XXXII

XXXII

 

 

Чорний Замок

 

Еддард був радий зустрічі з братом, а також із лордом-командиром Мормонтом. Бенджен попри те, що був молодшим, посивів значно більше, ніж його брат. Напевно ці останні події, а також попередні стреси призвели до подібного ефекту. Попри приязну розмову за спільним обідом у Щитовій Палаті, атмосфера була дещо напруженою. Скільки б жартів не кидав Великий Джон і як гучно не реготали б леді Мейдж та лорд Рікард, у повітрі все одно зависло щось, що навіюало тривогу. Усі знали що це, та не хотіли про це говорити.

 

Коли криваво-червоний сонячний диск зайшов за видимий край Примарного лісу, Еддард, Бенджен, Рікард, Великий Джон і брат та сестра Мормонти здійнялися на верхівку Стіни. Дорогою до них приєднався сліпий майстер Еймон, який пояснив своє рішення бажанням трохи відчути старими кістками північний вітер, як у свій перший день тут сімдесят років тому. Мало хто знав, ким був старий, але те, як Еймон Таргарєін розмовляв з усіма, змушувало співрозмовників згадати, ким він був до того, як вступив у Варту.

 

Тут, на вершині краю світу, усе було видно як на долоні. Внизу аж роїлося світло від багатьох вогищ, які розвели ті, з ким Еддард прийшов домовлятися. Вогнів було так багато, що хтось назвав би їх зірками на білому небі. Глянувши у телескоп, який колись давно було придбано за гроші ще Ейгона Неймовірного, можна було розрізнити намети, людей, що сновигали довкола як мурашва, а також небачених істот: мамонтів та велетнів. Здоровенних істот, яких уже давно не бачили на південь від Стіни. З такими точно не варто битися, принаймні так думав Нед, і сподівався, що цю думку поділяють й інші.

 

— Нагадайте мені, лорде-командире, скільки їх тут? — запитав Еддард у Мормонта.

— Більше ста тисяч, лорде Старк. Але це разом із жінками, каліками, хворими і старими, — відповів той. — Боєздатних якщо й буде половина від усього цього збіговиська, то все одно забагато на нас трьохсот.

— Не доведіть боги щоб вони всією масою посунули на нас, — сплюнув Великий Джон.

— О, вони посунуть (якщо Стіна впаде), не сумнівайтесь у цьому, лорде Амбер, — відповів Бенджен. — Усі, що тут зібралися, починаючи ватажками банд, і закінчуючи Мансом Рейдером, бажають вбити всіх у Чорному Замку, а потім зробити те саме з усіма, хто живе на півдні. Як Манс зумів їх схилити до переговорів, навіть Чужі не знають.

— Будемо сподіватися, що ці переговори не зайдуть у глухий кут, — відповів на це Еддард. — Лорде-командире, що вам відомо про цього Манса Рейдера?

— Він перебіжчик. Колись служив у Тінистій Вежі під сером Денісом Малістером, і був хорошим розвідником. Але варто було йому тиждень пожити з дикунами, чи то пак з дикункою, і всі його клятви пішли тінь-коту під хвіст, — пробурчав Старий Ведмідь. — Десять років дикуни нас майже не турбували, і тепер я знаю чому: Манс збирав їх докупи, щоб усією силою піти на південь. Та повірте мені, лорде Старк, побачивши те, що змусило їх йти сюди, ви самі захочете пропустити їх на південь від Стіни.

— Які вони? Які з себе ці білі блукачі?

— До біса страшні, до біса швидкі і до біса вправні з мечами. А підняті ними мерці — гидь у чистому вигляді. Ніщо їх, крім вогню і драконячого скла, не бере. Ми врятувалися волею щасливого випадку, і кожен, хто пережив ту виправу, зі мною погодиться.

— Якщо ваша розповідь хоч наполовину правдива, я готовий межувати з таким небезпечним сусідом. Живого злочинця карати легше, ніж воскреслого, — відповів на це лорд Карстарк.

— З вашого дозволу, я спущусь, — мовив Мормонт. — Завтра кляті перемовини, а я завжди довго сплю перед чимось важливим.

— Я піду з братом. Надто довго ми з ним не бачились, і маємо про що поговорити, — приєдналась Мейдж.

 

Великий Джон і лорд Карстарк спустилися без пояснень своїх дій. На верхівці лишилися тільки Нед із Бендженом, а ще мейстер Еймон, чиї вкриті більмами очі були скеровані на північ.

 

— Скажи мені, Бенджене, що ти бачиш? — слабким голосом запитав старий.

— Море вогнів, наметів та людей, що метушаться як мурахи, — відповів той.

— Гадаю, ви шкодуєте про те, що не бачите того, чиє існування Цитадель заперечує? — поцікавився Еддарад.

— Якщо чесно, лорде Старк, я бачив і велетнів і мамонтів, ще коли був молодим і ходив зі своїм… дядьком за Стіну. Так, я не любив Кривавого Ворона, як і всі інші у королівстві, та це не змінює того, що мій батько і він — дядько і племінник.

— Але більшість вважали вашого діда сином Лицаря-Дракона, — відповів на це Бенджен.

— Деймон Блекфайр використав це, щоб обґрунтувати свої претензії, а мій прадід — передачу йому меча королів, — відповів Еймон. — Більшість також вважають, що Джон Сноу ваш байстрюк, лорде Старк, але ви і я знаємо правду.

 

Еддард на останні слова похолов.

 

— Що ви маєте на увазі?

— «Jorrāelagon iksos morghon hen gaomilaksir», що валірійською означає «Кохання — смерть обов’язку». Саме так я відповів своєму любому правнуку Рейгару, коли він писав мені про леді Ліанну. Він вчинив імпульсивно, і почалась війна, що повалила і майже знищила мій дім. Ми переписувались з ним валірійською після того, як він відвідав Стіну. То був останній раз, коли я бачив когось, так схожого на мого меншого брата Еґґа. Потім був Гаренгол і та злощасна війна, яка забрала справді достойного правителя. Та ви навіть не уявляєте як я зрадів, коли дізнався про народження Дейенеріс. Самотній Таргарієн у світі — це трагедія. Та вона не сама. Я мав два десятиліття на роздуми і дійшов висновку, що ви обманюєте свого друга і все королівство, лорде Старк. Скажіть, як звати останнє дитя Рейгара?

— Ліанна назвала його Ейгоном, після чого померла, — сумно відповів Еддард. — Але він воліє звати себе Джоном, щоб його не плутали з загиблим старшим братом. Так він і підписав свій останній лист із Волантису.

— 

Якого біса він у Волантисі?! — різко запитав Бенджен.

— 

Юрон Ґрейджой спустошив Туманний острів. А Тайвін Ланністер допоміг йому в цьому. Джон знає про своє походження, і пробачає мені. Але повернеться нескоро: Рейгар наказав йому йти у Валірію, а потім у Бухту Работорговців.

— 

Рейгар? — перепитав Бенджен.

— 

Червоні жерці та їхні магічні трюки. Сам спитаєш його, коли зустрінетесь.

— 

А для чого їм у Валірію?

— 

Дракони. Дейенеріс вилупила драконів з яєць, які їм подарував Іліріо Мопатис. А ще я передав їм три яйця, що знаходились у таємному сховищі крипти Вінтерфелу.

— 

Нічого собі. Я думав, що це легенда.

— 

А я взагалі вважав, що дракони пішли назавжди, — втрутився мейстер. — І я знаю, чому вони пливуть у Валірію. Дракони це вогонь у плоті, а вогонь кріпне у вогні.

— 

Що ви маєте на увазі?

— 

Я читав про те, як валірійці селекціонували драконів. Щоб ріст і сила драконів зростала швидше, їх купали або у термальних джерелах, або у лаві Чотирнадцятьох Вогнів. Останнє було найефективнішим. Термальні джерела дозволяли отримати величезних драконів за рік. А лава Чотирнадцятьох — за лічені години. У всіх війнах проти ройнарів чи Гісу валірійці поповнювали втрати у драконах саме таким чином.

— 

О боги, — жахнувся Еддард. — Якщо це станеться, то кожна битва з Ланністерами перетвориться у Полум’яне Поле.

— 

Усе може бути, мілорде. Усе може. А зараз, допоможіть мені спуститися. Завтра я також візьму участь у перемовинах, і хороший сон мені не завадить…

 

___

 

Наступного дня

Важка залізна брама піднялась, і у двір Чорного Замку зайшли переговорники від дикунів, чи як вони звали себе самі, Вільного Народу. І виглядали вони… не так, як собі уявляв їх Еддард. Розповіді старої Нен, ветеранів Нічної Варти і Бенджена створили в його уяві картину страшних нечепур, любителів носити намиста з кісток і пити з черепів вбитих ворогів. До повного «щастя» бракувало тільки рогатих шоломів та довгих нечесаних борід. Але ті хто прийшов на переговори виглядали більш-менш пристойно, якщо судити за мірками півдня. Виділялися тільки двоє. Перший носив на собі безліч людських кісток, а обличчя ховав за здоровенною маскою з черепа. Другий був лисим, безвухим і з лютим виразом обличчя. Одягнений у кістки поверх одягу мав бути Лордом Кісток. Титули другого він забув. Але потім Еддард побачив когось знайомого. Когось, хто розчулив його дружину і всіх жінок на весіллі Джона…

— Ласкаво просимо у Чорний Замок! — розпочав трохи натужно Джіор Мормонт. — Дозвольте представити вам нашу делегацію. Сера Деніса і Котера Пайка ви знаєте всі, як і Бенджена Старка, Бовена Марша і Отела Ярвіка. І разом з ними лорди Півночі: лорд Еддард Старк, Вартовий Півночі та лорд Вінтерфела, і його довірені васали: лорд Джон Амбер із Останнього Вогнища, лорд Рікард Карстарк із Карголду і леді Мейдж Мормонт із Ведмежого острова.

— Відкиньте ці формальності, лорде-командире, ми всі знаємо, шо ви не терпите нас, — відповів той, хто два роки тому представився Абелем. — Я перебіг із Варти до Вільного Народу, і всі тут присутні бажають бачити мою голову на списі як застереження. Але у нас мирні переговори, тож я представлю своїх делегатів. Лорда Кісток, я думаю, знають усі. Решту представлю поіменно: це Тормунд Велетозгуб, — він вказав на приземкуватого чоловіка з рудою бородою, — та магнар теннів Стир, — лисий ще більше нахмурив брови. — Решта лише охороняють нашу делегацію.

Еддард та решта мовчки кивнули і рушили у заздалегідь обігріту та підготовлену Щитову Палату. Тільки приєднавшись до мейстера Еймона і Клайдаса, Еддард ще раз глянув в очі Короля за Стіною, а потім заговорив до всіх присутніх:

— Два роки тому ви співали на весіллі мого байстрюка Джона і поваленої принцеси Таргарієнів Дейенеріс. Ще тоді я сказав, що не проти вислухати ваші вимоги, адже як Вартовий Півночі я повинен дбати про добробут усіх, хто живе на Півночі. І ось зараз я зустрічаю вас, Абелю, уже без вашої маски барда, а натомість уже з титулом Короля за Стіною і бажанням оселитися на моїх землях. Тепер питання: як мені вірити такому лицеміну, якщо ми домовимося?

— Хороше питання, лорде Старк, — відповів Манс. — Вибачте, що відповім питанням, але скажіть мені, мілорде, якби раптом ваш друг-король оголосив вас зрадником, а вам була потрібна цінна інформація, чи діяли б ви відкрито, а чи приховували б своє ім’я?

— Напевно що представився б кимось невідомим, та те, чи оголосив би мене Роберт зрадником чи ні уже не має значення: Роберт Баратеон мертвий, а номінальним королем є Томен — восьмирічний хлопчак, яким керує його дід Тайвін Ланністер.

— Ха! — реготнув Тормунд. — Південці ще більші лохи ніж ми! Дитина — король, ха-ха-ха! А як він відстоював своє право на корону? Проти нього билися немовлята?!

— Південці м’якотілі, Тормунде, — прохрипів магнар. — Вони не б’ються за владу особисто. Вони використовують інших людей, яким платять золотом або ж дають землю. І з нами так буде, коли ми підемо на південь! — при останніх словах лисий люто блимнув очима на Еддарда.

— Присягаюся честю Старків і присутніх тут Амберів, Карстарків та Мормонтів, вам не доведеться служити малолітньому королю! — відповів на це Нед. — Але про це трохи згодом. Назвіть ваші пропозиції та вимоги, ми назвемо свої, і спробуємо десь посередині зійтися.

— Тоді я почну, — відповів Манс. — Вільний Народ бажає поселитися у Дарі та отримати такі ж придатні для землеробства землі, як і всі інші мешканці півдня. Окрім цього ми вимагаємо гарантій, що на нас не нападатимуть ні люди Варти, ні ваші присяжні лорди. Окрім цього, ми потребуємо зберегти нашу культуру, спосіб життя і релігію, а також — захисту від Вартового Півночі. Ось наші вимоги, лорде Старк, а тепер хочемо почути ваші.

— По-перше, ви занадто завуальовано висловилися… як мені вас звати? Ваша величносте? Королю? Мілорде? А по-друге, свої вимоги я озвучу тільки почувши ваші.

— Ха! Південці хочуть перед тобою на коліна стати, Мансе! — реготнув Тормунд.

— Називайте мене просто Мансом, лорде Старк, — відповів Манс. — А щодо наших нібито завуальованих вимог — що кому не ясно? Ми бажаємо жити так само, як і простолюд на цих землях, але бажаємо зберегти своїх богів, свої шляхи і свою культуру. Що тут не зрозуміло?

— Щодо богів — усе зрозуміло, як і з бажанням жити тут. Але мене цікавить одне: ваші шляхи і культура. Це означає, що ви бажаєте красти дівчат щоб зробити їх дружинами? Чи влаштовувати набіги на мирні села з метою наживи? Поки не поясните усе детально — не домовимось.

— Я одразу знав, що цим любителям ворон не сподобається наш спосіб життя, — ще більше спохмурнів магнар. — Це наш шлях. Ми здобуваємо те, що нам треба, силою, і ті, кому це не подобається, слабаки і наші вороги!

— Тихо, Стире! Не ти тут командуєш! Я готовий переглянути деякі… незручні звичаї нашого народу, — урвав його Манс.

— Я з самого початку знав, хто ти насправді! Не вір йому, Тормунде! Він віддає нас воронам! Нас змусять стати на коліна і вдягти чорне, як це колись хотів зробити Брандон Будівничий! Тенни цього не робитимуть! Я йду звідси. — І лисий просто вийшов із Щитової Палати разом з двома такими ж охоронцями.

— Ненавиджу йоханих теннів! — вилаявся Тормунд.

— Я згоден з тобою, мій хтивий марнославний друже, — сумно усміхнувся Манс. — Але якщо він повернеться до табору, ми ризикуємо втратити людей.

— А їм необов’язково туди діставатися, — хитро усміхнувся Бенджен.

— Але ж він парламентер, переговорник, — здивувався Манс.

— Той, хто кричить образи, приходячи під прапором миру, а потім самовільно покидає зал переговорів, втрачає імунітет посла, — відповів Джіор. — Не хвилюйтесь, вбивати його не будемо, та кілька днів у крижаних камерах йому не завадить.

— А що я скажу його людям?

— Скажете, що він добровільно зголосився залишитися як гість Варти, — усміхнувся лорд Старк. — Ми також відправимо до вас одного з наших людей як запоруку того, що ми не атакуємо. А зараз поновимо розмову…

 

___

 

Після кількох годин полеміки, суперечок і розмов, Нед, Джіор та Манс все-таки змогли досягти консенсусу. Манс міг провести своїх людей на землі Дару і оселитися там. Частина його людей мали приєднатися до гарнізонів Останнього Вогнища, Карголду і Ведмежого острова як присяжні мечники. Манс ставав верховним лордом Дару, а його лейтенанти мали заснувати васальні до нього поселення. За ним мав спостерігати Рікон, але до його повноліття ці обов’язки переходили до лорда-командира Варти і обраних серед прилеглих домів емісарів. Вільний Народ зберігав релігію і шляхи, але викрадати дівчат за межами Дару було суворо заборонено. Схиляти коліно не вимагали, але хоча б клятва перед Божим Ликом у вірності дому Старк не завадила б, і Манс пообіцяв, що це буде виконано, як тільки останній віз із його людьми перетне Стіну.

Коли перемовини закінчилися, Еддард попросив мейстера Еймона і самого колишнього Короля за Стіною піднятися разом з ним на Стіну. Тормунд почав люто щось говорити про підступність південців та ворон, і напросився разом з ними. Лорд Старк не смів відмовити, і взяв рудого дикуна з собою. І вже на вершині розпочав нову, таємну від усіх розмову:

— Скажи мені, Мансе, служачи у Варті ти бував хоч раз у Чорному Замку?

— Авжеж, лорде Старк. Лорд Бенджен хотів краще познайомитися із «перспективним розвідником». Готував мене собі на заміну, — відповів той.

— Чи зустрічав ти хоч раз мейстера Еймона?

— Бачив, але щоб поговорити нагоди не було.

— А чи знаєш ти ким він був колись?

— Чутки ходили. Десь після Повстання всі шепталися про те, як сліпий відреагує на смерть Рейгара Таргарієна. Уривками я знаю, що сімдесят років тому мейстер Еймон міг стати королем, але вбрався в чорне, щоб не заважати молодшому братові.

— Чекайте-чекайте, ви хочете сказати, що оцей-ось старий сліпий ворон міг стати королем? — поцікавився Тормнуд.

— Міг, — відповів старий. — Ваш голос, пане Тормунд, насмішливий, та хотів би я побачити вас через сорок років, чи то пак почути, адже зір уже давно покинув мене. А ще років тридцять тому я бачив, де закінчується Примарний Ліс, і де починаються володіння Вільного Народу. А сімдесят років тому на мене задивлялися усі вродливі та не дуже дівчата від Близнюків до Арбору, та я не міг обрати жодну з них, адже ланцюг на моїй шиї забороняв кохати когось у відповідь, хоча мій батько Мейкар, а після нього мій брат Ейгон одним розчерком пера міг усе скасувати.

— Перед тобою, Тормунде, Еймон із дому Таргарієн, син Мейкара, Першого Свого Імені і так далі, і тому подібне, — представив старого Манс. — І попрошу тебе не перелічувати усі свої титули, бо щось мені підказує, що ситуація недоречна.

— Ваше чуття не підвело вас, — відповів на це Нед. — Пригадуєте, я говорив, що про вірність королю поговоримо трохи згодом?

— І чому ми робимо це на вершині Стіни?

— Бо тут ніхто не підслухає. Лорд-командир наказав нікого не пускати сюди, поки ми не переговоримо з вами. А тепер до справи: є ще один Таргарієн.

— То ваша вихованка таки стане королевою?

— Так. І її чоловік Джон не мій байстрюк. Це син Рейгара Таргарієна від моєї сестри Ліанни.

— А як же син вашого друга?

— Томен не син Роберта. Він байстрюк королеви від її брата Царевбивці.

— Фу! — пирхнув Тормунд. — А ще мене збоченцем називають. Де таке бачено, щоб брат сестру трахав?

— Факт. Батьки королеви Дейенеріс були братом і сестрою, але одружили їх насильно, і я ще довго сварив небожа за цей проступок, — сумно мовив мейстер Еймон. — Ейрис та Рейла терпіти один одного не могли, і Джейхерис потім писав мені як він кається, що вчинив так зі своїми дітьми. Можна ж було одружити Рейлу із Стефоном Баратеоном чи Люцерисом Веларіоном, та було вже пізно. Якби не це, усе могло б скластися інакше.

— То нам обирати між кровозмісами? — здивувався Тормунд. — Час від часу не легше. Південці практикують інцест, а дикунами обзивають нас. Я думав, тільки Крастер таку херню чинить. Точніше чинив, бо один з ваших ворон таки прирізав старого гандона. А шкода, бо я хотів відрізати його хер і згодувати йому сказавши, що це така сосиска, ха!

— Не знаю що й казати, — мовив після роздумів Манс. — По суті, справа, яку ви затіваєте, лорде Старк, є державною зрадою в чистому вигляді. Але якщо чесно, я б волів бачити королем чоловіка, про якого знаю хоч щось, ніж хлопчака, яким керує його дід. Давайте зробимо так: коли Джон Таргарієн прибуде сюди особисто, тоді я й подумаю над тим, чи схиляти перед ним коліно. А поки що ми будемо під опікою Варти. Я, до речі, хотів би для себе один із покинутих замків біля Стіни, щоб бачити, чи не рухаються білі блукачі на південь. Таке вас влаштує?

— Так, — відповів Еддард.

— Тоді клянуся богами, Вільний Народ дотримуватиметься домовленостей із домом Старк. І як запоруку цього, я віддам на виховання у Вінтерфел свого новонародженого сина, коли йому виповниться чотири роки. А поки він росте, це зроблять наші вожді. Тормунде, я чув, твій Торвінд хотів побачити південські замки. Відправиш його у Вінтерфел?

— Запитаю його думки, — відповів той. — І маю питання до Старка: у вас є син?

— Є. А що таке? — відповів Еддард.

— Та чув я, що південці люблять домовляючись одружувати своїх дітей. У мене є донька. Її звуть Мунда, їй вісімнадцять і вона така ж бойова, як мої старші Тореґ і Дормунд. Я хочу, щоб ваш син її вкрав.

— Змушений відмовити. Мій старший син Робб уже одружений із леді Маргері Тірел, має дворічного сина і ще одна дитина на підході.

— Ет холера. А інші?

— Уже обіцяні. А якби не були, я б все одно відмовив, бо Брану десять, а Рікону вісім.

— Тьху, зараза! А отой здоровило Амбер має сина?

— Про плани Великого Джона на Малого Джона вам краще поговорити з Великим Джоном особисто. Вашу ж пропозицію щодо підданства Варті, Мансе, я приймаю. Завтра поговорите про це з лордом-командиром. А зараз спустімося вниз, бо цей вітер мене перетворює на бурульку…

 

___

 

Timeskip 2 місяці. Десь у Димному морі

Подорож у Валірію була подорожжю в невідомість. Усі мапи Димного моря були або знищені в часи Фатуму, або ж написані таким складним варіантом валірійської, що сам архімейстер не міг перекласти їх зміст. На щастя, Мелісандра пообіцяла, що Володар Світла вкаже їм шлях, тому на фальшборті встановили жаровню, і жриця весь час вдивлялась у вогонь, наче це була найнадійніша мапа у світі. Джон і Теон сподівалися, що це допоможе їм знайти точний щлях, але на всякий випадок розпитували Гролео і його матросів, де найменш туманна ділянка Димного моря, і що ховається за його чорними хвилями.

Дракони уже жваво літали по каюті. Балеріон, Вермітор і Тессаріон уже впевнено дихали вогнем. Караксес, Мелеїс та Сонарес у цьому плані ще стримувались, але від їхнього подиху куплені у Волантисі яловичина і баранина швидко смажились до чорного, після чого зникали у їхніх задоволених ротах. Уся шістка швидко подружилася з усіма трьома лютововками. Привид, Німерія та Сиракс із задоволенням катали дитинчат на своїх широких спинах. Джон жартував, що коли вони досягнуть Валірії, ролі коней та вершників зміняться. Дені на це весело сміялася, а Ертур лише ділився думками щодо того, як їм вигравати майбутню війну.

І коли сірий, повний запаху сірки і аміаку туман замаячив перед очима, Джон зрозумів, що час настав. Час зібрати тих, хто з ним висадиться і займеться дослідженням покинутих земель. Зійти на берег із Джоном та Дейенеріс зголосилися Ертур та сер Баристан, Теон, Оберін з Обарою та Німерією, Джендрі, архімейстер і Сарелла, і ще з півсотні гвардійців на чолі з Вексом і Коннором. Ще подібні бажання виголосили Сем і Арія, та Джон суворо забороняв це робити. І якщо Сем пішов на це, то Арія лютувала, опиралася, і таки домоглась свого. Її взяли на один човен до Джона і Дені, щоб сер Ертур і сер Баристан тримали її на оці.

І коли на корабель-лебідь, відбитий Теоном у корсарів, зійшов останній член групи висадки, вітрила було піднято, і корабель рушив у димову завісу. Попереду засіяне підводним камінням море і невідомість. Можливо їм вдасться довідатись, від чого загинув Геріон Ланністер, і можливо, якщо усе піде як треба, дракони швидко виростуть до тих розмірів, що будуть прийнятними для бою та польотів на них.

Коли вони запливли у туман, усе довкола потемніло. Скрізь смерділо тухлими яйцями та сіркою, а смак на губах був ще гіршим. Джон підозрював, що дещо подібне станеться, але боявся, що чим ближче буде земля, тим гірше буде далі. Але не так сталося, як гадалося.

Раптово сірий туман розсіявся, і за ним виднілося чисте небо та високі скелясті береги — Валірія близько. Запах потроху також розвіювався, та все одно сморід сірки відчувався. Але команда не поспішала розслаблятися. Аннабар, виходець з Літніх островів, що командував лучниками, пильно вдивлявся у морське дно, шукаючи підводне каміння. Все-таки прибережні води були мало вивченими після Фатуму.

На щастя, підводного каміння не спостерігалося, але Теон все одно наказав кинути якір десь за півмилі до берега. І коли спущені човни із охочими висадитися зупинилися на пляжі, а Ертур і Джон ступили на берег, останній обернувся до дружини і мовив:

— Ми вдома, Дені…