ХХХІ

ХХХІ

 

 

Десь поблизу міста Волoн-Терис

 

Тижнева мандрівка вздовж течії Ройни нарешті досягла пункту призначення. Конінгтон попри кінець плавання навіть не думав видихати з полегшенням. Та й тішитись не було причин. Сотні разів він пропонував Ейгону оминути руїни колись великого міста Кроян та сумнозвісний Міст Сновидінь, але юний король відмовлявся. «Я король, а король повинен бути взірцем сміливості для підлеглих», — так тоді сказав йому Ейгон. І що це їм дало? Двічі заблукали у тому буцімто магічному тумані, а коли втретє оминали Міст Сновидінь, сталося непоправне. Кам’яні люди зробили те, що зробили. І ні, Ейгон вижив. Качур і сам Джон добре навчили хлопця володіти мечем. Та захищаючи Лемору сам Конінгтон заразився сірою лускачкою. Як? А біс його зна. Увесь той бій лорд Грифонового Гнізда не дав жодному з ошалілих хворих торкнутися себе. І зараз згадав, як на його руку бризнула гнила кров одного з тих чудовиськ, що колись були людьми. Тоді септу Лемору загнали в кут, і Гриф не думав про свій стан. І якби хоч трошки обережніше повівся… та до біса всі ці «якщо» і «якби». Нічого вже не зміниш, його рука неминуче заражена, і рано чи пізно хтось про це дізнається. А поки, коли його розум ще не затьмарено, він мусить служити спадкоємцеві Рейгара. І краще йому зосередитись на тому, щоб здобути для Ейгона найсильнішу перекупну армію Ессосу.

 

«Золоті Мечі» отримали свою назву не просто так. У їхніх рядах панувала сувора дисципліна і фанатична відданість меті. Ще коли Ейгор Гіркий Клинок заснував компанію, головною метою їх існування було повернення у Вестерос Блекфайрів. Кілька разів вони висаджувались на Чорноводній, і кожен раз це закінчувалося поразкою. Та коли останнього Блекфайра було вбито сером Баристаном Селмі, «Золоті Мечі» стали просто найкращою перекупною компанією в Ессосі. Їхні послуги коштували чималих грошей, тому билися вони виключно у війнах між Сварливими Сестрами, або захищали волантійські васальні міста Валісар, Селорис і Волон-Терис від набігів дотракійських кінних володарів. Сам Конінгтон також служив у цьому загоні, ще коли ним командував Майлз Тойн. Зараз його посаду перебрав сер Гаррі Стрикленд, на прізвисько Безпритульний Гаррі, колишній скарбничий, що замінив Конінгтона на цій посаді. Тоді вони майстерно обіграли нібито казнокрадство, за що Джона не обезголовили, а вигнали з компанії. Усе це було хитрим планом Варіса та Іліріо Мопатиса. «Про сміливця, що бився до останнього, пам’ятатимуть усі, а про п’яницю й казнокрада лише ті, чиї кишені він обчистив», — так сказав йому Павук. І слова євнуха збулись. У Вестеросі про нього забули всі, що й врятувало йому життя, і дало можливість виховати Ейгона.

 

Табір був чудово організованим — з одного боку його захищала ріка, з іншого — великий частокіл. Над наметами майоріли прапори або вимпели золотого кольору без жодних гербів. Намет командирів стояв по центру, і впізнати його було найлегше — він був найбільшим, і перед ним стояли палі з позолоченими черепами. Ці черепи належали колишнім командирам компанії від Гіркого Клинка до Майлза Тойна. Традицію започаткував сам Гіркий Клинок, а його наступники наслідували дії засновника. Позолочений череп на палі символізував бажання командира бути похованим у Вестеросі. Хороша традиція, та не факт, що це колись станеться. Звичайно ж Конінгтон вірив в успіх виправи Ейгона, та майбутнє було надто туманним. Усе залежало від бажання Безпритульного приєднатися до їхньої справи. І краще щоб він погодився, бо інакше доведеться повертатися ні з чим…

 

— Грифе! — радісно привітав його Франклін Флаверс. — Яким вітром?

— У справах. Як іде робота? — відповів Конінгтон.

— Безпритульний точно стане найледачішим генерал-капітаном. Я вже й забув, коли востаннє був на довгому марші. Весь час скаржиться на мозолі в чоботах і під час привалів тільки й вимочує ноги.

— Ну, не всі перекупні мечі однакові. Чи вільна зараз компанія?

— Поки що. Мешканці Селорису розбігаються хто куди, бо чутки кажуть, що сюди знову дотракійці йдуть. Сутички не уникнути, та краще якби цього не сталося. Я не хочу, щоб мене стоптали копитами якісь конелюби. Кажуть, веде їх якийсь до біса сильний хал. Хал над халами його називають, і описують як чоловіка, що ніколи не стриг волосся, бо не програвав жодного бою. Не дуже мені хочеться зустрітися з ним, хай би волантійці піднесли мені на таці саму корону Ейгона Завойовника.

— Гаррі прийме нас?

— А хіба він коли-небудь відмовить давньому другові? Ходи, проведу тебе.

 

Коли вони ввійшли, старші офіцери підвелися зі стільчиків. Старі друзі вітали Грифа усмішками й обіймами, нові люди поводилися стриманіше. «Не всі вони такі вже нам раді, як хочуть показати». Він відчував, що за деякими усмішками ховаються ножі. Досі майже всі вони вважали, що лорд Джон Конінгтон давно в могилі, і, понад усякий сумнів, дехто гадав, що там йому й місце, адже він обікрав своїх товаришів по зброї. На їхньому місці Гриф, може, почувався б так само.

 

Сер Франклін представив присутніх. У декого з перекупних капітанів були байстрючі прізвища, як і у Флаверса: Ріверз, Гілл, Стоун. Інші назвали прізвища, які колись гриміли у Сімох Королівствах: Гриф нарахував двох Стронгів, трьох Піків, Мада, Мандрейка, Лотстона, пару Коулів. Не всі вони і справді ті, за кого себе видають. Серед вільнонайманців чоловік може назватися ким завгодно. Та хай які в них імена, перекупні мечі люблять похизуватися своїм багатством. Як заведено в їхньому товаристві, вони все своє майно носять на собі: оздоблені коштовним камінням мечі, інкрустовані обладунки, масивні торквеси, вишукані шовки — а золотих браслетів на кожному з присутніх було стільки, що можна відкупне за лорда сплатити. Кожен браслет символізував рік служби в золотому загоні. Рябий після віспи Марк Мандрейк, у якого на щоці лишилася дірка від випаленого рабського татуювання, носив на шиї ланцюжок із золотих черепів.

 

Не всі капітани були вестероської крові. Чорний Балак, сивий мешканець Літніх островів з темною як сажа шкірою, командував лучниками, як і за часів Чорного Серця. Він одягався в пишний плащ із зеленого і жовтогарячого пір’я. Блідий як мрець волантієць на ім’я Горис Едорієн став замість Стрикленда скарбничим. Через плече у нього була перекинута леопардова шкура, руде як кров волосся спадало на плечі наолієними кучерями, а от гостра борідка була чорна. Керівника шпигунської служби Гриф не знав: то був лісенієць на ім’я Лісоно Маар з фіалковими очима, біло-золотим волоссям і губами, яким би позаздрила і повія. Спочатку Гриф узагалі прийняв його за жінку. Нігті в нього були пофарбовані фіолетовим лаком, а з мочок вуст звисали перли й аметисти.

 

«Примари й облудники, — подумав Гриф, роздивляючись обличчя. — Привиди давно забутих воєн, програної боротьби, придушених повстань, братство переможених і пропащих, опальних і обездолених. Ось моє військо. Ось уся наша надія».

 

Він обернувся до Гаррі Стрикленда. Безпритульний Гаррі мало нагадував воїна. Опасистий, з великою круглою головою, з лагідними сірими очима, з ріденькою чуприною, яку він зачісував набік, щоб приховати лисину, Стрикленд сидів на похідному стільці, відпарюючи ноги в ночвах з морською водою. Законний король сяде на Залізний Трон, як і має бути. У цьому він не сумнівається.

 

— Бачу, в нас гості. Та ще й які. — Безпритульний радо підняв очі на новоприбулих. — Джон грьобаний Конінгтон, колишній скарбник і чи не найкращий мечник в усій компанії. Прийшов хлопчину влаштувати? Нагадую, із «Золотих Мечів» ніхто не дезертирує, тільки смерть звільняє від обов’язку.

— Він не мій син, Гаррі, — відповів Гриф. — Це той, хто просить твоєї допомоги. Той, хто вижив усупереч обставинам, що склалися.

— То чи може юний замовник удостоїти мене честі назвати своє ім’я? — зверхньо запитав Стрикленд.

— Можу. Я Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, син Рейгара Таргарієна і Елії Мартелл, законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств і Захисник Держави стою перед тобою з проханням допомогти моїй справі, — відповів із запалом Ейгон.

 

На мить запанувала тиша.

 

— Отже час настав? — запитав Стрикленд. — Час нашій виправі розпочатись?

— Так. Узурпатор мертвий, його старший син у вигнанні, а на троні сидить Тайвін Ланністер від імені меншого сина Узурпатора. До того ж на наш бік можуть стати кілька королівств: Північ забажає помсти за виховану там Дейенеріс. Розлог, Річкові землі та Долина пов’язані з ними через шлюби. Усі вони захочуть повалити лева із краденого трону, — відповів Конінгтон.

— Співчуваю вашій втраті, принце, хоча напевно ви й не знали свою тітку. Та коли Джон згадав про старшого сина Роберта Баратеона, чи то пак Серсеї Ланністер, я згадав про одного нахабу, що приперся сюди перед вами вимагати нашої допомоги у поверненні трону батька, — загадково почав Стрикленд.

— І що ви сказали йому? — напружено спитав Конінгтон.

— Краще вам самим спитати його. Гей, Лісоно, приведи-но нашу золотоволоску і її охоронців сюди!

 

Десь через кілька хвилин у намет завели чотирьох людей — трьох старших і одного хлопчака віком десь у чотирнадцять-п’ятнадцять років. Один із старших був високим, із лютим виразом спотвореного жахливим опіком обличчя. Другий був середньої тілобудови, коротким темним волоссям і такою самою як і у Грифа рудою бородою, а на сорочці виднівся герб: чорний повішеник на синьому тлі — герб Трантів із Штормових земель. Третій був лисим, опасистим і трохи наляканим. А от юнак, якого привели разом з ними був…. чистою копією Джеймі Ланністера. Точніше того ще юного і зухвалого шмаркача, що пишався службою під самим Ертуром Дейном завдяки протекції з боку багатого батька. Що ж, коли спалахнуло Повстання, і батько і син зрадили короля і знищили його родину, хоч і не всю. І зараз, цілком можливо, Ейгон помститься Ланністеру за батьків та сестру.

 

— Дозвольте представити вам — пробачте мені боги — короля Джоффрі з домів Баратеон і Ланністер, Першого Свого Імені, Короля Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володаря Сімох Королівств і Захисника Держави, і його Королівську Гвардію: серів Меріна Транта, Бороса Блаунта і Сандора Клігана, — ледве стримуючи регіт представив бранців Безпритульний Гаррі. — Отже, десь за тиждень до вашого прибуття, ці четверо приперлися у наш табір біля Селорису і почали по-хамськи вимагати нашої допомоги у поверненні до Вестеросу. Малий Джоффрі кричав, що йому зрадила наречена з якимось дорнійцем… Як його там звали? Тристон чи Кристон.

— Тристан Мартелл! — спаленів Джоффрі.

— Дякую, бісеня. Так-от, цей Тристан і ця дівка… Санса Старк? Я правильно назвав її? Та хер з ним. Отже ці двоє буцімто наговорювали на Тайвіна Ланністера, і за це ось-цей-ось розвінчаний принц і брат нашого обпеченого лицаря вирішили за це провчити її. Але їх впіймав командир гвардії її брата, і дав їм за це на горіхи. Потім був суд подинком, Червоний Змій вбив Гору, а малого вигнали сюди. І тому він захотів нашої допомоги у поверненні. Наобіцяв сім мішків гречаної вовни, але ми посадили його до ями, і чекали королівського правосуддя. Що скажете, королю Ейгоне?

— Дивовижно, — вдоволено усміхнувся Гриф-Молодший. — Я йшов сюди по армію, а отримав помсту. За матір, сестру і тітку. Ти знаєш, хто я?

— Якийсь байстрюк перекупного меча? — відповів Джоффрі.

— Ні. Я Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, син Рейгара Таргарієна і Елії Мартелл, законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств і Захисник Держави стою перед тобою і збираюся вчинити правосуддя.

— Ти не він! Сер Ґреґор розгепав твою голову при взятті Червоного замку! Ти самозванець! Я законний король!

— Ти лише виплодок Серсеї Ланністер, а гнилої крові Узурпатора у тобі немає й краплі, — холодно відповів Ейгон. — Подай мені меча, батьку.

 

Конінгтон витяг з піхов меча і подав його юнаку. Ейгон взяв його і заговорив:

 

— Твій дід вбив мою тітку і мого кузена, а сам ти знущався із своячки моєї тітки. Це були злочини проти дітей Півночі, тому ти пізнаєш північне правосуддя. Я, Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств і Захисник Держави страчую тебе. Твої останні слова?

— Щоб ти згорів! — крикнув Джоффрі. — Щоб тебе спалило на воді! Мій дід помститься за мене!… — і його крики замовкли, коли меч Ейгона одним ударом зніс йому голову.

— Цих трьох відпустіть. Я не маю наміру бруднити цей меч їхньою кров’ю. — Ейгон вказав мечем на полонених. Найманці беззаперечно виконали наказ хлопця.

— Бачу, що ти сильний, — оцінив його Безпритульний. — Що ж, ми пролили першу кров у майбутній війні, тож шляху назад немає. «Золоті Мечі» ваші, мій королю.

 

Усі присутні вийняли мечі і схилили перед юнаком коліна. Конінгтон переможно усміхнувся: відвоювання трону почалося…

 

___

 

Останнє Вогнище

 

Еддард відчутно нервував. Великий Джон Амбер, Рікард Карстарк та Мейдж Мормонт були його вірними соратниками і виконували свою клятву так як належало. Але ситуація з дикунами, чи то пак Вільним Народом (як назвав їх у своєму листі Джон), була для них питанням руба. Співвідносним із наказом залишити свої замки та землі й передати їх Болтонам (чого точно ніхто не наказав би). І якщо їм це рішення не сподобається, то бути ще одному повстанню проти Старків, але цього разу його розв’яже не Болтон, а Карстарк, закликавши на допомогу дорнійців. Чорт, хто тягнув лорда Старка за язик, пропонуючи одного з синів Рікарда Карстарка кандидатом на роль принца-консорта у Дорн? Та нічого вже не зробиш. Аріанна Мартелл уже носить їхню спільну дитину, а отже шлюб так просто не розірвеш, як і союз Карголду з Сонцесписом. «Ось чому Великі Доми одного королівства не одружують дітей з дітьми менших домів інших королівств», — подумав лорд Вінтерфела, перш ніж у Божий гай прибули ті, кого він чекав.

 

Великий Джон Амбер був високим на зріст, кремезним у плечах та буйним у плані норову. Рікард Карстарк уже хтозна скільки років не підстригав довгі сиве волосся і бороду, що давало йому дикого вигляду, та під цим лякаючим образом ховався чоловік, готовий іти на компроміс та співпрацю, якщо це дозволяли честь та обов’язок. Мейдж Мормонт, приземкувата і кремезна жінка, підкреслювала свою войовничість незмінним вбранням — поверх полотняної сорочки одягала шкіряну жилетку, за широким чересом завжди була заткнута невелика, але грізна сокира з двома лезами, а шкіряні легінси й поножі завершували образ лютої Ведмедиці. Дивлячись на неї, Еддард вважав правильними забобони про те, що жінки дому Мормонт шкуромінки і ночами злягаються з ведмедями, продовжуючи таким чином свій рід — настільки володарка Ведмежого острова не відповідала тим стандартам леді, про які Кейтлін весь час торочила Арії. Леді Мейдж чи її донька Дейзі або Алісанна точно б посміялися з цих потуг. Та зараз зовсім не про це мова. Слід зосередитися на дикунах і тому, як пропустити їх на південь від Стіни, щоб і вовки були ситими, і вівці цілими.

 

— Мілорде, — почала розмову леді Мормонт. — Справа мабуть дуже важлива, якщо ви забажали викликати мене й лорда Карстарка сюди, у замок лорда Амбера?

— Так, леді Мейдж. Скажіть мені, коли ви востаннє контактували зі своїм братом Джіором, лордом-командиром Нічної Варти?

— Давно, ще коли мій небіж Джора зганьбив наш рід. З ним щось трапилося?

— Ваш брат у доброму здоров’ї, але після того, що сталося на Кулаці Перших Людей, Варта більше півтора року не виходила в рейди. Мій брат Бенджен дещо мені повідомив. Зима близько, а з нею те, про що ми забули тисячі років тому.

— Ви про що, мілорде? — жахнувся лорд Амбер.

— Білі блукачі реальні. Бенджен брав участь у тій битві і дивом вижив. Вони піднімають мерців, імунні до звичайної сталі, і навіть дикуни не можуть їх зупинити. Варта просить допомоги.

 

Усі присутні, як лорд Старк і передбачав, подивилися на нього з недовірою. За інших умов піднявся б регіт, але вираз шоку на обличчі леді Мормонт унеможливлював це. Поки що все не так і погано.

 

— Якщо їх не бере сталь, то як ваш брат і Старий Ведмідь вижили? — запитав лорд Карстарк.

— Є те, до чого вони вразливі. Піднятих мерців бере вогонь, драконове скло і валірійська сталь. Білих блукачів — два останні з вищеперелічених пунктів. Саме так врятувався ваш брат, леді Мормонт. Довгий Кіготь вбив блукача, що привів мерців на Кулак, а разом з ним впали й мерці, яких він підняв. Та зібрав я вас не тому. Причина у дикунах.

— А що з дикунами? — поцікавився Великий Джон.

— Вони вже біля Стіни. Поки що не атакують, але готові домовлятися з Вартою і нами. Вони втікають від армії мертвих, щоб не стати її частиною, — відповів лорд Старк.

 

І знову над Божим гаєм зависла тиша. Авжеж, лорди Амбер і Карстарк та леді Мормонт були тими, чиї землі споконвіку страждали від набігів банд, що перелазили Стіну чи перепливали Тюленячу або Крижану затоки. Північна приказка говорила, що Мормонти одну половину життя б’ються з залізородженими, а другу — з дикунами. Предки лорда Амбера завжди громили армії Короля за Стіною разом із Старками та Нічною Вартою. Авжеж присутні тут не будуть згодні прийняти у себе під боком дикунів. Але навряд чи їх згоди доведеться питати. Буде краще, якщо вони самі підуть з ним і змусять дикунів поклястися в тому, що суміжні з Даром землі не страждатимуть від набігів.

 

— Я схильна вірити у те, що каже мій брат, а ваш і поготів, — порушила мовчанку леді Мейдж. — Джіор і замолоду не вмів жартувати, тож навряд чи у нього з’явилося на старість почуття гумору. Я вірю, що білі блукачі справжні, та у те, що дикуни підуть на компроміс після кількох тисяч років ворожнечі — ні.

— Я підтримую леді Мормонт, мілорде, — приєднався лорд Амбер. — Але якщо ви збираєтеся оселити дикунів у Дарі, то це загроза для моїх, а отже й ваших підданих. І раніше я чув, що вони крали дівчат на моїх землях, а також землях присутнього тут лорда Карстарка, і відсутніх лордів Болтона і Лока. Мені потрібні гарантії, що ці випадки не почастішають.

— Як і мені, — додав лорд Карстарк.

— Тоді самі й скажете їм це в очі, коли ми зустрінемося з ними біля Стіни, — відповів лорд Старк.

 

На мить запала тиша.

 

— Що ви маєте на увазі, мілорде? — поцікавився Рікард Карстарк.

— Якщо вам важлива певність у словах Короля за Стіною, то ви повинні піти разом зі мною в Чорний замок.

— Але мілорде, хіба переговори з дикунами не ваша турбота? Ви наш сеньйор, і ми підкоряємось вашій волі. Чому ми повинні піти з вами? — допитувався лорд Амбер.

— Тому що у разі успіху перемовин ваші землі прилягатимуть найближче до місця розселення Вільного Народу, — відповів Еддард. — Ви мабуть найбільш віддані васали мого дому, мілорди і міледі. Ваші землі, лорде Амбер, лежать на південь від Дару; ваші, лорде Карстарк — на схід, а леді Мормонт переважно відбиває атаки з моря, та все одно її володіння знаходяться на захід від Дару, і крім цього, лордом-командиром Нічної Варти є її брат. Саме тому ви всі потрібні мені. Домовтесь із дикунами, і подяка від дому Старк не знатиме меж. Що скажете на це?

— У мене є питання: чому ви не запросили сюди лорда Болтона? Він також межуватиме з дикунами у разі успіху, — запитав лорд Карстарк.

— Не після того, як він зневажив закони королівства і зґвалтував простолюдинку, прикриваючись Правом Першої ночі. Та й якщо чутки правдиві, він і досі лупить шкіру з в’язнів, хоча ще Ейгон Завойовник заборонив цю практику. Така людина мені не союзник і навіть не васал.

— Правильна думка, мілорде, — підтримав його Великий Джон. — Але що буде потім? Що ми скажемо королю Томену чи то пак лорду-регенту Тайвіну Ланністеру? Йому точно не сподобається, що Північ раптом підсилилась дикунами, і у білих блукачів він точно не повірить.

— А йому необов’язково знати про це. — Таємничо усміхнувся Еддард. — А зараз покляніться мені, що наша розмова не покине межі Божого гаю. Зробіть це перед Святим Ликом, як це зробив я майже двадцять років тому.

— А це тут до чого? — запитала леді Мормонт?

— Спершу присягніть, що слова, які ви почуєте від мене після клятви, не покинуть це місце.

 

І коли васали зробили те, про що їх просили, Еддард розповів їм усю правду про Рейгара, Ліанну та свого байстрюка. І про те, де вони зараз, і з чим повернуться, щоб повернути те, що по праву належить їм. Усі троє широко розкрили роти від здивування, а потім зворушено хитали головами, зрозумівши, на чому ґрунтувалося повстання. Як вони поставляться до свого сеньйора тепер — невідомо.

 

— Я завжди відчував, що тут щось не так, — бубонів лорд Карстарк. — Старі боги, я сотні разів бачив леді Ліанну, і розумів, наскільки у неї крута вдача й міцне здоров’я, щоб отак просто померти від гарячки. І Рейгар… холера, тепер зрозуміло, чому в той злощасний день Королевою кохання і краси стала ваша сестра. Не за личко полюбив її Рейгар, а за сміливість. І бути такого не може, щоб лицар, який ненавидить насилля і надає перевагу лютні перед мечем, міг ось так взяти і зробити те, що скоріше зробив би Роберт. Усе збігається. Ви б не образили леді Кейтлін, а ваш зв’язок із леді Дейн (якщо чутки правдиві) відбувся ще до втечі леді Ліанни. Тоді лорд… перепрошую, король Джон був би старшим, ніж лорд Робб, а ви щойно сказали, що він народився у той самий день, коли ви відвідали Вежу Радості. Та сам Варіс не здогадався нічого, а я дивуюся всім іншим.

— Дейзі весь час торочила, що її подруга не може ось так просто взяти і померти від гарячки, — сумно усміхнулась леді Мормонт. — Ви обрали зрадити друга, який мав владу вбити вас, щоб не підвести свою сестру, яку ваш друг нібито кохав. Але тепер ви зраджуєте сина вашого друга…

— Томен, Джоффрі та Мірселла на діти Роберта. Вони усі байстрюки королеви Серсеї від її брата сера Джеймі Ланністера, — перебив її Еддард. — У «Історії Великих Домів Вестеросу» згадуються шлюби між Баратеонами і Ланністерами. В усіх випадках діти успадковували смолу та синь, а не золото й смарагди. Усі незаконні діти короля Роберта виглядають як Баратеони, тоді як діти королеви схожі на чистокровних Ланністерів. Тільки сліпий нічого не підозрює, і це не дивно. Саме тому Джон Аррін і зійшов у могилу. Він розкрив зраду королеви, і мав намір оприлюднити її. Тому його і отруїли, і завдяки цьому Тайвін Ланністер узурпував владу.

— І коли ваша вихованка та небіж повернуться із Ессосу, Північ повинна стояти за них. Не скажу за всю Північ, але Дім Амбер стоїть з королем Джоном і королевою Дейенеріс, — завершив Великий Джон.

— Дім Карстарк підтримає короля та королеву, що зростали на Півночі і знають наші шляхи. Король Джон і королева Дейенеріс мають нашу підтримку, — приєднався лорд Рікард.

— Дім Мормонт завжди слідував за королем, чиє ім’я Старк. Я не порушу цієї традиції. Ведмежий острів підтримає короля Джона з домів Старк і Таргарієн та королеву Дейенеріс із дому Таргарієн. Наші сокири з вами, — завершила Мейдж, вийнявши з-за пояса свою сокиру.

 

І Еддард полегшено зітхнув, адже його припущення щодо вірності присутніх тут лордів були правильними…