Повернутись до головної сторінки фанфіку: Полум’яні серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

IX

Астапор, Бухта Работорговців

 

— Чи справді Бездоганні найкраща піхота у Ессосі? — запитав Візерис високою валірійською.

— Ви ображаєте нас, сер. Бездоганні це найкраща піхота в усьому відомому світі, — пробурчав у відповідь Кразнес мо Наклоз. — Дивіться на них уважно. Вони всі діють як один механізм і не зважають на загибель побратимів. Вони стоять тут щодня під сонцем чи зливою. Навіть якщо усі вони попадають мертві й з них залишиться стояти тільки один, то й він стоятиме, поки сам не впаде замертво.

Бездоганні стояли рівним строєм із зброєю і тільки в пов’язках на стегнах, хоча враховуючи, що вони євнухи, цей елемент гардеробу був необов’язковим. Усі мали точену фігуру, порожній вираз обличчя і гладкі безволосі тіла.

— Чим вони б’ються? — спитав Візерис.

— Бездоганні з дитинства вчать науку трьох списів, тесака й щита. Але якщо дати їм якусь іншу зброю, то вони опанують її швидко.

— А як їх тренують?

— Ще з дитинства, коли їх тільки забирають у матерів, починається їх навчання. Спершу їх каструють. Відрізають і прутень, і тестикули. Якщо відрізати лише останні, а прутень залишити, ерекція залишиться, хоча звісно ж запліднити когось вони не зможуть. Уся хіть з них вирізається разом із чоловічим багатством. Хлопчикам дають цуценят, з якими вони граються і за якими доглядають. Через рік вони мають те цуценя задушити. Хто не зможе — відсіюється. Ще через рік, щоб перевірити їхній послух, майбутніх Бездоганних відправляють на невільничий ринок із срібною монетою по немовля. Те немовля вони повинні відібрати у матері і вбити. Срібняк іде не матері, а власнику її й немовляти. Бездоганні не крадуть. Потім їхні навички відточують до досконалості. І аж тоді вони отримують шолом з гостряком. Отримавши його бійці розуміють, що усе найгірше позаду. Бо для них нема нічого гіршого, ніж тренування.

— Варварство, — прошипів сер Джора.

— Що там дід шепче? — спитав володар.

— Каже, що це варварство, — відповів Візерис.

— Скажи дідові, що від нього сцяками тхне. Якщо хочете ідеальне військо, то Бездоганні те, що треба. І якщо визначилися, що берете їх, то покваптесь — з дня на день сюди приїде корсарський король, який хоче купити їх для команди. Досить кумедний тип з кумедним прапором. Кого ти оком налякаєш?

— Упізнаю я цей прапор, — прохрипів сер Джора. — І чимало цей корсар випив крові у Ведмежого острова.

— А наскільки вірні Бездоганні? — проігнорував коментар Мормонта принц.

— Вони виконають ваш будь-який наказ. Накажете вбити населення — зроблять. Накажете в море кинутись — без питань. Накажете на мечі впасти — із всією відданістю.

— Ану перевіримо. — Візерис підійшов до гіскарця. — Як звешся, солдате?

— Чорний Тхір, ваша милість.

— Чудернацьке у тебе ім’я.

— У них нема єдиного імені, — прогарчав Кразнес. — Вони щодня тягнуть нові імена із діжки. Якщо запам’ятовують, як їх звуть протягом дня, отже для бою годяться. Як тебе звали вчора? — спитав він у Тхора.

— Білий Пацюк.

— А позавчора?

— Зелена Мавпа.

— А двічі позавчора?

— Уже й не пам’ятаю.

— Отож. Бо всі вони ніхто і звуть їх ніяк. Та ви мабуть хотіли щось йому наказати?

— Так. Чорний Тхоре, зараз же стань на руки.

— Відданий вам радий виконати наказ. — Бездоганний ловко став на руки. І застиг у цій позі.

— Чому він не стає назад на ноги? — спитав Візерис

— Бо ви не наказали. Бездоганні навіть дихають тільки тому що їм наказано.

— Чорний Тхоре, стань назад на ноги.

— Як накажете. — Бездоганний перевернувся на ноги.

— Це не все, що вони можуть. Вони навчені не зважати на біль. Ось, подивіться!

Кразнес мо Наклоз підійшов до одного бійця картійської зовнішності.

— Меча, — прошипів той.

Бездоганний видав йому короткий меч. Рабовласник витяг його з піхов і підійшов до вояка.

— Бездоганні не можуть злягатися, то для чого їм соски? — володар схопив сосок пальцями і взявся його вирізати. Коли Кразнес закінчив, бездоганний все ще стояв, ніби нічого не сталося.

— Бачите?! — спитав рабовласник. — Хай їх четвертують чи на повільному вогні припікатимуть, вони й не пискнуть.

— Відданий вам був радий послужити, — промимрив бездоганний без соска.

— Це нелюдство, — прохрипів сер Джора. — Так з людьми не можна. Що, якби серед цих сердег був ваш син чи небіж?

— Що там старий бурмоче? — спитав Кразнес.

— Він каже, що це не по-людськи. І якби на місці того хлопця був ваш син чи небіж?

— Ха-ха-ха! Скажи старому, що він тупий і не розуміє, як треба кувати сталь! А мої сини чи небожі зараз сидять вдома, попиваючи вино з хурми і заїдаючи собачатиною. Бездоганні мов валірійська сталь. Щоб отримати ці чудові властивості її перековували й укладали хвилями. Так само й ми робимо, коли вишколюємо бездоганних. Вони — переродження залізних легіонів Старого Гісу.

— Звучить і справді потужно. Як і виглядає. Скільки у вас солдатів на продаж?

— Вісім тисяч. Усі вишколені та озброєні. Іще є шість сотень, котрі сформують дев’яту тисячу. Ще чимало досі граються із щенятами. А вам скільки треба?

— Усі вісім тисяч шістсот готових.

— Ха! Бачу, що враження справили ми належне. Та що ви за це даєте?

— У мене є десять тисяч золотом. А ще чимало тоарів: шкури зорсів і тигрів, спеції з Літніх островів, шовк, мірське мереживо, скриня сапфірів і ще чимало всякого іншого.

— Ха, звучить заманливо. Тільки ви гадаєте, що один бездоганний коштує один золотий? Не смішіть мої сандалі! Наші бездоганні варті хоч усіх тих лицарів із дикого Вестеросу.

— Але ж крім золота…

— Плювати, що там іще є крім золота! Цього недостатньо, щоб купити цілу армію. Якщо не маєте ще чогось вартісного — або купуєте стільки, на скільки вистачить, або геть звідсіля шукати перекупних мечів!

— А скількох я зможу купити за десять тисяч?

— Шість сотень! Разом з іншим товаром — півтори тисячі. Якщо додасте свою корону — додам іще сотню. Але не більше! Добрі володарі Астапора не продають вартісний товар за безцінь!

— Ось і проявилася гнила натура работорговців, — прошипів сер Джора. — Моя вам порада: ліпше не спускайте золото магістра Іліріо на мізерні сили. Краще рушаймо на Мантарис і там заплатимо перекупним мечам.

— Володарю Кразнес, ваші ціни вкрай завищені. Гадаю, мені варто повернутися на корабель і подумати. Був радий з вами познайомитися і дізнатися про силу бездоганних. Зустрінемось завтра зранку.

Кразнес понуро провів їх поглядом. Очевидно, голомозий рабовласник бажав сьогодні збагатитися. Та Візерису було байдуже на фінансові апетити гіскарця. Йому була потрібна армія, байдуже якої чисельності, головне — хорошої якості. Бездоганні підійшли б ідеально. Та торговець задер ціну. Хоча цього й варто було очікувати. Цікаво, що на це скаже сер Джора.

— То що скажете, сер Джора?

— Моя вам порада: рушайте на Мантарис і там купіть вірність перекупних полків. «Другі Сини», «Ворони-Буревісники», «Барвисті Стяги», «Несхитні Щити», «Гнані Вітром», «Бойові Коти» — це чимала потуга на такі гроші, як у нас.

— Та вони засвітять п’ятками, щойно Узурпатор виставить хоча б зо дві тисячі панцирної кавалерії! Бездоганні загинуть, але не втечуть. Мені потрібні саме такі солдати і крапка!

— Тоді в нас не лишається вибору. Я беріг цей план на чорний день, та боюся, доведеться втілити його.

— І що це за план?

— Він вам не сподобається.

— Кажи!

— Рушаймо на Мієрин. Тамтешні Великі володарі походять із давніх родин Старого Гісу. Укладемо з ними угоду (бажано через шлюб), дамо їм можливість збувати рабів у Вестеросі, а на додачу укладемо союзи з іншими містами: Юнкаєм, Астапором, Новим Гісом, Толосом, Еллірією та Мантарисом. Якщо пощастить — навіть із Волантисом. Раби та гроші їх точно зацікавлять.

— Ви хочете, щоб я одружився із якоюсь гіскарською любителькою собачатини?

— А як іще взяти до себе бездоганних?

— Знаєте, це звучить як план. Та якщо чесно, він незугарний. Дуже кострубатий і містить купу «якщо» і «ймовірно». Але я не проти. Якщо для повернення трону доведеться продати частину вестеросців у рабство, я зроблю це. А ще хочу влаштувати у Драконовому Лігві бійцівську яму, в якій після перемоги побачу, як битимуться на смерть Царевбивця, Пес Узурпатора з Півночі та сам Узурпатор. Я хочу сам заколоти його своїм мечем, а труп згодувати шакалам. Рушаємо в Мієрин просто зараз…

___________________________________________________________________

Королівська Гавань, десь на Сталевій Вулиці

Джон ішов у кузню, до якої його скерував лорд Стенніс. За його словами, в кузні Тобхо Мота із Когору було декілька вправних підмайстрів. Один із них на ймення Джендрі був особливо вправним. Саме його лорд Драґонстоуну особливо рекомендував Джону. Мовляв, він дуже талановитий попри походження. Яке ж у нього походження, щоб його порівнювати із талантом? Джон не знав.

Нарешті він знайшов вивіску. Як і будь-який уродженець вільного міста Когор, Тобхо Мот помістив на вивіску голову цапа — оберега його батьківщини. Джон увійшов в крамницю при кузні, де саме сидів лисий міцний чоловік.

— Доброго дня. Я можу розмовляти із майстром Тобхо Мотом?

— Ви із ним розмовляєте, — відповів коваль. — З ким маю честь говорити?

— Мене звати Джон Фоґстарк. Я шукаю для свого замку на Туманному острові вправних ковалів.

— Одразу кажу: ні. Я не проміняю багатства Королівської Гавані на якийсь північний острів, — відповів той.

— Ви сам мені не потрібні. Лорд Стенніс рекомендував мені кількох ваших учнів. Серед них виділяв одного таланта, що зветься Джендрі. Чи можу я його побачити?

— Так, звичайно. Джендрі! Тебе бачити хочуть! І принеси свій шолом!

— Шолом? — перепитав Джон.

— Зараз усе дізнаєтесь.

Джендрі виявився міцним та високим хлопцем, трохи старшим за Сансу. Мав густу чуприну чорного мов смола волосся й пронизливі блакитні очі. І їх колір страшенно нагадував Джону декого. Здається, такі ж очі й у лорда Стенніса. Вони родичі? Треба буде поговорити про це із помічником брата короля сером Девосом.

В руках Джендрі тримав гарний шолом у формі бичачої голови. Усе було надзвичайно деталізованим, ніби це була справжня голова тварини. І викуваний був якраз по розмірах голови хлопця.

— Не продається, — одразу випалив Джендрі.

— Я не по нього прийшов, — відповів Джон. — Майстре Мот, наскільки хлопець вправний?

— Уже давно мечі кує. І просто чудові. Ще кращі в нього кинджали та обладунки. Я вчу його читати і писати, щоб він розумів замовлення без сторонньої допомоги.

— Як добре ти читаєш, Джендрі?

— Загальною вже легко. Пишу трохи грубо, але майстер каже, що все владнається. Високої валірійської він поки мене не вчив.

— Ти б хотів приєднатися до мене на Туманному острові?

— В сенсі? До війська?

— Ні. Стати старшим ковалем у моєму замку. Я платитиму тобі двадцять драконів щомісяця, а ти за це робитимеш для моєї родини зброю.

— Двадцять драконів щомісяця? Мені тільки тринадцять. Я ще не вмію так добре працювати.

— Відточиш навички постійною практикою. Майстре, ви що про це думаєте?

— Він ще надто юний для цього. Джендрі, якщо ти залишишся, я навчу тебе високої валірійської і навіть перековувати валірійську сталь.

— Мови його навчить моя дружина, — відповів Джон. — Бо вона й мене її потроху вчить.

— Джендрі ще надто юний, щоб працювати в замку.

— А я надто юний, щоб збирати найманців по Вільних містах.

— Я згоден, — відповів Джендрі. — Тут я навряд чи зможу зрости. А у лорда Джона я зможу навіть збагатитися. Вибачте, майстре, але я уже переріс учнівські роки і ви це знаєте.

— Хай буде так, — прохрипів коваль. — Я дозволяю. Можеш збиратися.

— Дякую, що вчили мене, майстре Мот…

____________________________________________________________________

Джон узяв із собою Джендрі й рушив на вулицю Шовкову. І ні, не у бордель. Джон одружений чоловік із вагітною дружиною, тож послуги платних жінок йому ні до чого. Просто на Шовковій був один віддалений трактир, де можна було зустрітися з Джорі й поговорити про те, наскільки вивчено місто і куди можна буде рухатися в небезпечній ситуації.

Разом із ним йшли і його люди. Джорі мав поселити їх десь у цих місцях і час від часу слати повідомлення. Окрім цих сімох у столиці ще було десятеро людей, яких прислали з Півночі саме за вказівкою Джона. Джорі вже їх розселив і роздав задачі. Час познайомити його із ще сімома бійцями.

Джорі зустрів його у наміченій пивничці. Прийшов сам і у плащі з каптуром. Джон залишив Джендрі на вулиці, а сімох бійців узяв із собою. Сівши у куток подалі від шинквасу він почав розмову.

— Як тут Сансі? Все подобається?

— Просто іскриться щастям. Не може дочекатися, коли Джоффрі спричинить привід, щоб робити звідси ноги.

— Усе аж так погано?

— Ну як сказати… Лорас каже, що той малий не вміє стежити за язиком. Він на словах галантний лицар, а на ділі тремтить, коли Леді на нього косо гляне.

— То Леді не позбулися?

— Де там. Бронн особисто її вигулює. Спочатку Леді його не дуже любила, та він їй на кожному привалі давав трохи шинки, тож полюбила. Про Джоффрі цього не скажеш. Він їй намордник наказує вдягати.

— А як той нещасний, хто це робить, досі з обома руками?

— Це робить Санса. Леді їй вірить.

— Пощастило. А що ще наш майбутній король любить устругнути?

— Переважно любить стріляти в птахів. Але в день знайомства здивував нас тричі: спочатку сказав, що хоче вирізати населення Блошиного Дна, бо вони смердять. Потім обізвав старих богів дикунством. А після цього пропонував відрізати язика і вибити зуби Леді.

— О боги! А королева?

— Королева Серсея поки що поводиться добре. Та певен, що через півроку все погіршиться.

— А король?

— А що король? Перегар від нього вже не такий сильний, як до приходу Тайвіна Ланністера. Сер Баристан мені розповів, що бувало король лежав з похміллям три-чотири дні. Але зараз його тесть потроху затягує гвинти тугіше. Та все одно він тут не при справах. Без алкоголю та повій із задоволення лишається тільки їжа. От і сидить та все кабанятину уплітає за дві щоки.

— Батько буде не в захваті. Тепер по ділу. Цих-ось хлопців, — Джон вказав на сімох за спиною, — маєш розселити недалеко до замку.

— Зроблю все, що в моїх силах. А що не зроблю я, зроблять Лорас чи Варіс.

— Ти довіряєш Варісу?

— Варіс дав нам ще одного охоронця. Рекомендував його, до речі, сам Ренлі.

— То що, Штормові Землі на нашому боці?

— Скоріше проти Ланністерів. Або Лорас натис.

— А лорду Ренлі можна довіряти?

— Гадаю, так. Він хоч і на вигляд марнославний, та розуму трохи має. І через Лораса повідомив, що підозри лорда Старка щодо ідеї виявились правдивими.

— Щось ти надто багато про Лораса говориш. Ти часом Бет з ним не зраджуєш?

— Дуже смішно, Джоне. Просто він хоче висвятити мене в лицарі.

— З якої такої радості?

— Бо я точно заслуговую цього більше ніж, скажімо, Гора чи Ейморі Лорч.

— Абсолютно згоден. А як Санса взагалі почувається в Червоному Замку?

— Терпимо. На публіку грає невинну дівчинку, а в компанії своїх охоронців тільки й молиться, щоб Джоффрі нарешті щось устругнув, що б спричинило розрив заручин. Та годі про мене й твою сестру. Що там ти? Леді Дейенеріс все ще гучна в ліжку?

— Уже не настільки.

— І чому? Згасла іскра?

— Ні. Ми чекаємо дитину.

— Жартуєш?

— Я ж не вмію жартувати.

— Вітаю, друже. Кого хочете?

— Та все одно. Хоча я б хотів близнюків. Хлопчика і дівчинку.

— Йой, полегше. Пожалій свою дружину. Вона тобі людина, а не кролиця.

— Згоден. Я питав Дені, кого вона хоче, та і вона особливо про це не думає. Їй просто хочеться обійняти нашого первістка.

— І я б хотів уже тримати нашого з Бет малюка. Тільки все ніяк не виходить.

— А вона хоча б тут?

— Позавчора прибула. І я ледь не пропустив свою чергу.

— Буває. До речі, Санса часто гуляє по місту?

— Сьогодні якраз десь тут неподалік. Хочеш її зустріти?

— Не відмовився б. Хочу її дещо запитати.

— Тоді гайда.

Обоє розрахувалися за ель і вийшли з пивниці.

Знайти Сансу виявилося неважким завданням. Як і будь-яка поважаюча себе леді, юна Старк саме зайшла у модну крамницю. Туди саме привезли новий пурпуровий волантійський шовк. Була не сама — разом з нею побачили ще одну дівчину. Вона була білявою, тендітної статури, але оливкова шкіра видавала в ній дорнійку. Джон одразу почав згадувати ім’я третьої доньки Червоного змія. Здається, її звали Тієнна. Тієнна Сенд. Як її пропустили в оточення Санси, і в сімох пеклах невідомо.

— Привіт, сестро, — привітався Джон. — Вітаю, леді Тієнно.

— Джон. — Санса приязно усміхнулась. — Не чекала, що ми побачимось так швидко. Що ти тут робиш?

— Прибув шукати молодих ковалів, що бажатимуть трохи охолодити кров у моїх туманах, і заодно побачити молодшу сестру. Тобі вітання від Арії.

— І їй вітання від мене. А звідки ти знаєш леді Тієнну?

— Її батько допомагає мені. Питання в тому, звідки вона тут з тобою?

— Дрю запросив. — Кокетливо усміхнулась білявка. — Нім, бачу, багато тобі про мене розповідала. Як їй у ваших холодах?

— Або пліткує з Дейенеріс та Квінніфрід, або розслабляється у гарячих джерелах. З перервами на навчання Арії мистецтву самозахисту.

— Ой, підозрюю, вона вже їй такого нарозповідала, що Санса розчервоніється при першому реченні. Я думала, на Півночі люди не такі закуті в панцир невинності, як тут чи у Річкових Землях. Коли я розповіла Сансі, як ми з Арі поділили Дрю між собою, вона ледь не знепритомніла.

— Більше не розповідай їй нічого подібного, бо леді Старк прокляне тебе.

— То он хто її в це закував. А я думала, що це ваша септа. Ну нічого, коли Санса досягне віку Елії, я її навчу багато чого. Наприклад, як правильно обирати чоловіка. Цей Джоффрі мені взагалі не до душі.

— Як і мені, — втрутилась Санса. — Дрю ж розповідав тобі, що я тут щонайбільше на два роки.

— Не говори цього на всю Королівську Гавань. У Варіса вух більше ніж у Кривавого Ворона очей.

— Даруйте. А як там Дейенеріс? Я сумую за нею страшенно.

— Дейенеріс просто чудово почувається. І у нас скоро буде малюк.

— Вітаю! — Санса обійняла Джона. — Вона в порядку? Дитина ж це мабуть важко.

— Поки термін невеликий, але вона вже їсть за двох. І капризує стосовно їжі.

— Перекажи їй мої щирі вітання. І коли дитина народиться, я із задоволенням навідаю вас.

— Хотів би я цього. — Джон повернувся до Тієнни. — У вас гарні браслети. Не підкажете, хто їх зробив?

— Дякую. — Піщана Змійка знову невинно усміхнулась. — У Лісі живе дуже вправний майстер Кретеос Тілларес. Має ще кількох учнів, не менш майстерних ніж він. А вам потрібно щось замовити?

— Мені потрібен хороший ювелір. Ми знайшли на острові поклади драконового діаманту і хочемо робити з ним прикраси.

— Ого, — одночасно здивувались обидві леді.

— Я сьогодні ж напишу йому і попрошу відіслати двох найкращих до вас. Та це буде не за «спасибі», — Тієнна на останніх словах підступно усміхнулася.

— Перший браслет із драконовими діамантами буде передано вам, леді Тієнно. — Одразу перейшов у атаку Джон.

— Це само собою. Та я бажаю прикрас не тільки для себе. Моя люба сестричка Аріанна дуже любить прикрашати себе коштовностями. Надішліть їй щось красиве із цим каменем, і Дорн стане вашим вірним другом.

— У мене вже є дружба Дорну. Ваш батько допомагає мені.

— Цього недостатньо. Батько відмовився від претензій на Сонцеспис. А от Аріанна — законна спадкоємиця. Якщо матимете її дружбу — матимете дружбу Дорну.

— Гаразд, я зроблю їй такий подарунок. Врешті-решт я чув, що у вас сестринські взаємини, тож хай вона не почувається обділеною. Та в мене є прохання до вас усіх: навіть не думайте фліртувати зі мною, якщо ми перетнемося тут, в Дорні, Червоному Замку чи деінде. Я одружений чоловік, а від дорнійця-рогоносця страшніша тільки ревнива дружина-Таргарієн.

— А так хотілося. Гаразд, я згодна. Чекатиму на подарунок з нетерпінням.

— А мені щось буде, брате? — поцікавилась Санса.

— І тобі, і Арії, і Маргері, і леді Кейтлін — усім членам моєї родини будуть прикраси з драконовим діамантом.

— Заздалегідь дякую…

_________________________________________________________________

 

Туманний острів

Дейенеріс, Німерія та Квінніфрід весело проводили час в купальні. Наближались сутінки, усі справи було завершено ще по обіді, тож настав час розслабитись. Дейенеріс страшенно полюбила місце, де є безліч гарячої води і ніхто не турбуватиме протягом дня. Обидві її подруги ще не були в цьому місці, Джон відбув до Королівської Гавані, тож дівчина вирішила показати їм своє улюблене місце в замку. І дорнійка, і північанка одразу вподобали широкий басейн з гарячою водою, тож вдосталь наплескавшись лягли біля бортів і взялися пліткувати про все, що траплялося на острові.

— Я сьогодні в порту бачила літнійця, — захоплено мовила Нім. — Сказати чесно, я не дивуюсь людям із темною шкірою. Моя молодша сестра Сарелла наполовину літнійка. Та от з чоловіком звідти я б лягла із задоволенням. Шкода, що лорд Джон відіслав того лучника в столицю.

— Хто-хто, а дорнійки тільки й думають про те, як спокусити ще когось, — недбало кинула Квінніфрід. — Невже ваші чоловіки вас не задовольняють цілком? Чи вони й справді, як злі язики кажуть, більше по вівцях?

— Чоловіки що в Дорні, що поза ним, люблять в гречку стрибати, — відповіла дорнійка. — Тільки у Дорні завдяки крові ройнарів ми ділимо секс з обов’язку і секс для задоволення чи, скажімо, з інтересу. Мої сестри від різних жінок. Обара від хвойди із Староміста, я — від шляхтянки з Волантиса, Тієнна від септи, Сарелла від торговки з Літніх островів, а інші чотири — Елія, Обелла, Дорея і Лореза від теперішньої супутниці мого батька леді Елларії Сенд. Та ми усі любимо одна одну, байдуже, хто наші матері.

— Якби ж на північ від Червоних гір було все так просто, — зітхнула Квінніфрід. — Лорд Болтон втратив сина, і тепер думає узаконити свого байстрюка Ремсі. А лорд Старк…

— Ні слова про мого прийомного батька, — різко втрутилась Дейенеріс. — Якби він, так би мовити, не вскочив у гречку, я б мабуть зараз була мертвою. Чи заляканою повією в одному з борделів Мізинця. Чи ще гірше — септою або німотною сестрою.

— А тобі не подобаються септи? — усміхнулась Нім.

— Якщо вас вчила септа Мордейн, то ви зненавидите усіх. Того не роби, сього не роби, леді це не личить. А в мені кров драконів. Я не шити в башточці хочу. Я хочу бути компаньйоном свого чоловіка в його справах, а не вмістилищем для спадкоємців. Та для неї ці слова рівноцінні богохульству. Тому я й не поклоняюсь Сімом. Старі боги значно кращі за нових.

— Не заздрю тобі, подруго. — Квінніфрід скорчила болісну гримасу, а Німерія захлиналась вином від сміху.

— Я теж вчила Семиконечну Зірку. Щоб потім робити цілком протилежне написаному. — реготнула Нім і всі з нею захихотіли — А от Аріанна… легше полічити, з ким у Сонцесписі вона не спала. Чи принаймні не спробувала спокусити.

— А потім дивуєтесь, чому дорнійок вважають шльондрами, — вколола її Лок.

— Мусимо відповідати сформованому образу. — Нім гордо виструнчилась у воді так, що обом її співрозмовницям відкрився вид на розкішний бюст дорнійки.

— Я так тобі заздрю. В тебе чудова фігура. Особливо груди. — Квінніфрід сумно глянула на свої невеликі й, на її думку, неправильної форми.

— Квінні, тобі скільки? — спитала Дейенеріс.

— П’ятнадцять. Ще рік і я вийду за Русе Ризвела. Батько сам домовлявся про шлюб, і ми один одному до вподоби. Та я боюсь, що він гляне на мене в шлюбну ніч і…

— Припини це зараз же! — гримнула Дені. — Я приблизно так само думала на моєму з Джоном весіллі попри розкутий голос. Я теж трохи боялась, що в нього на мене не встане, та бачила б ти, як він витріщався на мене, коли я роздяглась цілком.

— У тебе валірійська зовнішність. А я? Звичайна північна дівка, тільки народилась у замку, а не в хижі.

— Кожна з нас по-своєму гарна, — почала її втішати Німерія. — Моя сестра Обара має прізвисько Коняка і весь час тягає за собою спис. Але вона вже стількох чоловіків затягла в ліжко, що й важко полічити. Будь певна, через рік ти точно станеш гарнішою. А я? Я від тебе на десять років старша, тож не комплексуй. А на весілля ми з Дені з тебе таку лялечку зробимо, що в усіх щелепи відпадуть. Правда, подруго?

— Обов’язково, — запевнила Дені.

— І якщо мова пішла про чоловіків, — Німерія занурилась у воду, бо ставало холодно, — Дені, зізнавайся, що Джон з тобою виробляє? Ти майже щоночі стогнеш на весь замок.

— О-о-о-о, він… як би це пояснити… в нього дуже вправний рот. І пальці.

— Не зрозуміла.

— Він просто втілення поняття щеняча любов.

— Що-що? Ти стогнеш від цього?

— Він проявляє її там, де я найбільш чутлива. На шиї, грудях, і навіть на…

— Де?

— Підійди скажу на вухо.

Нім підпливла і Дейенеріс прошепотіла їй те, від чого дорнійка округлила очі.

— Серйозно?

— Ага.

— Чорт, я мушу спробувати. А ти його не вдовольняєш так само?

— А можна і так?

— Чоловіки це люблять страшенно.

— Я думала про це. Та він не дає можливості. Спочатку я кінчаю від його язика і пальців, і поки я переводжу подих він вже переходить до основних дій і я кінчаю вдруге. А іноді втретє.

— Коли він повернеться, зроби йому це. Повір, чоловіки від цього кінчають ще швидше, ніж від основної частини.

— Гей ви, розкуті, — раптом нагадала про себе Квінніфрід. — А про незайману ви забули, що говорите про такі сороміцькі речі?

— А тобі це тільки на користь, — відповіла Дейенеріс. — Чоловіки можуть говорити хоч до посиніння, які в нас гарні носи, очі чи волосся. А насправді їх цікавить тільки те, що ми ховаємо під сукнями. Тож час тобі дізнатись більше про шлюбні справи.

— Я знаю, що роблять у першу ніч. Зазвичай це боляче. Та потім звикаєш.

— Якщо чоловік не здатен зменшити біль у ваш перший раз, то він тебе не вартий. Але це не означає, що ти повинна просто лежати мов колода. Піди йому на зустріч. Скеруй його, покажи, що тобі подобається. І тоді все вийде гладко. Знаю по собі.

— А у мене все було не так. Я вже й не пам’ятаю, хто був моїм першим. І чесно кажучи було не настільки боляче, як я думала. Та чоловік був досвідченим і діяв обережно. Мені навіть сподобалось. А потім… бачила б мене мати, то посміялася б і спитала, чи я хоч місячний чай вживаю.

— Я була тільки із Джоном. А інших мені й не треба. Я кохаю його вже шість років. І скоро в нас буде дитина.

— Боїшся пологів? — спитала Квінні.

— Важко сказати. Леді Старк казала мені, що перші пологи даються важко. І що це боляче. Але щастя того, що тримаєш на руках плід свого кохання варте цього болю.

— Якби ж усі жінки могли цим похвалитись, — підмітила Нім.

На мить запанувала тиша. Уся трійця мирно лежала на воді, попиваючи вино. Дейенеріс широко усміхалася. Ще б пак, майже два місяці тому вона була непеною в завтрашньому дні, а зараз у неї є люблячий чоловік, подруги, місце, яке вона може назвати домом, і скоро їхня сім’я виросте. А коли Джон повернеться, вони разом засядуть над чимось цікавим. Наприклад, розпланують поселення для новоприбулих. Чи перебиратимуть ескізи для майбутніх коштовностей із драконового діаманту. Складно уявити, скільки грошей це принесе їх дому в майбутньому…

Примітки до даного розділу

Трохи оновив обкладинку+сесія скінчилася, а отже часу на написання буде більше.

    Ставлення автора до критики: Позитивне