XXXV

XXXV

 

Драґонстоун

Сер Девос дивився на те, як розважаються діти. Його син Деван встиг подружитися з Ширін Баратеон ще до його «поїздки» у Стормс-Енд. А тепер у компанії Едріка Шторма, незаконного сина Роберта Баратеона від Делейни Флорент, їхня компанія стала ще більше шумною, ніж до того. Щоправда, дехто інша не брала участі у їхніх розвагах. Принцеса Мірселла не дуже охоче спілкувалася з кузиною та братом. Вплив Серсеї Ланністер на її виховання був аж надто великим, чого старий моряк не міг не відзначити. Але напевно з часом Ширін зможе долучити її до їх гурту, що явно піде принцесі на користь. 

— Батьку, тебе викликає лорд Стенніс. Є важлива розмова, — почувся з-за спини голос Дейла. 

— Уже іду, сину. — Девос розвернувся і рушив до свого сюзерена. Увійшовши до його солярію, лицар глянув на Стенніса… і не розібрав нічого, оскільки Стенніс Баратеон весь час ходив із понурим обличчям і ніколи не усміхався, тому ніхто ніколи не розумів, у якому лорд Драґонстоуну настрої. 

— Дякую, сер Дейл, можете йти. — Стенніс кинув погляд на молодшого Сіворта і той вийшов. — Девосе, у мене не дуже добрі новини з Ессоса. Буквально щойно прийшов лист. Глянь.

— При всій повазі, мілорде, та я не вмію читати, — винувато опустив очі контрабандист. 

— А мав би. Тоді я зачитаю. «Брату Узурпатора, Я, Ейгон з дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, Законний Король Андалів, Ройнарів і Перших Людей, закликаю вас, лорде Стенніс з дому Баратеон, залишити родинний замок моїх предків і присягнути мені на вірність. Ваш псевдо-племінник мертвий, а той, кого назвали королем, не має жодних прав на без того вкрадений у мене трон. Якщо проявите розважливість і виконаєте умови — будете помилувані і отримаєте назад Стормс-Енд. Якщо ні — я візьму замок штурмом, а ваша голова вирушить у Королівську Гавань разом з головою Джоффрі. Даю три дні на роздуми після отримання листа. Якщо не отримаю відповіді у визначений час — замість мене заговорить зброя. А зброї у мене вдосталь. З повагою, Ейгон VI Таргарієн, Законний Король Андалів, Ройнарів і Перших Людей». Що скажеш на це? 

— А що тут іще сказати? Я бачу, що наш друг — прийомний син лорда Старка, кидає нам виклик. Можливо знайшов якийсь спосіб збільшити своїх драконів до тих розмірів, якими можна було б нас полякати, і тепер погрожує. 

— Я спочатку теж так подумав, але потім засумнівався. По-перше, лорд Старк повідомив мені, що Джон та Дейенеріс зараз у Валірії, але навіть якщо гіпотетично вони вже могли звідти відпливти, то їм не сюди, а в Бухту Работорговців. А шлях туди і звідти довгий, і це я не врахував часу на збір та спорядження армій. Тому висновок — або хтось видає себе за Таргарієна, або у Безумця чи Рейгара були позашлюбні діти. 

— Але мілорде, Джон Сноу і є позашлюбним сином Рейгара від Ліанни Старк…

— По-перше, я не враховував Джона Сноу, а по-друге, Джон Сноу, точніше Ейгон Таргарієн, позашлюбний з натяжкою, оскільки Верховний Септон розірвав шлюб принца з Елією Мартелл за взаємною згодою обох. Тому твій коментар трохи невпопад. 

— Можливо нам слід опитати когось із мейстерів? Принц чи король могли мати романи на стороні, які закінчилися небажаною вагітністю, і мейстер у таких випадках особа першої необхідності. 

— Навряд чи. Я допитав і Кресена, і Пайсела після завершення війни. Ейрис мав декількох фавориток, та мейстер Пайсел запевнив, що жодна з них не народила королівського байстрюка. Кресен повідомив, що Елія та Рейгар не зраджували один одному, а отже й дітей немає. Замкнене коло. 

— То виходить, що це просто самозванець? 

— Виходить що так. 

— Мілорде, до вас мейстер Пілос, — почувся з-за дверей голос вартового. 

— Впустіть. 

Молодший мейстер енергійно увійшов до солярію, після чого заговорив. 

— Мілорде, нещодавно один з фактотумів Саладора Саана повідомив мені дещо. «Золоті Мечі» покинули околиці Волон-Териса і рушили до Волантиса. Там вони придбали чималий флот, третину з якого становлять канонірки, і рушили на захід. Ймовірно, їхня ціль — Вестерос. 

— Що Саан думає робити? — запитав Стенніс. 

— Поки що зайняв вичікувальну позицію. Він не знає, хто це. 

— А цей фактотум не згадував про драконів чи лютововків?

— Ні, але я почув одне забуте ім’я. Джон Конінгтон. 

Стенніс і Девос здивовано перезирнулися. 

— Неможливо. Джон Конінгтон давно спився після того, як «Золоті Мечі» прогнали його з ганьбою. Варіс нам про це розповідав ще років дванадцять тому назад, — здивовано мовив Стенніс. 

— Не знаю, що там казав лорд Варіс, але фактотум казав геть протилежне звітам Павука. Та річ не в цьому. Цей же фактотум згадував про те, що з Конінгтоном прибув такий собі Гриф-Молодший, або ж, як він представився Безпритульному Гаррі Стрикленду, Ейгон Таргарієн. Згадував, що Варіс врятував його від загибелі, купивши у якогось пияка із Засцяного Кута Королівської Гавані за пляшку арборського золотого немовля, а принца передав Конінгтону. І зараз цей буцімто врятований принц іде повернути собі вкрадений трон. 

— Маячня. Не скажу, що я знав покійну принцесу-консорта, та я знаю, що таке материнський інстинкт. Якби Елія Мартелл бажала врятувати спадкоємців Рейгара, то вивела б таємно і Рейніс. І чорт, її було б леше вивести, адже вона була старшою і розуміла б, що як сказали мовчати як миша під віником, то значить мовчати. І її підмінити було б легше, адже смаглявих темноволосих дівчаток у нетрях столиці хоч греблю гати. Напишете цьому Ейгону, що історія його порятунку вражає, тільки якщо це правда, то де сестру загубив? А тепер… дещо в цій історії надто часто мелькає. Конінгтон служив у «Золотих Мечах», тепер буцімто вийшов із загулу і разом із «Золотими Мечами» іде на Вестерос… Холера. Жоден поважаючий себе Таргарієн не водиться із «Золотими Мечами», а «Золоті Мечі» не водяться з Таргарієнами. Вони усю свою історію якщо й ставали на бік якогось дому, то тільки одного. Блекфайрів. Тільки цікаво, звідки взявся ще один Блекфайр, якщо Мейліса Жахливого вбив сер Баристан, а дітей він не залишив?

— Ви знаєте, мілорде, Мейліс і справді не лишив нащадків. Але якщо спадкоємців по мечу не лишилося, слід глянути на веретено, — підказав Пілос. 

— Веретено кажете, — відзначив Стенніс. — А тут нас і підвела пильність. Скажу Варісу, що він занадто швидко розслабився. Та поки що тут усе занадто туманно. Треба дізнатися, хто із багатіїв у Вільних Містах одружувався із жінкою таргарієнської зовнішності. Мейстере, напишіть фактотумам, щоб усе перенишпорили, і повідомте прапорних, щоб відсилали флот сюди. Час нам готуватися до оборони. Негайно!

— Виконую. — Мейстер вклонився і вибіг із солярію. Стенніс же глянув на контрабандиста. 

— Мілорде, я вам потрібен? — запитав Девос.

— Так. Завтра вночі вивезеш мою дружину, а разом з нею Мірселлу, Ширін та Едріка у безпечне місце. 

— Знову переправляти контрабандою людей?

— Доведеться. Вези їх у Мартінтаун, а звідти — у Рунстоун. Я повідомлю лорда Ройса про твій приїзд. 

— А ви? 

— Я відповідальний за безпеку цього замку і Королівської Гавані в цілому. Очолю оборону острова від самозванця. 

— Це небезпечно, сер. Ви можете загинути. Ми навіть не знаємо, скільки ворогів проти нас. 

— Я солдат, друже. Я брав цей замок у кінці Повстання, і очолював штурм Пайка, мені не звикати. А тепер іди, наказуй своїм хлопцям готувати корабель.

— Як накажете, мілорде…

___

 

Гайґарден

— Ще раз, лорде Г’юетт, і розбірливіше! — підняв очі Мейс Тірел на Гемфрі Г’юетта, що тремтів як осиковий листок перед своїм сюзереном.

— Мілорде, це були залізороджені. Вони вигулькнули з туману і раптово атакували нас. І… їх було так багато, що наш гарнізон у порівнянні з ними як купка розбійників перед армією. Один з моїх солдатів нарахував під три сотні кораблів, а на флагмані був новий прапор. Не кракен, а червоне око під короною та двома воронами. А билися вони як демони, на одного вбитого залізородженого десятеро моїх. Я дивом вибрався, а дружину і доньок врятувати не встиг. Допоможіть, мілорде, попросіть своїх союзників розібратися з ворогом, — відповів тремтячим голосом лорд Г’юетт.

Сидячий поруч із братом Гарланом Вілас замислився над словами лорда Гемфрі. Залізороджені напали на Щитові острови і захопили їх, а отже захід Розлогу тепер вразливий до морських атак. Перші замки, що стоять у ворогів на шляху, це Старий Дуб, Ясноводна Твердиня та Чорна Корона. А ще Староміст — головний порт усього Розлогу. Якщо пірати нипатимуть акваторією довкола нього, це може завдати серйозного удару по торгівлі. Варто розібратися з ними якомога швидше, поки не пізно. 

— А ви не брешете щодо кількості ворогів, лорде Гемфрі? — поцікавився Гарлан. 

— Якби їх було менше, то скоріше за все я б прислав ворона із повідомленням про перемогу. І повірте мені, я ще легко відбувся. Замок лорда Честера спалили, а лорда Серрі втопили у морі. Зі мною солдати із решти островів, і вони брехати не стануть. 

— А що це за прапор у них такий? У Ґрейджоїв на прапорах кракен, а не червоне око, — здивувався лорд Тірел. 

— Це прапор вигнанця, — відповів на це Вілас. — На грот-щоглі «Тиші», якою командував Юрон Ґрейджой, вивішували його особистий прапор з червоним оком. Схоже, що це він став новим очільником Островів, і тепер вирішив тероризувати нас. 

— Ненадовго, — продовжив Горас Редвин. — Мілорде, я тут від імені батька, тому скажу прямо: накажіть, і флот Арбору викине ворога із наших територій. 

— Я не можу цього зараз робити, бо не володію всією інформацією, — відповів Мейс. — Я не маю жодного підтвердження про напади на материкову частину моїх володінь, а штурмувати форти на островах і без того важко. До того ж, флот твого батька розкиданий по всьому Літньому та Вузькому морю, і щоб зібрати їх усіх знадобиться багато часу. Тому даруйте, лорде Гемфрі, але наразі я нічим не можу допомогти. 

Лорд Г’юетт хотів було розтулити рота щоб заперечити, але розумів, що нічого не може заперечити. І поки він думав розкланятись, у зал вбіг захеканий гонець із зображеними на камзолі дубовими листками Окгартів. Судячи з вигляду, чоловік дуже поспішав і причина була дуже терміновою.

— Мілорде! Термінове повідомлення від лорда Окгарта! Залізороджені атакували прибережні селища. 

— Скільки їх? — запитав лорд Тірел. 

— Багато. На прапорах чорні коси і червоне око під короною. 

— Знову це червоне око? Отже ви не дурили нас, лорде Гемфрі, — важко зітхнув лорд Тірел. — Старий Дуб не постраждав?

— Ні, але облога неминуча. Лорд уже скликає воїнів та збирає припаси по селах. Битва неминуча, але нас замало. Потрібна підмога. 

— І допомога прийде. Мейстере Ломіс, негайно пошліть лорду Ровану листа з наказом прийти на допомогу лорду Окгарту. Гарлане, збирай наших людей та вирушай до Ясноводної. Там об’єднайся з лордом Тарлі і готуйся до можливого нападу на Староміст. 

— Так, батьку, — відповів Гарлан.

— Я ж надішлю повідомлення лорду Старку і лорду Таллі — вони також можуть потрапити під роздачу. Та й принц Доран нехай готує своїх людей — раптом доведеться просити у них допомоги. Наразі усі вільні.

Вілас вийшов із нарадчої зали та рушив до своїх покоїв, де на нього чекала дружина. Він все ще згадував, як Вайман Мандерлі дякував його батькові та бабусі за надану честь і весь час говорив, що нарешті між Мандерлі та Гайґарденом закопано сокиру війни і їх доми знову об’єдналися. Вайнафрід виявилась такою ж розумною, як його бабуся, і галантною, як Санса. За більш ніж півроку в шлюбі їх стосунки переросли із взаємоповаги у дещо більше. Можливо навіть у взаємну любов. Його молодший брат Гарлан одружився з Ліонеттою Фосовей значно раніше, але тільки два місяці тому поділився з усіма чудовою новиною про вагітність дружини. Вілас трохи заздрив брату, але знав, що усьому свій час. Навіть якщо його діти народяться на рік-два пізніше, ніж Гарланові, все одно вони будуть наступними лордами Гайґардену.

І ось так задумавшись, Вілас зайшов до своїх покоїв, де знайшов Вайнафрід у компанії його матері та бабусі. Поруч сидів мейстер Ломіс та щось пояснював його дружині, на що мати мовчки кивала головою, а бабуся давала деякі коментарі. 

— Я б не рекомендував вам, леді Вайнафрід, багато солоної їжі. Сіль занадто затримує воду в організмі, а у вашому положенні важливо, щоб організм добре очищався від надлишкової води та розчинених у ній солей, — саме радив їй мейстер, коли Вілас зайшов до середини.

— У якому положенні? Чого я не знаю? — насторожився Вілас. 

— Ох, любий, — усміхнулась Вайнафрід. — Я кілька тижнів не була впевнена, але порадившись з твоїми матір’ю та бабусею і оглянувшись у мейстера Ломіса я тепер впевнена цілком і повністю. Я вагітна. 

Вілас відчув, як його серце забилося частіше. У нього буде дитина. Майже одночасно із Гарланом. Як же це тішило. Від щастя він широко усміхнувся, але нічого не говорив, а просто стояв на місці. 

— О, тепер ти викапаний дід, коли дізнався, що я ношу твого батька, — вколола його бабуся, на що усі присутні розсміялися. 

— Бабусю, я просто думаю, що сказати, — зашарівся чоловік, після чого обійняв дружину. — Я дуже щасливий, кохана. Мій батько буде дуже щасливий, що і від нас матиме онуків. 

— І мій дідусь теж радітиме, що стане прадідом, — усміхнулась вона. — Мейстере, відішліть ворона у Білу Гавань.

— Уже роблю, міледі. Якщо буду потрібен — я у своїй башточці. — Мейстер вклонився і покинув покої. 

— Ну що скажеш, бабусю? Нам досі потрібен Старк? — пожартував Вілас. 

— Мені подобалась ідея одружити тебе із Сансою, та зараз пізно плакати над розлитим молоком. Все-таки ми уклали союз із Старками через шлюб твоєї сестри з Роббом Старком. І якби Тайвін Ланністер не пхав нам палиці в колеса, ти б досі був лише зарученим, а зараз чекаєш дитину. 

— Обов’язково подякую Тайвіну Ланністеру за це, коли королева Дейенеріс судитиме його за всі злочини проти дому Таргарієн, — пожартував Вілас. 

— Тайвін Ланністер скоріше кинеться на меч, ніж дасть себе судити, але жарт зараховую, — усміхнулась Королева Шипів. — Гаразд, залишимо вас самих. Насолоджуйтесь своїм щастям. 

— Побачимось на обіді, мамо. — Вілас задоволено усміхнувся і міцніше пригорнув до грудей дружину… 

___

 

Валірія

Коли Джендрі, Арія та Векс вибігли на площу перед палацом Сенату, над місцем уже кружляли шість величезних драконів. Такого давно ніхто не бачив. Величезні звірі завбільшки у… триста? Чотириста футів? Розміри немислимі. Як таке могло існувати? Магія. Тільки так це можна пояснити. Джон, Дейенеріс, сер Ертур і сер Баристан, принц Оберін, Обара, Німерія і Сарелла, архімейстер, Арія, Джендрі та Векс вибалушили очі і дивувалися тому, як можуть вирости дракони за лічені години. І тільки таємничий старець дивився на це, як на щось буденне. 

— Магія повернулась, — мовив старець. — Ваші дракони лише своїм народженням повернули велику частку магії у цей світ. Та ритуал їхнього дорослішання у Чотирнадцятьох Вогнях повернув її остаточно. 

— І що далі? — запитав Джон. 

— Вони мають обрати собі вершників, мій королю. Дракони відчувають кров драконів і взивають до неї. Навіть якщо ця кров сильно розбавлена іншою, — з останніми словами старець таємничо глянув на Джендрі, Німерію та Оберіна. — Якщо ти достойний, то навіть крапля крові дракона зробить тебе вершником. Зазирніть в себе, відчуйте поклик дракона. Дозвольте їм створити зв’язок з вами. Тільки так ви зможете не згоріти у драконовому вогні.

Джон та Дейенеріс так і зробили. Вони відчули силу вогню, що видихали дракони, і простягнули руки вперед. І ось Дейенеріс побачила у своїй голові великого чорного дракона з червоними шипами на спині, який склав крила, сів на землю і торкнувся мордою її руки. І коли вона розплющила очі, то побачила, як Балеріон спускається на землю, а сівши торкнувся до неї своєю мордою. Те саме сталося і з Джоном, тільки до нього сів Вермітор. Величезний бронзово-зелений дракон навіть здавався приязнішим до господаря. Джон аж розреготався, коли дракон облизав його своїм широким язиком, і цей сміх поширився на інших. 

— Ви також зробіть це. — Старий знову обернувся до Німерії, Оберіна та Джендрі. 

— Але чому? Ми не маємо в собі валірійської крові, хоча я з Нім і походимо від Таргарієнів, — відповів на це Оберін. 

— Ви усі достойні. Навіть ти, Джендрі, сину Роберта Баратеона, онука Ормунда і Рейли, у чиїх жилах текла кров драконів та королів перших людей. Зробіть це. 

Усі троє перезирнулися і зробили те, що сказав старець. Спершу нічого не відбувалося, та потім…

Першою це відчула Німерія. До неї раптом спустився кремово-золотий Тессаріон і приязно нахилив свою шию. Приблизно те саме зробив Караксес, приязно загарчавши до Оберіна. Джендрі довго зосереджувався, уявляв собі, як він кує валірійську сталь, а дракон дихає вогнем на чан з розплавленою сумішшю заліза і драконового скла, щоб підтримувати належну температуру. І ось він побачив бронзово-бурого дракона, що опускався до нього. Як? Так, він був сином дому валірійської крові, та все одно не вважав себе достойним цього. 

«Здоров, людино! Я — Мелеїс, і я обираю тебе. Ти пахнеш вогнем, та не так як keppa і muňa. Я бачу, як ти хочеш відродити сталь, яку кували з допомогою моїх предків. Я допоможу тобі, лише впусти мене у свій розум», — почув у голові Джендрі.

— Е-е-е-е, ви теж це чуєте? — обернувся Джендрі до Оберіна й Німерії. 

— Чуємо що? — запитала Німерія. 

— Ну як що, дракон вам в думки заліз?

— Тільки не кажи, що ти… о щоб я Серсею Ланністер трахнув! — заволав Оберін, побачивши, як бронзово-бурий дракон опустився до хлопця і притулився до його долоні. Джендрі був не менш збентежений, ніж всі інші. 

— Очманіти! Я не думав, що кров Роберта усе ще вважається достойною, — здивовано мовив Оберін.

— Отже боги не карають дітей за гріхи батьків, — мовив на те старець. — П’ятеро з шести драконів обрали собі вершників. Шкода, що серед вас нема ще одного, хто гідний, проте я певен, що Сонарес обере собі вершника по поверненні на кораблі. А зараз, королю, ходімо зі мною. Є дещо, що ви повинні зробити, перш ніж пливти на схід.

— Куди? Що я маю зробити? — запитав Джон. 

— Ідіть за мною, і побачите. І ви, королево, також. 

Джон та Дені рушили вслід за старим мудрецем. Він провів їх до іншої великої будівлі, біля якої стояла величезна статуя дивної тварини із крилами та великими очима. Підійшовши ближче, Джон побачив, що це сова, і не зміг зрозуміти, що це означає. На щастя, старий пояснив йому, що сова була символом мудрості, і цим позначали місця, де здобували освіту вільні громадяни Валірії. А це місце було головним у освітній ієрархії, як Цитадель у Вестеросі. За цими розмовами, усі троє спустилися вниз, до залу з мармуровими статуями драконів та великим басейном по центру. Старий провів їх до басейну, і зосередившись на ньому заговорив:

— Це — Жива Вода Знань. Той, хто зробить хоч ковток, отримає знання про безліч речей, починаючи з усіх відомих мов і закінчуючи найменшими частинками всього живого і неживого. За весь час існування цього джерела тільки шістдесят чотири людини змогли з нього випити і не збожеволіти, бо знання не лише великий дар, але й важкий тягар. Якщо твій дух достатньо сильний, то зробивши ковток ти станеш мудрим та могутнім, а якщо слабкий — твій розум розкладеться і ти будеш приреченим на повільну смерть. 

— Якщо вона така небезпечна, для чого мені її пити? — запитав Джон. 

— Не тільки ви повинні її випити, але й королева. Ви стали на найважчу з усіх стежок, якими йшли ваші предки. Ви — Принц і Принцеса, що були обіцяні, ті, хто здолає білих блукачів та захистить людей від нової Довгої Ночі, і для цього ви повинні мати ясний розум, щоб приймати правильні рішення. Зробіть ковток, і отримаєте велику силу, яка для вас необхідна. 

— Я зроблю це, але не королева, — відповів Джон.

— Ні, я теж її вип’ю. Ми обоє мусимо! — запротестувала Дені. 

— Ти вагітна! Я ще розумію, якби не була, та у тобі наша дитина! Невідомо як ця вода подіє на неї. 

— Організм матері та її дитини — одне ціле. Що буде з матір’ю, те й буде з дитиною, — втрутився старий. — Я впевнений, що з королевою та вашою дитиною все буде гаразд. Декілька розумних жінок будучи на ранніх стадіях приймали Воду, після чого народжували здорових і розумних не по роках дітей. Усе що вам треба — це зосередитися на тому, хто ви, і яка ваша мета у цьому житті. А зараз пийте. — Мудрець узяв в руки два срібні келихи, зачерпнув у них Води, і дав Джону та Дейенеріс. Обоє прийняли напій, і глянули один на одного. 

— За нас? — поцікавився Джон.

— За нас і нашу родину. — Підняла келих Дені. Цокнувшись, обоє одночасно випили Воду одним ковтком.

А потім настала суцільна темрява…