони, підійшов до вівтаря і взяв дитя на руки. Його крижані пальці торкнулися щічок дитини, а рот розтулився, видаючи високий звук, мовби шматком криги водили по поверхні замерзлого озера. І раптом Ворон зрозумів, що це заклинання. Заклинання, що трансформує людину в їм подібних. Бо оченята дитини раптом посиніли, а тіло почала вкривати крижана кірка. Ще мить, і ця кірка тріснула, оголюючи білу мов сніг шкіру. Щойно на його очах стало більше білих блукачів.

А потім блукач із короною повернув свій погляд на нього. Та на місці, де щойно стояла еманація Триокого Ворона, не було нічого. Лише aurora borealis знову освітило все на мить.

А глибоко в печері під найбільшим диво-деревом Бринден Ріверз розплющив своє єдине око.

— Час настав? — запитала його Листянка, одне з останніх дітей лісу.

— Час іще є. Та що довше ми тягнутимемо, тим сильнішими вони ставатимуть.

— Скільки їх?

— Я бачив не менше дюжини. Та ще більше приховані від мого зору.

— Ти вже не зможеш його зупинити. Той, хто зрадив обітниці з істинним ворогом, скоро збере усю силу. В Добу Героїв Брандон Будівничий ледве стримав їх. А нас тоді було значно більше, ніж зараз.

— У Вінтерфелі скоро з’явиться спадкоємець із повною силою Співців Землі. Та до його появи ще надто довго. Зараз наша надія на тих, у кого вогонь у серцях. Чиї серця чисте полум’я.

— І що нам робити?

— Дати їм час. Син Льоду і Полум’я ще не знає, хто він. Я звідси відчуваю його силу. Таку могутню, що Стіна здригнеться від однієї його присутності.

— Але ж ти сам сказав, що вони все сильнішають.

— Скоро їхній годувальник зустріне свою кару. І тоді вони більше не створять собі подібних…