XXVII

XXVII

 

 

Рибальське селище на берегах Ройни

 

Конінгтон переможно усміхнувся. Лист від Варіса повідомляв про смерть Узурпатора. Нарешті. Нарешті ця рогата свиня зійшла у Сьоме пекло за всі свої злодіяння. Як лорди Вестеросу взагалі могли піти за ним? Ще з юних років було очевидним, що це перероджений Ейгон Негідник. Подейкували, що його брат Ренлі насправді перший байстрюк короля від якоїсь покоївки. Це було вельми логічне припущення, адже два брати були схожі мов батько і син. А щодо інших байстрюків… напевно лорд Аррін зовсім не дбав про моральні якості вихованця, якщо усе так погано. До перемоги у Повстанні Роберт Баратеон привів на світ щонайменше трьох незаконних дітей. А після загарбання трону цих дітей стало значно більше. Він навіть примудрився зганьбити рідного брата, зачавши прямо на його подружньому ложі Едріка Шторма із сестрою Селізи Флорент Делейною. Він не був придатним для королювання. А Рейгар був. Рейгар скоріше б кинувся у море із фортечного муру Драґонстоуну, ніж зрадив би Елії Мартелл. Хоча ні. Він це зробив із тією клятою дівкою Старк. Він зробив це, увінчавши її зимовими трояндами у Гаренголі. Звичайно ж, між принцом та принцесою ніколи не було великих почуттів. Та це не означало, що її можна ганьбити на очах у всього королівства. Але годі думати про минуле. Що зробив — не повернеш. Рейгар мертвий, а його син попри загальну думку — ні. Ейгон ріс тут, на берегах великої ріки Ройни і готувався стати королем. Кращим, ніж були його дід Ейрис і Узурпатор.

 

Ейгон мав усі задатки для того, щоб стати хорошим королем. З дев’яти років втікач із Буремосту Роллі Дакфілд тренував його з мечем, за що потім отримав звання лицаря з рук учня. Мейстер-недоучка Голдон навчив його основам, які мусив знати хороший король. Септа Лемора наставляла хлопця Вірі в Сімох, хоча й з багатьма своїми правками. Клята дорнійська кров, ніби у жилах короля її було недостатньо. А сам Ейгон краще за всіх лордів Вестеросу знав, як живе простолюд, адже все своє життя провів у шкурі простолюдина. Він сам готував собі їжу на вогнищі, сам прав свій одяг, сам голився та стриг волосся, дивлячись на своє віддзеркалення у річковому плесі, сам лагодив і закидав сіті, сам стріляв у качок та бобрів, щоб мати що їсти, і при нападі заблукалих грабіжників із Валісару боронив селище разом із сером Качуром та місцевими рибалками. Він робив усе, щоб заслуговувати на Залізний Трон Вестеросу, але Вестерос не зробив нічого, щоб заслужити такого правителя як Ейгон.

 

Єдиною проблемою залишалось одне — відсутність хорошої нареченої. Павук був вкрай категоричним із своїми доносами. Дейенеріс Таргарієн мертва, як і її байстрюк-чоловік та син — Тайвін Ланністер жорстоко їм відплатив за приниження онука на Туманному острові руками Юрона Ґрейджоя. Дикий вогонь зжер усе, що роками відбудовували Старки. І якщо мова про них, то Санса Старк уже заручена з кузеном короля Тристаном Мартеллом. Тристанова сестра Аріанна уже заміжня з Еддардом Карстарком і носить його дитину. Маргері Тірел тепер Леді Вінтерфелу через смерть Кейтлін Таллі на пологовому ліжку. А Таллі та Арріни взагалі не мають доньок. Тож лишається два варіанти — Мірселла Баратеон, чий дядько вбив Ейгонового діда, а батько — самого Срібного Принца, і її кузина Ширін Баратеон, яка окрім того, що була небогою Узурпатора, в ранньому дитинстві перенесла сіру лускачку, яка спотворила її обличчя і ще більше ослабила без того слабке здоров’я. Обидві дівчини не підходили, адже шлюб із ними означав наругу над пам’яттю матері короля. І виходить, що гідною нареченою буде тільки одна-єдина дівчина. Ронелла Веларіон, донька Монфорда Веларіона, чий батько Люцерис разом з лордом Редвином блокував Кораблетрощильну Бухту, над якою стоїть Стормс-Енд, родовий замок Баратеонів. Веларіони вже не такі могутні та впливові як колись, але валірійська кров залишається валірійською кров’ю. Якби лорд Люцерис мав доньку тих же років, що й принц Рейгар, то напевно не було б Дня, коли погасли усмішки, і Ейгон не був би наполовину Мартеллом…

 

Скрипнули двері і в хатину зайшов Ейгон. Його руки були в риб’ячій лусці і трохи відгонили оцтом. Напевно знову допомагав рибалкам чистити рибу. Та нічого, це був останній раз, коли його король трудився у поті чола свого. Скоро усе зміниться. Скоро Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, посяде свій трон, як і повинно бути.

 

— Батьку, — привітався він. — Щось важливе?

— Час настав, синку. — Гриф поклав йому руку на плече. — Час тобі повернути трон. Узурпатор мертвий, і не лишив нащадків. Це ідеальна можливість для нас.

— А моя тітка? Що з нею?

— Тайвін Ланністер найняв Юрона Ґрейджоя і атакував її замок. Усі згоріли заживо. Мені дуже прикро, сину.

— Ні. Ні, це неправда. Варіс бреше! Вогонь не шкодить дракону!

— Твій батько колись сказав мені такі слова: останні дракони — це Таргарієни, але не всі Таргарієни — дракони. Схоже, його сестра була такою.

 

Хороший настрій Ейгона ніби корова язиком злизала. Хлопець безсило упав на долівку і закричав в істериці. З його індигових очей полилися важкі сльози. Сльози горя і смутку. Он воно як буває — він ніколи не знав її, але щиро оплакує, наче вони росли разом.

 

— Він за це заплатить! Клятий лев за це заплатить! За матір, за Рейніс, і за тітку! Я накажу Качуру ґвалтувати його шльондру-доньку та онуку-байстрючку до смерті! А як він втомиться, віддам комусь іншому, бажано такому ж здоровенному, яким був Кліган! Я накажу зробити це на його очах! Це буде моя помста за рідних! Хай знає, що дракони не вмирають, а повертаються з вогнем і кров’ю! Присягаюся муками матері, сестри і тітки, дім Ланністер буде знищено!

— Роби так, як має бути, сину. Ти як ніхто заслужив на справедливість. — І лорд Конінгтон обійняв вихованця за плечі, щоб заспокоїти і привести до ладу. Але глибоко всередині себе відчув страх: схоже, дідове божевілля почало лізти назовні…

 

 

Волантис

 

Порт Волантиса був на диво наполовину порожнім. І на превелике щастя місця для сімох кораблів тут вистачало з головою. Капітан Гролео віддав наказ зупинитися і спускати на воду човни, і Джон та Дейенеріс разом з Оберіном, Ертуром, Обарою, Німерією, Мелісандрою та Бельвасом вирішили зійти на берег. Частина гвардійців та слуг вирушили на ринок здійснити покупки. Бо купувати треба було багато чого і для багато кого.

 

Коли вони покидали Вестерос, у трюмах було від сили два центнери свинячої та яловичої солонини, двадцять діжок з рибою, п’ятдесят з питною водою і десять з ромом, пів бочки вина і трохи овочів, в основному ріпи. Не так вже й багато на більш ніж п’ять сотень людей. До Волантиса залишилась ледве восьма частина з цих запасів. Деякі зі слуг скаржилися, що їм вже остогидла риба. У Елії важко протікала вагітність через обмежений раціон, і дещо подібне відчувала Дені. Сарелла пропонувала їй трохи рому, але архімейстер Марвін насварив її за це, бо алкоголь вагітним протипоказаний. Тож усі тільки зітхнули з полегшенням, коли перед очима постали Чорні Стіни Старого Волантиса.

 

Ертур ішов на чолі процесії, вміло ухиляючись від рабів та жебраків. Час від часу вулицями проносили багатіїв у паланкінах, а десь на півдорозі до Червоного Храму Джон вперше побачив слона. Величезна тварина із голою сірою шкірою, широкими вухами, довгим хоботом і двома довгими іклами під ним видала довгий трубний звук, від якого Джонові барабанні перетинки ледь не луснули. Оберін на це тільки насмішливо усміхнувся і спитав:

 

— Перший раз? Не хвилюйтеся я тоді теж ледь не всрався. Зате потім… тут я і зустрів твою маму, Нім. Точніше її слон мене ледь не розтоптав, а вона сто разів вибачалася, поки я не сказав, що визнаю дещо інший спосіб вибачення. Ех, молодість…

— Досить, Обі, ми тебе зрозуміли, — перервав його Ертур. — А тепер пильнуйте обома очима. Головний Храм Р’Глора неподалік. Я певен, що Мелісандра варта довіри, але тут ми маємо декого зустріти. Декого, чиє серце розбив твій «батько», Джоне.

— Не знав, що мій батько плавав до Волантиса. — Здивовано підняв брову Джон.

— Вона не з Волантиса, вона з Дорну. Але за вірність родині нашої королеви їй загрожувало переслідування, тому вона і втекла сюди. Червоний Храм завжди приймає втікачів, байдуже хто вони і що зробили. А зараз пропоную стулити роти і далі йти мовчки. Вперед.

 

Та далеко йти не довелося. Уже через три ярди Мелісандру зустріла і привітала постать у червоному плащі з каптуром. І коли вона його відкинула, Ертур радо вийшов їй назустріч.

 

— Привіт, сестро. Двадцять років минуло, а я досі тебе впізнаю.

— Ертуре, — жінка обійняла його за плечі, — я дуже рада тебе бачити. І тебе також, Обі! Бачу, твої дівчатка підросли. І… о, боги, Нед?

 

Джон здивувався і глянув на незнайомку. Вона була вродливою, хоч і вже не молодою. Її волосся було фарбоване у вогнисто-червоний колір, але очі не були рубіновими, як у Мелісандри. Вони були фіалковими, як у Дені та Ертура. І Джон одразу зрозумів, хто перед ним.

 

Невже це його мати?

 

— Я не мій батько, міледі. Так, ми з ним схожі, та я навіть не його легальний син. Я Джон Сноу, а якщо точніше Джон Фоґстарк, лорд Туманного острова…

— Ти забув, хто ти тепер? — перервав його Ертур. — Вибач, Еш, я й забув, які ці Старки твердолобі. Дозволь представити тобі Джона з домів Старк і Таргарієн та королеву Дейенеріс Таргарієн — законних правителів Вестеросу.

— Дякую, що перебиваєш мене, Ертуре. Та це не змінює того факту, що я байстрюк із Вінтерфелу. І ще. Привіт, мамо.

 

Ешара на мить застигла, після чого підійшла до Джона і міцно обійняла. Так, наче рідного сина. На Джонові очі навернулися сльози. Сльози щастя. Щастя, що його мати жива і любить його.

 

Та на жаль це було не так…

 

— Ти дуже схожий на Неда, Джон, — тихо мовила вона відлинувши від нього. — Але на жаль я не твоя мати, хоча я дуже б цього хотіла.

— Але хто тоді моя мати? Чому я досі не знаю її імені і чи взагалі вона жива? — тепер Джон плакав від суму.

— Заспокойся, Джон. Королі не плачуть через те, що не знають чогось. — Ертур поплескав його по плечу. — Твоя мати була чудовою жінкою. І з нею твій батько, мій хороший друг, ставав щасливим як ніколи до цього. Та ці знання не те, що може переказати третя особа. Ти досі не знаєш таємницю свого походження. І тут, у Головному Червоному Храмі ти зможеш усе почути з перших уст. Я ж правду кажу, сестро?

— Кінвара ніколи не помиляється. Якщо вона бачить видіння, то це правда. За винятком одного, пов’язаного із тобою, Джон.

— І що вона побачила про мене? — запитав Джон крізь сльози.

— Дізнаєтеся усе як зайдете у Храм, мілорде, — раптом заговорила Мелісандра. — Ходімо. Кінвара вже чекає нас.

 

Джон вирішив більше не запитувати нічого. Він усе життя чув шепітки про батька та Ешару Дейн і підозрював, що саме вона його мати. Але її брат і вона сама щойно усе спростували. І крім цього Ертур назвав його батька своїм другом. Як Еддард Старк та Ертур Дейн могли бути хорошими друзями? А можливо його батько Червоний Змій? Та байдуже. Мелісандра повідомила, що у Головному Храмі Р’Глора він дізнається відповіді на всі питання. І краще задавати їх тому, хто знає. Якщо ця вищезгадана Кінвара знає правду, то сьогодні він нарешті дізнається, хто змусив Еддарда Старка заплямувати свою честь…

 

___

 

Піднебесся

 

Бран і Джоджен знову розмовляли із Триоким Вороном. Старий древовидець ніби оживав, коли вони обоє з’являлися перед його очима. Схоже, десятиліття самотності і справді погано впливають на людину.

 

— Сьогодні, мої любі учні, я навчу вас дивитися крізь час і простір. Так ви зможете бачити події як теперішнього, так і минулого.

— А майбутнього? — перервав його Бран.

— Майбутнє таке ж мінливе як весняна погода на Півночі, — відповів старий. — Та побачивши аналогічну подію в минулому ми знатимемо, що робити правильно, а що ні. А зараз зосередьтеся. Уявіть собі знайомі місця. А тепер нехай ваш розум залишить ваші тіла і вселиться у коріння чар-дерев, так як ти, Бране, вселяєшся у Літо.

— Добре. Я спробую, — відповів Бран.

— Ні. Не пробуй. Зроби. Коли ти пробуєш щось зробити, то уже це робиш. Спроба це дія, чиє виконання ми не визнаємо. Тому зроби.

 

Бран не зрозумів слів лорда Бриндена про спроби. Мабуть він уже занадто старий і досвідчений, і такі учні як він та Джоджен для нього ще занадто зелені, щоб пробувати. Ну що ж, слід зробити як каже вчитель.

 

Бран закотив очі і відчув, як його розум вислизає з тіла. Тоді він проник у коріння чар-дерева. І все, що він бачив, змінилося.

 

Перед ним постала картина Божого гаю у Вінтерфелі. Там були Рікон із схожою на Дорею дівчинкою, які ганяли наввипередки довкола гарячого ставка. Рікон страшенно змінився за тих кілька місяців, відколи вони не бачилися. Його волосся було охайно підстрижене і зачесане, а одяг чистим. Невже дівчата здатні всіх змінити?

 

— Ріконе! — гукнув Бран.

 

Рікон зупинився і принишк. Ніби вслухався у шум гаю.

 

— Ріконе, щось не так? — поцікавилась дівчинка.

— Я щось чув, Лорезо. Ніби хтось мене кликав.

— Я нічого не чула. Хіба що вітер якось дивно завив.

— Мабуть я почув те саме. Гаразд, обід скоро. Ходімо до трапезної.

 

І коли Рікон та Лореза зникли з поля зору, Бран повернувся назад у своє тіло, а потім приєднався до лорда Бриндена.

 

— Я бачив Рікона і Лорезу. Він почув мене.

— Тебе на превеликий жаль ніхто не чув, — відповів старий. — Я також на перших порах хотів поговорити з дорогими для себе людьми. Із братом, якого любив, із братом, який став мені ворогом, із жінкою, яку кохав… та на жаль вони чули тільки завивання вітру або шелест листя. Твій брат тебе не чув, як і дівчинка, з якою його заручили. Так, я знаю про те, що ви вже обіцяні. Але це не заважає вашим здібностям. Без любові до когось людина живе мов порожня мушля. Тож не накручуй себе, Бране, а роби те, що мусиш. А тепер спробуй зайти глибше, у часи, коли ще тебе не було. Зазирни, і розкажи мені з Джодженом, що ти бачив.

 

І Бран зробив те, що йому сказали. Він уявив собі глибоке біле коріння чар-дерева, яке спліталося у дивні фігури і берегло пам’ять про минуле. Правду, яку могли приховати переможці.

 

І ось перед ним знову Вінтерфел. Тільки цього разу якийсь інакший. Не такий старий як хлопець пам’ятав. Перед його очима постав тренувальний майданчик, де затято змагалися на мечах двоє хлопців, які були схожими між собою мов брати. А наглядав за поєдинком… сер Родрік? Мабуть він, тільки молодший, не такий огрядний і ще не сивий. Принаймні його довгі бакенбарди були темно-каштановими, а не білими, як зараз.

 

І ось менший із хлопців падає, не витримавши натиску більшого. Приблизно так само, як падав Теон у спарингах з Джоном. Але більший з хлопців подав йому руку і допоміг встати.

 

— Ще раз, юні лорди! — наказав сер Родрік. — Лорде Еддарде, ви вправний, але у Гнізді не всі ваші суперники будуть на зріст та вік як лорд Бенджен.

 

«Батько. Перед відправленням у Орлине Гніздо», — подумав Бран.

 

У цей момент на майданчик влетіла білосніжна кобила. А вершником була…

 

«Тітка Ліанна», — зрозумів Бран.

 

Його тітка і справді дуже нагадувала Арію. Така ж струнка, невисока, із подовгастим обличчям і темно-каштановим волоссям. І судячи з того, як вправно вона їздила верхи, характером Арія також вдалась у неї.

 

— Легше, Ліа! Ти ж могла нас стоптати! — насварив її Еддард.

— Могла, але не змогла. — Усміхнулась Ліанна. — Що, знову переміг Бенджена?

— Нед завжди виграє. Післязавтра він виїжджає у Гніздо, а я жодного разу його не переміг, — похнюпився Бенджен.

— Може час Неду підшукати когось більшого? — загадково усміхнулась Ліанна. — Гей, Вілісе! Іди-но сюди.

 

Віліс виявився товстуватим, але високим хлопцем, що відводив кобилу Ліанни у стайню. І судячи з його роботи і вигляду це був…

 

«Годор?»

 

Віліс підійшов до дітей Рікарда Старка, і Ліанна одразу дала йому в ліву руку щит, а у праву дерев’яний меч.

 

— Нед завжди сильно замахується…

— Перед тим, як зробити випад. Я завжди спостерігаю за тренуваннями ваших братів, м’леді, — відповів хлопець. Невже Годор умів колись добре говорити? Що ж тоді з ним сталося?

— Краще поклади меча, Вілісе, і вертайся до коней! — стара Нен була такою ж старою, як Бран її пам’ятав. Він знав, що Годор був її родичем, тож не дивно, що стара жінка почала відмовляти його від тренувань з мечем.

— Чому він не може з нами тренуватися?! У його жилах тече кров велетнів. З його силою треба воювати, а не за кіньми ходити, — заремствував Бенджен.

— Він конюх. Йому добре виходить глядіти коней, тай характер у нього добрий, — відповіла Нен. — А вам, маленький лорде, час обідати. Ходімо, Вілісе, повертайся до роботи.

 

Віліс розвернувся і рушив до стаєнь. Та відійшовши десь на три фути раптом упав на землю і затрясся мов осиковий листок.

 

— Вілісе! — перелякано скрикнула Нен і підбігла до нього. Віліс же тремтів і стогнав. Його очі закотилися, а руки дивно сіпалися. Піни з рота не було, але це страшенно нагадувало напад трясучки.

— …двері! Тримай двері! Не дай їм ходу! Не дай ходу! — повторював конюх звиваючись на брудній землі. — Не дай ходу! Ходу! Ходу! Ходу! Ходу! Годор! Годор! Годор! Годор! Годор! Годор! Гоооодоооооооор!

 

І в цей момент видіння перервалася, а Бран повернувся у своє тіло…

 

___

 

Волантис, борт «Леді Дейенеріс»

 

Архімейстер Марвін був зачарований цим видовищем. Шестеро маленьких драконів у просторій клітці завзято гралися один з одним, хапаючи беззубими щелепами за хвости чи крила. Особливо завзятим був чорний, якого, згідно із словами Іррі, звали Балеріон. Напевно він і справді буде таким же великим і лютим як і його тезка, на якому літали Ейгон Завойовник, Мейгор Лютий та Візерис Справедливий. Всі інші п’ятеро були спокійнішими і стриманішими, ніж брат. Хоча ніхто не знав, який саме дракон відклав яйця, з яких вилупилися Балеріон, Вермітор і Тессаріон, усіх шістьох вважали братами, адже матір у них була одна. Королева Дейенеріс із дому Таргарієн, Перша Свого Імені. І окрім драконів вона матиме ще одну дитину. Ретельний огляд довів, що у принца Валарра скоро з’явиться брат або сестра. Дім Таргарієн воскресає із попелу, немов фенікс із легенд та переказів Золотої Імперії Йї-Ті.

 

Скрипнули двері і у каюту зайшла Сарелла, його найкраща учениця за багато років. Навіть її батько та мейстер Пілос із Драґонстоуну не були такими старанними як вона. За короткий час дівчина вже знала більше ніж інші учні Цитаделі її віку. І це було доказом того, що інтелект жінок нічим не поступається чоловічому, а місцями й переважає його. Це буде великою насолодою — продемонструвати конклаву свою ученицю і занурити їхні пихаті пики в багнюку. Можливо, якщо Цитадель дозволить навчання дівчат, жінки у Сімох Королівствах нарешті перестануть бути такими безправними камінними прикрасами їхніх чоловіків чи інструментами для союзів їхніх батьків.

 

— Я принесла м’ясо, як ви й просили, архімейстере, — мовила Сарелла.

— Чудово. А тепер подай мені смолоскип. Час показати драконам, як готувати собі їжу.

 

Архімейстер взяв у ліву руку смолоскип, а у праву невеликий шматок яловичини, після чого підніс м’ясо до вогню, і тримав його там доти, доки воно не засмажилося до чорного, і після цього закинув його у клітку. Дракони миттю розтягли його між собою, і радісно закричали, просячи добавки, що старий їм і дав. Так протривало півгодини, поки «діти» королеви не розляглися у клітці, видаючи якісь незрозумілі звуки задоволення.

 

— Тепер вони знають, як готувати для себе їжу, і коли в них виростуть зуби та з’явиться можливість дихати вогнем, вони зможуть себе прогодувати, — пояснив Марвін учениці.

— Дивовижно, — зачаровано мовила Сарелла. — Тіа й Арі згорять від заздрощів, коли дізнаються, що я спостерігала за ростом драконів. І всі інші послушники Цитаделі також.

— До речі, щодо послушників Цитаделі. Я чув, як ти стогнала, називаючи ім’я Семвелла Тарлі. Ти затягла його в ліжко?

— Так. — Дівчина трохи почервоніла. — Але до чого тут послушництво у Цитаделі?

— Ти ж знаєш, що мейстери повинні дотримуватися целібату?

— Я не хочу ставати мейстером. У Цитадель мене привела жага до знань. Я хотіла знати історію держави, у якій живу, як лікувати хворих чи поранених, вести облік, розуміти ознаки зміни сезонів і навіть розбиратися у Вищих Матеріях як ви. Я у будь-якому випадку не стала б мейстером, бо перед одяганням ланцюга і мантії перевіряють на стать. А до цього часу я збиралась вирушити в подорож, у якій Аллерас Сфінкс потерпів би кораблетрощу і потонув. І щодо Семвелла… він не такий, як інші його однолітки. Ми поділяємо любов до книг та знань, і це те, що нас зближує. Ми любимо один одного і одружимось, як тільки випаде нагода. Принаймні він цього хоче, попри те, що мені байдуже, одружені ми чи ні.

— А чи думала ти, що скаже його батько, Рендил Тарлі, про одруження свого сина з байстрючкою і не простою, а самого Червоного Змія?

— Лорд Рендил ніколи не любив Сема через те, що він не виправдовував його очікування. Очікування того, що його спадкоємець буде таким же войовником як і батько. Ви ж бачили його, великим воїном він не стане, але щодо стрільби з лука… або йому хочеться справити на мене враження, або я дійсно дала йому мотивацію до навчання. Тож якщо ми одружимося, його батько трохи полютує, але прийме цей факт попри вбите его.

— Радий це чути. Що ж, тоді я задоволений тим, що ти на все маєш план. У Цитаделі є прислів’я: розумний мейстер виплутається із халепи, а мудрий у неї не вскочить. Ти цілком і повністю втілюєш цей вислів.

— Дякую, вчителю.

— Нема за що. Ти завжди заслуговуєш моєї похвали.

 

Сарелла вистрибнула з каюти і побігла на палубу. Там, спершись на борт, стояв Сем і милувався видом чудового міста Волантиса. Чорні Стіни і справді виглядали неймовірно, привертаючи увагу навіть не зацікавленого спостерігача. Та цікавили дівчину не стіни, а спостерігач. Її улюблений спостерігач, що оглянув та обцілував її тіло вздовж і впоперек. Її милий Сем Тарлі.

 

Дівчина просто схопила його обличчя в долоні і міцно поцілувала в губи. Сем попри те, що вони вже кілька разів займалися коханням, густо почервонів, але відповів на поцілунок, а коли вони розділилися, задав трохи дурне питання.

 

— Що це було?

— Архімейстер про нас знає, але не засуджує. Трохи побурчав, що твій батько це не схвалить, але я його заспокоїла.

— Та мені байдуже, що скаже батько. Він хотів відправити мене на Стіну, де мене б уже давно вбили, чому він би лише радів. Дікон можливо б трохи сумував за мною, а мама… я гадаю вона вже думає, що я мертвий. Що я загинув під час того нападу. Але я живий, і обіцяю тобі, що поки Мелесса Флорент леді Горн-Гіллу, замкові брами будуть для тебе і для мене відчиненими.

— Справді?

— Ну принаймні для мене. Мама казала мені це перед відправленням у Чорний замок, а тоді ми не були знайомі. А зараз, якщо вона дізнається про тебе, то буде тільки рада. Радітиме тому, що я знайшов когось, кому я небайдужий.

— Ох, Сем. Ти навіть не уявляєш, яка я рада цьому. — І пара знову злилася у палкому цілунку…

 

___

 

Головний Храм Р’Глора, Волантис.

 

— Вітаю вас, лорде Джон і леді Дейенеріс. Я Кінвара, Полум’я Істини, Архіжриця Р’Глора, Володаря Світла, Життєдайного Вогню, Що Розганяє Нічну Темряву. Я бачила ваш дім у полум’ї і знала, що Мелісандра приведе вас сюди, у Червоний Храм, по відповіді на ваші питання. Запитуйте, і Полум’я покаже вам її. — привітала гостей висока, струнка жінка з довгим вогнисто-червоним волоссям, такими ж очима і приємною оку фігурою. Якщо Мелісандра здавалася дуже яскравою у своїх червоних вбраннях, то Кінвара була ще яскравішою у довгій яскраво-червоній сукні, жовто-гарячій шалі та із ще яскравішим, ніж у Мелісандри, рубіном на шиї.

— Дякую за гостинність, леді Кінваро, — відповів Джон. — Я хочу знати правду про своє походження. Усе своє життя я вважав, що леді Ешара Дейн — моя мати. Але зустрівши її тут, у Волантисі, я почув її заперечення. І її брат, сер Ертур, називає мого батька своїм хорошим другом, хоча Еддард Старк і Ертур Дейн ніколи не були близькими. І це заплутало мене остаточно. Допоможіть мені розплутатися із цього.

— Зазирніть у полум’я, і побачите там правду, — відповіла жриця. — Дозвольте кілька крапель вашої крові.

— Авжеж, — відповів Джон, простягаючи руку. Кінвара взяла маленький ніж, і зробила невеликий надріз на його підмізинному пальці. Коли там зібралося достатньо крові, вона плавно піднесла його над палаючим світильником і струсила туди кров Джона, шепочучи якісь невідомі слова валірійською.

 

Спершу не відбулося нічого.

 

А потім вогонь підстрибнув чи не до стелі, і з нього вилетіли дивні фігури: дракон із трьома головами, який склав крила і розсіявся у повітрі мов дим; велика тварина, схожа на лютововка, і троянда із синього полум’я, що різко зів’яла і також розчинилася.

 

Всі були шоковані видовищем.

 

— Тепер я остаточно заплутався, — порушив мовчанку Джон.

— Як і я, — відповіла Кінвара. — Триголовий дракон, вовк і зимова троянда. Схоже, у тобі кров не лише Старків. Тут не обійшлося без Таргарієнів, і того, що в один момент я на короткий час втратила можливість бачення в полум’ї. Це було майже двадцять років тому, коли у Вестеросі тривало повстання. Тоді Володар Світла був дуже неприхильним до нас, Його слуг.

— І що тепер робити? — поцікавилась Дейенеріс.

— Є один спосіб. Онейромантія. Ми практикуємо її, коли наше Бачення не працює, або занадто складне для тлумачення. І в цьому нам допоможе інший мій брат, — мовила у відповідь Кінвара.

— А хіба для онейромантії не потрібен медіум, що бачить сни? — запитав Ертур.

— Колись був потрібен. Але зараз ми змогли усе спростити. Зілля Відаючих Сновидінь нам у цьому допоможе. Прошу за мною.

 

І коли вони рушили до сусіднього залу, Ертур різко стис Джона за плече.

 

— Слухай мене уважно. Зараз ти дізнаєшся те, що від тебе приховували відколи ти народився. Але зарубай собі на носі: що б там не було, Еддард Старк завжди буде твоїм батьком, а Вінтерфел — домом. Що б тобі не показали, те що було — давно минуло. Твоя мати і твій батько дуже любили один одного, але одне рогате бидло із Стормс-Енду образилось і розв’язало війну. Не дозволь емоціям затьмарити твою любов до Еддарда Старка. Якою б поганою мачухою не була Кейтлін Таллі. Робб, Санса, Арія, Бран, Рікон та Джоанна завжди будуть твоїми братами і сестрами, а Дейенеріс завжди кохатиме тебе, не зважаючи ні на що. Ти зрозумів мене?

— Так. Але що це все означає?

— Зараз хороший дядечко у червоному балахоні приспить тебе і все побачиш і почуєш сам. А ось ми й на місці.

 

У залі було безліч пляшок з різними рідинами, порошками та якимись невідомими речовинами. За довгими столами сиділи послушники, а незнайомий Джону Червоний Жрець саме щось пояснював їм валірійською. Кінвара підійшла до нього і заговорила вже загальною мовою Вестеросу:

 

— Вітаю, брате Бенерро. Мені, точніше нам, потрібне зілля Відаючих Сновидінь.

— Ох, сестро Кінваро, — повернувся до неї жрець, — ти ж знаєш, що лише той, у кого сильні дух і тіло зможуть перенести його дію. Небагато зберегли глузд після цього.

— Та він точно витримає. Це лорд Джон Фоґстарк. Його кров… неймовірна. Неймовірно сильна. Чиста магія, якої я не бачила навіть у Ейгона Завойовника.

— Невже ти кажеш, що це?

— Усе може бути. Багато чого давнього повертається. Лютововки… білі блукачі… дракони.

— Ходімо за мною. Bona’s ry. Aōha jollōragon iksos mōris syt tubī (Це все. На сьогодні ваше заняття завершено). — Бенерро кивнув учням і пішов до дальніх рядів, де на стелажах стояли пляшки із ще дивнішим вмістом.

— Це те, що ви шукали, — мовив Бенерро, подаючи пляшчину із дивною золотистою рідиною всередині. — Це дуже старе зілля. Кілька крапель змусять вас заснути на кілька годин. Ви побачите уві сні те, що вас ціквить. Зосередьте ваші думки над цим, і лише коли ваш розум буде сфокусованим на цьому єдиному питанні — випивате. Але небагато і точно якщо думатимете лише про своє питання. Бажано, щоб це було питання життя і смерті, бо це зілля можна приняти лише один раз у житті. Якщо спробуєте вдруге — помрете. Або втратите глузд. А зараз ходімо зі мною у спеціальну кімнату, де ви спокіно спатимете.

 

Джон кивнув і рушив за Бенерро. І у голові в нього крутилося одне. Що він хоче побачити? Напевно свою матір. Але хвилину. Ертур згадував, що його батько був його другом. То що ж він має знати? Прокляття! Чому все так заплутано? Ну чому це все так заплутано? Та байдуже. Він повинен знати, чий він син. Хто його батьки? Ось воно. І на цьому слід зосередитися.

 

«Хто мої батьки? Чий я син? Хто мої батьки? Ох, яка Дені прекрасна без одягу… Не те! Я маю знати, хто мої батьки. Хто мої батьки? Хто мої батьки? Хто мої батьки?»

 

Ось так весь час думаючи про це, Джон узяв склянку з водою, і простягнув її Бенерро. Жрець капнув десяток крапель зілля, після чого Джон сів на ліжко і одним духом перехилив її. А потім відчув, як усі його м’язи перетворюються на кисіль, і впав на ліжко, занурюючись у сон.

 

___

 

POV Джон

 

Він стояв у дивному лісі. Лісі із чар-дерев, що росли всюди, куди не кинеш оком. Де це таке могло бути? Мабуть це містичний острів Ликів на Божому Оці. Але до чого тут це? До чого тут це місце біля Гаренголу? Хоча Ертур згадував, що турнір у Гаренголі був місцем, де зійшлись та розлучились безліч романтичних пар. У тому числі його батьки.

 

Листя зашелестіло, і на галявину виїхав вершник на білому коні. Дуже знайомому коні, і якщо точніше кобилі. Зимі. Джон пам’ятав її, адже як казав йому батько, це одне з небагатьох нагадувань про тітку Ліанну. Але якщо це Зима, то вершник….

 

Ні. Ні-ні-ні. Не може цього бути! Невже батько повважав себе Таргарієном?!

 

Вершник був у дивних, ніби зібраних з окремих наборів, обладунках. Шолом повністю закривав обличчя, а на щиті й сюрко було зображене дерево із усміхненим ликом. То його батько Лицар Усміхненого Дереева? Лицар, що покарав зброєносців, які напали на Гауленда Ріда? Хоч це тішить. Тішить, що він не дитя кровозмісу. Але тут вершник зняв свій шолом, і Джон остовпів.

 

Вершник був жінкою. Молодою жінкою, що була дуже схожа на Арію. А кого за словами лорда Старка нагадувала Арія?

 

— Тітко Ліанно…. — пробелькотів Джон. — А-але як? Як ти можеш бути…

— Так, Джоне. Я твоя мати. Я дала тобі життя, пожертвувавши своїм. Я і твій батько були дуже щасливими, коли мейстер повідомив, що я ношу тебе під серцем. Особливо твій батько. Він мабуть уперше в житті щиро усміхався від радості, і через це місце твого народження і прозвали Вежею Радості.

— Але хто тоді мій батько? Якщо це не Еддард Старк, тоді хто?

— Це я, сину мій. — З-за дерев вийшов чоловік із довгим сріблястим волоссям та індиговими очима. На ньому були чорні обладунки із вигравіруваним на ринграфі червоним триголовим драконом. Тільки зображення було зім’ятим, наче по ньому вдарили чимось важким, як молот чи довбня. Молот… від молота загинув тільки один чоловік, що підпадав під цей опис.

— Ні. Ні! Я… о боги! Я одружився із власною тіткою! — Джон впав на коліна перед Рейгаром Таргарієном і гірко заридав. Зілля не могло його обманювати.

 

Він був сином Рейгара Таргарієна і Ліанни Старк.

 

Милосердні боги! Скільки разів він підтакував леді Старк, що інцест це важкий гріх. Так підтакував, що мимовільно вдався до нього, закохавшись у власну тітку.

 

— Батьку, вибач мені! Я одружився із твоєю молодшою сестрою, не знаючи, що я твій син! Я розлучусь із нею, як тільки повернуся у реальний світ і візьму чорне, бо тільки на Стіні можна спокутувати таку провину! Пробач мені, пробач мені!

 

А потім він повернувся до матері, яка співчутливо дивилась на нього, зійшовши із Зими.

 

— Мамо моя! Пробач мені! Пробач, що я проклинав тебе у хвилини слабкості! Мене все життя обманював батько… чорт, дядько! Він усе життя носив мене як пляму на своїй честі, хоча насправді я заплямував твою і батькову честь! Я все життя хотів побачити тебе і запитати, чи було воно того варте — привести байстрюка, що осоромив доньку дому Таллі. Пробач мені, бо я не знав, що робив. Сер Ертур мав рацію. Я нічого не знав у своєму житті… — а потім його голос потонув у глухих риданнях.

 

І раптом сильна рука опустилась на його ліве плече і чоловічий голос мовив «Встань».

 

А на праве плече опустилась ніжна, але не менш сильна рука, і жіночий голос мовив «Встань».

 

 І коли Джон підвівся, Рейгар Таргарієн та Ліанна Старк зі сльозами на очах обійняли свого сина…