Про Тихого Вовка та Ранкову Зорю

Про Тихого Вовка і Ранкову Зорю

Еддард почув невдоволений голос Кейтлін ще у коридорі. Його дружина знову сварилася із годувальницею Джона. З часу, коли Нед забрав його із вежі Радості, вже минув рік. Чотири місяці він добирався до Вінтерфелу і все думав, як відреагує його дружина на те, що її лорд-чоловік привіз з війни байстрюка. Він не був наївним, і не сподівався, що Кейтлін Таллі полюбить Джона як рідного. Але що головне — він не очікував, що страждатиме і проста годувальниця. Мабуть усе через те, що вона дорнійка. Байдуже чи в Розлозі, чи у Річкових землях дорнійців недолюблюють через їх вдачу. Схоже, на всю Північ, Річкові землі та Долину тільки лорд Вінтерфела знає справжню натуру дорнійців. Принаймні однієї з них…

— Нед! Яка я рада, що ти тут. — Еддард в думках вилаявся. Цей її настрій не віщував нічого доброго. — Кіда тут каже, що твій «син» уже відмовляється від її грудей. Як гадаєш, чи потрібна нам тут ще одна годувальниця?

— Кідо, це правда? — поцікавився лорд Старк.

— На жаль так, м’лорде, — боязко промимрила дорнійка.

— А що із леді Дейенеріс? Вона ще просить грудь?

— Так, м’лорде.

— Кейтлін, я бачу, ти любиш робити поспішні висновки. Нехай Кіда ще залишається.

Кейтлін мовчки прийняла цей факт, і повторила слова чоловіка. Кіда ж кинула на нього повний вдячності погляд і відійшла. А Нед просто взяв на руки свого сина і меланхолійно замилувався ним. Попри батьківство, у Джона було більше Старка ніж у Робба. Все-таки мейстери, що складали генеалогію дому Старк, були праві — у більшості випадків діти отримували зовнішність матері ніж батька.

Маленька Дейенеріс так само мирно посопувала в ліжечку. За дев’ять місяців від роду на маленькій голівці вже виросло коротке але густе сріблясто-золоте волосся Таргарієнів. Оченята ж горіли світлим фіолетом так само, як і в декого іншого, кого Нед оплакував всю дорогу від Зорепаду до Королівської Гавані.

«Ох, Ешаро…»

Коли він повернувся у спальню, Кейтлін уже була налаштована на скандал.

— Я навіть не знаю, що гірше: образити мене, твою дружину, байстрюком, чи дати прихисток доньці твого ворога!

— Діти не обирають, ким народжуватися, Кейтлін, і ти, як мати, мала б розуміти це.

— О, то ти робиш із мене дурну?! Думаєш, я нічого не знаю?! Я щоночі не сплю, вслухаючись, чи не плаче мій і наш син через те, що в нього зуби прорізаються, і добре чую ім’я, яке ти називаєш уві сні! Ім’я тієї суки із Зорепаду! Тієї, що служила вбивці твоєї сестри!

— То назви це ім’я! Назви, бо мені й так серце крається через те, що моя дружина зганяє свою лють на невинних дітях!

— Ешара Дейн. Я мала б здогадатися. Думаєш, я не бачила як Брандон замовив за тебе слівце перед нею тоді, у Гаренголі?! Авжеж, Дейни великий дім, королі Торрентін, так схожі своїми диявольськими очима на Таргарієнів. Куди мені, дівці з роду, вивищеного за лояльність до королів-драконів….

— Годі! Ти можеш ображати мене, можеш ображати Джона, можеш ображати Дейенеріс, але не смій ображати пам’ять про Ешару! Вона мертва! Вона не повернеться, і не відбере мене в тебе!

— То скажи мені, що ти любив її, матір байстрюка, більше ніж мене. Скажи!

— Так! Я любив матір Джона більше ніж тебе! Більше ніж Брандона і Бенджена! Більше ніж батька, більше ніж лорда Арріна і більше ніж Роберта! Вона була значно кращою, ніж ти чи Серсея Ланністер і я ніколи не пошкодую про свій вибір!

— То й спи в компанії свого вибору! На добраніч! — і Кейтлін покинула спальню, голосно грюкнувши дверима.

Ця сварка відігнала від Еддарда останні натяки на сон.

Лорд Старк накинув важкого сірого плаща з каптуром і покинув свої покої. Ще з часів війни він не міг заснути без невеликої нічної прогулянки. Та якщо тоді він міг бродити табором, не думаючи, куди його занесуть ноги, то зараз він лише бажав компанії лише трьох осіб. Тих, кого він майже два роки тому безповоротно втратив, але все ще міг навідати у крипті.

Батько, брат і сестра…

Холодна і темна крипта як завжди зустріла його могильною тишею і давніми страхами. Ще коли він був малим, Брандон любив водити його і Бенджена в це місце та лякати привидами, що засіли у гробницях, щоб потім вискакувати і пити з живих кров. Одного разу він з Бендженом побачили привида, та виявилося, що то був кухарчук, обмазаний борошном. Брандон реготав, але потім Нед знатно познущався з нього на тренувальному майданчику. То були хороші часи, коли він був лише другим сином, Брандон та Ліанна живими, а Роберт тільки ставав на ноги у Орлиному Гнізді…

— Привіт, брате, — звернувся Еддард до статуї Брандона. — Майже два роки як Безумець вбив тебе з батьком… а я все ще сподіваюся, що це всього лише кошмар. Що я прокинусь, а ти живий, як і батько з Лією.

На мить він затамував подих і глянув на іншу статую.

За життя Ліанна Старк не була писаною красунею за південними мірками. Та все одно титул Зимової Троянди Вінтерфелу за просто так не дають. Скільки молодих лордів Півночі бажали взяти її за дружину… Русе Болтон, Марк Ризвел, Галліс Горнвуд, Джора Мормонт, Артос Флінт, Віллам Дастін, Вайліс Мандерлі — усім лорд Рікард відмовляв, бо його донька гідна вищого. Бо вона була гідна стати Королевою Сімох Королівств у парі з Робертом Баратеоном. Ох, як же помилявся його покійний батько…

— Пробач мені, Ліа. Я мав віддати Джона Оберіну. Оберін Мартелл міг би визнати його своїм байстрюком від будь-кого. Він уже й так має трьох. Як там їх… та байдуже. Я думав, що у Вінтерфелі він матиме дах над головою і дім, та схоже, я помилився. Мені не слід було міряти Кейтлін своєю міркою. Пробач…

Скульптор, що створював статую Ліанни, або був п’яний, або ніколи не бачив її обличчя, або просто погано знав своє ремесло. Ліанна вийшла гарною, але скорботною. І на пам’яті Неда, його сестра ніколи не прибирала такого меланхолійного виразу обличчя. Лише один раз, у хвилину своєї смерті. А можливо й двічі, коли дізналась гірку долю принца Рейгара…

А він, її брат, не раз і не два занурювався у скорботні думки. За батьком, за братом, за товаришами, що склали голови під вежею Радості, і за нею. Точніше ними. Була ще одна, чиї фіолетові очі раз і назавжди полонили його серце. І якби не Брандон…

— Я так і не подякував тобі, брате. Не за те, що допомагав мені стати воїном, гідним тримати Лід. За одну-єдину ніч мого паскудного життя, коли я по-справжньому був щасливим. Якби ти тоді краще прочитав листа від Лії і не робив дурниць, то напевно зараз би правив Вінтерфелом, а я… напевно жив би у Королівській Гавані з нею. З Ешарою. Ти звів нас, і ти нас розлучив, як би це не звучало образливо на твою адресу…

<Flashback>

— То як тобі Гаренгол, братику? — з усмішкою запитав Брандон, коли перед очима постала жахлива руїна величі Гарена Чорного.

— Я не заздрю лорду Венту. Кажуть, що минула зима ледь не досягла Дорну. Цікаво, як воно, жити у вежі Спаленого Короля і розуміти, що навіть відкрите вогнище її не розігріє?

— Пхе. Не вмієш ти, братику, оцінювати велич минулого, — пирхнув Брандон.

— У чому велич? У тому, що будували двадцять років, а простояв навіть не десять? Тільки не кажи мені, що Балеріон Чорний Жах та Ейгон Завойовник були випадковістю. Усі знають, що нема такої сили, яка б витримала драконів вогонь.

— От умієш ти враження зіпсувати. Знаєш що, пішов ти. Я краще піду вперед. Кейтлін зачекалася мене від учора, — з цими словами Брандон пришпорив коня і рушив на перед колони, де їхали сестри Кейтлін і Ліза Таллі в компанії худорлявого хлопця, що прозивався Мізинцем.

— І як наш лорд-батько привів на світ такого показушника? — пробурчав Еддард.

— Ти навіть не уявляєш, як часто я завдаю собі це питання, — підтримала брата Ліанна. — Роберт такий же?

— Гірший. Та сподіваюся, ти його зміниш. Бо я не знаю, що змусить мого друга нарешті припинити вести розгульний спосіб життя.

— Не змушуй мене розчаровуватися передчасно. Це будуть найкоротші заручини в історії дому Старк.

— Бувало й гірше. Давай, прискоримося. Батько з Гаулендом нас зачекалися.

Зсередини Гаренгол був ще страшнішим, ніж зовні. Страшне оплавлене каміння в’їзної арки висіло Дамокловим мечем над усіма, хто туди заходив, погрожуючи обвалитися в будь-який момент. Лорд Вент мав гроші на помпезний турнір, але не мав їх на ремонт власного замку. Парадокс, якого прагматичний північанин не міг зрозуміти. Зрештою, на півдні не панували суворі зими, тож усі думали по-іншому.

— НЕД! НАРЕШТІ! — громоподібний бас Роберта вирвав Еддарда із думок про непрактичність чинного лорда Гаренголу, і змусив усміхнутися. Кілька місяців двоє друзів не бачилися, і тепер нарешті возз’єдналися. — Ти навіть не уявляєш, як я сумував за тобою. За весь час дороги із Гнізда мені до біса осточортіла квасна пика Стенніса. А де Ліанна? Я думав, вона з тобою.

— Роберте, — Еддард радо потис йому руку, — Ліанна з Бендженом і Гаулендом Рідом. Кілька днів тому якісь неотесані зброєносці причепилися до нього, то вона їх прогнала, і один з них досі чухає спину — батіг, яким вона поганяє, Зиму залишив йому хороші застереження.

— Ха-ха-ха! Хотів би я побачити, як моя наречена шмагає тих бевзів. Хоча стривай. Вона вершниця?

— В дитинстві її називали кентавром. Якщо ти бачиш її окремо від Зими (це її кобила), то вона не у хорошому настрої.

— А що твій батько на це?

— Що вона дитина Півночі. Моя мати у її віці поводилась приблизно так само, принаймні так мені казав батько.

— Ну нічого. На наше весілля я подарую їй десяток коней. Обере собі найкращого і їздитиме, тільки не на далекі відстані, а то ще народ мене засміє.

«Та хоч сотню, все одно скоріше Стіна впаде, ніж ти розлучиш Лію із Зимою», — подумав Нед.

Та не встиг Еддард добре розговоритися із другом, як почулися звуки фанфар, а прибрамна сторожа оголосила прибуття найпочесніших гостей цього замку.

— Увага! Їх світлості король Ейрис із дому Таргарієн, Другий Свого Імені, Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей і королева Рейла! Принц Рейгар із дому Таргарієн, Принц Драґонстоуну, Рука Короля Ейриса та принцеса Елія із дому Мартелл!

Усі присутні у дворі миттю стали на коліна, демонструючи свою повагу, або ж з відчуття обов’язку. І коли двері карети відчинилися, Еддард вперше в житті побачив короля, чиїм васалом був його батько, і в майбутньому буде Брандон. Виглядав Ейрис… наче старий волоцюга у багатому одязі. Його волосся і борода востаннє бачили бритву напевно ще коли принц Рейгар пішки під стіл ходив. А нігті на руках скидалися на пазурі, як у тінь-кота чи дракона. Погляд маленьких фіалкових очей весь час бігав туди-сюди, ніби король боявся, що з натовпу вискочить вбивця. А гримаса на обличчі свідчила, що прізвисько Безумець з’явилося не просто так.

Королева Рейла на противагу чоловікові трималася спокійно та врівноважено. Попри немолодий вік у приблизно сорок років, на перший погляд їй дали б щонайбільше двадцять п’ять. Усе-таки неземна зовнішність драконячих володарів була не просто красивою легендою. Стоячий поруч малолітній принц Візерис боязко позирав на людей довкола. Напевно ніколи в житті не покидав якщо не Ейгонів пагорб, то Червоний замок щонайбільше.

На відміну від батька, принц Рейгар, спадкоємець Залізного Трону, прибув верхи на коні, як і годиться справжньому лицареві. Його зовнішність показувала, що звання найвродливішого чоловіка у Вестеросі він заробив чесно. Міцна статура, шляхетне обличчя, індигові очі та сріблясто-біле волосся змушували багатьох молодих леді довго затримувати на ньому погляд. Та меланхолійний вираз обличчя руйнував сформований образ непереможного мечника чи вершника. Усі в Сімох Королівствах знали, що Срібний Принц віддає перевагу своїй срібнострунній арфі перед мечем.

Із другої карети вийшла дружина Рейгара. Елія Мартелл була вродливою на обличчі, але бліда шкіра і погано приховані кола під очима свідчили про те, що чутки про її слабке здоров’я далеко не перебільшення. Немовля принц Ейгон, якого принцеса-консорт тримала на руках, гучно плакав, і ніхто не розумів чому.

— Зроби щось, щоб цей малий виплодок замовк, або за це візьмусь я і він замовкне навіки! — люто прошипів король до невістки.

— Заради богів, батьку, не при всіх, — спробував стримати його Рейгар.

— І що?! Я їхній король і кажу що хочу, а зараз я хочу тиші! — відповів Ейрис.

— Ваші Величності, — лорд Вент вийшов із натовпу і став на коліно перед королем, — Гаренгол ваш. Почувайтеся тут як удома.

— Встань. — Король дав знак своєю пазуристою рукою. — Гаренгол і без того мій, як і всі замки у королівстві. А зараз проведи мене і мою родину до наших покоїв. Тільки мого сина розмістити подалі від мене. Ненавиджу сморід Дорну.

Лорд Вент покірно повів королівську родину до замку. Як тільки король зник всередині, усі підвелися з колін а Роберт зашепотів до друга.

— Аж не вірю, що він мій сраний родич! Ти бачив, як він до власного сина ставиться?! А що він утне з нами? Хтось нарешті повинен щось із цим зробити. Королівству від цього стане тільки краще.

— Ти навіть не уявляєш, як я з тобою погоджуюсь друже, — відповів Еддард. — Та не хвилюйся. Рано чи пізно Безумця вб’є власний трон. І тоді Рейгар замінить батька, а королівство зітхне з полегшенням.

— Та до сраки драконів! Вони вже майже триста років полірують своїми сраками трон Вестеросу, а самі — зайди з Валірії! Вони одружували братів з сестрами, щоб «кров драконів не вичахла»! Це гидь! Час посадити на Залізний Трон когось нашого!

— І хто це буде? Ти? Мій брат? Чи може Тайвін Ланністер?

— Та хоч би й я! Я зі своїм молотом їх всіх однією лівою! І чхати, хто там боронить короля, хоч семеро бісів! Ну ж бо, уяви собі. Король Роберт із дому Баратеон, Перший Свого Імені та його королева Ліанна із дому Старк. Могутній Олень і Зимова Троянда Вінтерфелу на троні Вестеросу. А ти — мій Рука, що чинить суди, поки ми з Ліанною розважаємося в Королівському Лісі чи саду на Ейгоновому Пагорбі.

— Гарні маєш мрії, друже. Тільки якщо ти збираєшся однією лівою розкидати усю Королівську Гвардію — бажаю успіхів. Ертур Дейн і Герольд Гайтавер приріжуть тебе ще біля брами Червоного замку, а якщо ти якимось дивом переможеш їх, то є ще Баристан Селмі, Освел Вент, Льюїн Мартелл та Віллем Даррі. І можливо після цього турніру до них приєднається Джеймі Ланністер, якого навчав сам Ертур Дейн. І якщо чесно, з твоєю швидкістю та гнучкістю поб’єш ти тільки Ланністера, і то лише тому, що він недосвідчений. Без образ, друже, але я кажу лише те, що бачу.

— Ет! Вмієш ти настрій зіпсувати. Друг називається. Гаразд, я до себе в намет. Побачимось на бенкеті…

____

Еддард уже достатньо випив і з’їв, щоб залишатися за столом. Його друг Роберт затято фліртував із Ліанною, і судячи з того, що ні вона ні він не зронили жодного сміху, Ліанна точно не хоче собі такого нареченого як Роберт. Хто взагалі підкинув лорду Рікарду ідею заручити свою єдину дочку з лордом Стормс-Енду? Нед знав його як облупленого, і якби якимось дивом Роберт зміг причарувати його сестру, то уже після шлюбної ночі їхнє спільне життя закінчилося б через дикий потяг Роберта до будь-яких гарненьких дівчат.

Бенджен з Гаулендом затято змагалися у питті. Брандон вже мабуть вдесяте танцював із Кейтлін, час від часу перериваючись на інших молодих леді. Принц Рейгар та принцеса Елія сиділи на своїх місцях і про щось перемовлялися незнайомою для Неда мовою (скоріше за все валірійською). А сам Еддард сумно позирав у зал, зупиняючи погляд на одній-єдиній особі, що мала для нього значення, принаймні від початку бенкету.

Прекрасна незнайомка мала чорне, мов нічне небо, волосся, що різко контрастувало з блідою шкірою, гарні повні губи і тонку талію. Особливо виділялися її темно-фіалкові очі, дуже схожі на Таргарієнські. Струнка постава і грація в рухах робили її просто ідеальною. І Еддард Старк вперше в житті захотів бути таким, як його брат Брандон — високим, широкоплечим, вродливим та із запальним характером. Бо на відміну від нього, Нед, прозваний Тихим Вовком, був трохи вищий середнього зросту, худорлявим і спокійним. Більшість дівчат на Півночі цікавились ним тільки через те, що він був сином Лорда Вінтерфелу. А тут… ну хто зацікавиться другим сином із якогось засніженого і замерзлого задуп’я на Півночі. Хоча це засніжене і замерзле задуп’я було центром Півночі, і Старків поважали за королівську кров.

Аж ось Брандон підійшов до тієї незнайомки і щось їй прошепотів на вухо. Та як він сміє? У нього вже є наречена, що повністю ним захоплена, і тепер він вирішив підбити клинці до цієї красуні? Ні, він зупинить свого брата і не дасть зганьбити честь Кейтлін Таллі. Але поки Нед думав, і Брандон, і незнайомка раптом рушили йому назустріч. Еддард здивувався цьому, і поки він підбирав слова, його старший брат заговорив.

— Міледі, дозвольте представити вам мого брата, Еддарда Старка, Тихого Вовка Вінтерфелу.

— Рада знайомству. — Її голос був ще прекраснішим, ніж Нед міг подумати. — Мене звати Ешара Дейн. Леді Ешара Дейн для незнайомих.

— Дейн? А ви не родичка сера Ертура Дейна, відомого як Меч Світанку, і члена Королівської Гвардії? — поцікавився Нед.

— Він мій старший брат. — Її губи розпливлися у посмішці. — Не знала, що й у Вінтерфелі хтось чув про нього.

— Я ріс не лише у Вінтерфелі. З десяти років я виховувався у Орлиному Гнізді під опікою лорда Джона Арріна разом із лордом Робертом Баратеоном. Ми з ним майже як брати, принаймні він так вважає.

— Обов’язково скажу твоєму дружку, що ти любиш його менше, ніж він тебе, — підколов брата Брандон. — Гаразд, моє завдання виконано, тепер з вашого дозволу я повернуся до своєї любої нареченої. Розважайтесь. — І Шалений Вовк залишив брата і Ешару Дейн наодинці один з одним.

— То як воно, північанину, рости на півдні? — продовжила розмову Ешара.

— Долина і Північ попри століття ворожнечі за Три Сестри насправді мають між собою багато спільного. Час від часу Старки одружувалися з Ройсами чи Аррінами. Орлине Гніздо прекрасний замок, як і Долина. Але якщо чесно, я не дуже звик до літа без снігів.

— Літо зі снігом? — округлила очі Ешара. — Як так можна жити?

— Приблизно так само, як і з безсніжними зимами в Дорні. — На цей жарт Ешара розсміялася.

— Ви, північани, дивні люди. Молитесь деревам, влітку носите хутряні плащі. Може і Право Першої ночі практикуєте?

— Не ображайте мій народ, міледі. Я ж не ображаю дорнійців за…

— Втілення своїх бажань із тими, хто подобається? Ви не за адресою, мілорде. Посварити за неповагу до Семикінцевої Зірки можете тільки Оберіна. У нього вже троє доньок, а він і досі неодружений.

— Ви знаєте Червоного Змія?

— Росла разом з ним та Елією у Водяних Садах. Ертур з Обі тільки те й робили, що змагалися на мечах, а я з Елією все розмовляла про те, хто наш ідеал.

— Отже ви знаєте принцесу-консорта?

— Ми з нею найкращі подруги. І коли Рейгар взяв її за дружину, я, Ертур та її дядько Льюїн приєдналися до її почту. Принц Льюїн та мій брат як гвардійці, а я як одна з її фрейлін.

— І як вам живеться у столиці?

— Столиці? Ми переважно на Драґонстоуні, бо королю не подобається, що невістка «смердить Дорном». Він геть збожеволів на старість, всюди вбачає, що Рейгар із Тайвіном Ланністером збираються його позбавити трону. І на його місці я зробила б це, не вагаючись. Та що ми все про політику. Твій брат сказав, що дехто витріщається на мене, відколи сів за стіл.

— Пробачте мені за це, я просто…

— Пусте. Якщо чесно, мені страшенно цікаво, чому такий красень як ти не танцює?

Еддард густо почервонів і захвилювався.

— Ви… Ти вважаєш, що я…

— Ти б бачив себе у дзеркало. Ще якби не кутався у те хутро, то моя інша подруга Флоренс Фаулер точно затягла б тебе в ліжко.

— Ти також дуже вродлива. Так, я дивився на тебе весь час, бо ще ніколи не бачив такої вроди. Кажуть, що Таргарієни володіють неземною красою, та в порівнянні з тобою вони лише бліді тіні.

— Ох, Еддарде. За такий комплімент я готова забути те, що ти сам не наважився мене запросити на танець.

— А ти хочеш?

— Ми битих десять хвилин розмовляємо тут ні про що, поки твого друга вже двічі відшила твоя сестра. Авжеж я хочу цього.

— Тоді ходімо. І ще дві речі. Перша — танцюрист з мене так собі. Друга — називай мене Нед. Так мене називають найближчі.

— А ти можеш називати мене Еш. Ти четвертий, хто може так мене називати після Ертура, Елії та Обі. Давай, показуй, що вмієш…

____

Година невпинних танців пролетіла непомітно. Нед ловив схвальний погляд Брандона і здивовані витрішки Роберта. Атож, він, найбільш непомітний з усіх молодих лордів у цьому залі, зміг зачарувати красуню Дейн, і її брат все ще не поспішав демонструвати на ньому, чому сера Ертура Дейна вважають найсмертоноснішим із гвардійців Ейриса Безумця. Окрім знайомих на пару дивилися й незнайомі йому люди. Наприклад, принцеса Елія та принц Рейгар, або ж сам Червоний Змій, котрого йому представила Ешара. І якщо мова зайшла про неї, то танці з нею здавалися чимось неймовірним. Неземним. Благословенням Семи небес. Точно не від світу цього. Еддард ще ніколи не відчував чогось подібного, і схоже, що це й було кохання. Раніше він не вірив, що це буває з першого погляду, але зараз відчув це на собі, і йому це сподобалось. Розуміти, що ти не байдужий комусь, без кого цей світ був би блідим і безбарвним. А без Ешари Дейн цей світ би просто перестав існувати.

Вдосталь натанцювавшись, парочка вибігла на балкон, весело сміючись. Нед уже не боячись обіймав Ешару за талію, а вона цьому була тільки рада, і тулилася до нього ще ближче. Північанин поклав їй долоню на щоку й вперше зазирнув глибоко у її два аметистових озерця, бачачи у них своє відображення. Напевно те саме бачила й Еш у його сталево-сірих очах Старків. Принаймні він сподівався на це. Бо попри таку розкутість з її боку він усе ще боявся, що це не насправді.

Ешара, бачачи, що Нед не рухається далі, вирішила взяти все у свої руки. Вона притягла його обличчя до себе і ніжно поцілувала в губи. Еддард спершу запанікував, але потім відповів на поцілунок із ще більшим завзяттям. Його язик спершу обводив контури красивих повних губ дівчини, а коли вони рлозтулилися, то миттю проник в її рот, сплітаючись із її язичком у дивному танці пристрасті та кохання. Заради усіх скарбів світу Старк бажав, щоб ця мить тривала вічно. Але на превеликий жаль, попри палке кохання людям потрібно час від часу дихати, тому закохані розірвали поцілунок і просто пригорнулися один до одного.

— Це твій перший? — поцікавилась Ешара.

— Ні. Але перший із дівчиною моєї мрії. А як щодо тебе?

— І для мене це не перший. Ми з Елією та Флоренс часто крали одна в одної поцілунки. «Тільки для практики», як казала Флоренс.

— Мені байдуже, хто був твоїм першим. Я хочу бути єдиним. Останнім. Я кохаю тебе, Ешаро. Ще з того моменту, як вперше тебе побачив. Ти зайняла мої думки і моє серце, і я не знаю, як цей світ існував без тебе.

— Ох, Нед… — прошепотіла вона і знову поцілувала його із ще більшим завзяттям. — Ще ніхто не говорив мені стільки приємних слів. Ти також запав мені в душу. Але краще нам усамітнитися через деякий час. Я піду поговорю з братом і принцесою. Зустрінемось за годину біля дверей у бенкетний зал. Чекатиму з нетерпінням. — Ешара знову поцілувала його в губи і відійшла. А Еддард стояв на балконі, намагаючись пригадати своє ім’я.

Запаморочений, мов у тумані, Нед повернувся в зал, шукаючи поруч із своїм келихом пляшку хоч із найогиднішим вином, яке подавав лорд Вент. Його везіння не підвело, адже вино у пляшці виявилося арборським золотим. Легкий алкоголь ніби знову ввімкнув його мозок і дозволив думати про те, що тут щойно сталося. А сталося дещо неймовірне. Найвродливіша дівчина у цьому замку зізналася, що він їй подобається. Звичайно ж це скидалося на прекрасний сон, але це була реальність. Адже випадковим поглядом він побачив Роберта, який чи не бігом ішов до друга.

— Як ти це зробив? — з ходу запитав Баратеон.

— Що саме?

— Як ти охмурив старшу фрейліну Елії Мартелл? Холера, я чув, що до неї набивалися найзавидніші наречені з усього півдня. Навіть мені її рекомендували, та я сказав їм, що моя суджена — сестра мого найкращого друга.

— Я просто милувався нею здалеку, а потім Брандон познайомив нас, ми побалакали, потанцювали, і я нарешті поцілувався «не для практики».

— Чекай, що ?! Ви цілувалися?!

— Так, і якщо рознесеш це на весь зал, сер Ертур Дейн насадить і мою і твою голови на браму Зорепаду. Принаймні я думаю, що так буде зі мною.

— Якщо таке станеться, вимагай суду поєдинком. Назви мене своїм чемпіоном і я миттю виб’ю своїм молотом пиху з цього дорнійця.

— Ти краще скажи мені, де моя сестра, і як пройшло знайомство.

— Ех, — Роберт засумував. — Я запросив її на танець, ми танцювали, все було просто прекрасно, але тут я зібрався її поцілувати, а вона відвернула обличчя. А коли я спитав, чому, то поскаржилась, що часником і пивом тхне. Я потім говорив з нею про різне. Розповідав їй про розваги у Стормс-Енді, про коней і багато іншого, а вона все «угу», «ага» і «нічого собі». Як мені зробити так, щоб вона охоче цілувала мене, як Ешара Дейн цілувала тебе?

— Для початку гарно почисть рота, бо цей сморід і я не витримую. Тут у саду росте хороший кущ шавлії, для чистки зубів саме те що треба. А потім просто будь ввічливим і не нав’язуйся, бо інакше осоромишся на весь Вестерос. А зараз даруй, маю знайти Лію і Бена.

Якщо Ешара не має наміру його осоромити, то навряд чи він сьогодні ночуватиме у себе в наметі. Або ж повернеться ближче до світанку. Усе можливо. Та його найближчі брат з сестрою мусять прикрити його перед батьком.

— Гей! Це ви Еддард Старк? — почувся за спиною твердий голос.

— А хто запитує? — відреагував Нед.

— Дуже турботливий брат однієї дами. — І Нед побачив його. Сера Ертура Дейна, Меча Світанку, на диво беззбройного, тільки у панцирі з триголовим драконом Таргарієнів на ринграфі та білому плащі. — Еш попередила мене, щоб я не плямував Світанок твоїми кишками. Та якщо я дізнаюся, що ти її образив… молитимешся, щоб твоя смерть була швидкою і безболісною.

Еддард налякано проковтнув клубок, що сформувався у горлі, а лицар раптом розсміявся.

— Ти що, злякався мене? Та не бійся ти так. Моя сестра не западе на когось випадкового. Я бачив тебе у таборі. Ти вправний мечник і просто втілення честі Старків. Давай, іди куди йшов. Познайомимось завтра, коли я скину з сідла свого надокучливого друга-принца.

Невідомо що більше всього здивувало Еддарда — раптова зміна з гніву на милість у настрої Ертура Дейна чи те, що Ешара чекатиме його біля дверей. Краще йому поспішити, щоб не змушувати чекати її.

На щастя Ліанна, Бенджен, а з ними і Гауленд Рід метушилися біля наметів, ховаючи якісь згортки. І з цих згортків чувся дзвін металу. Що це може бути? Невже його брат поцупив чиїсь обладунки? І невже Ліа з Гаулендом йому в цьому допомагають.

— Що ви там ховаєте? — почувши Еддарда усі троє з переляку випустили з рук те, що намагалися ховати.

— Нед, послухай мене уважно, — почала Ліанна. — Завтра на турнірі з’явиться таємничий лицар. Це буду я, але будь ласка, не кажи нікому, що це я, особливо Роберту та батьку. Благаю, Нед! Ті зброєносці повинні навчитися честі. І хто їх краще навчить, як не лицарі, котрим вони служать?

Еддард завис. Його сестра збиралася передягтися в лицаря? А якщо хтось впізнає Зиму? А якщо хтось побачить, що обладунки криво сидять? Та байдуже. Вона просить його про послугу, тож і він може попросити натомість.

— Я не викажу тебе, Ліа, — відповів він. — Але за це ти мусиш дещо зробити. Я навряд чи сьогодні спатиму в себе. Тому будь ласка, зробіть із Бендженом так, щоб моє ліжко виглядало таким, на якому спали. Я довіку буду за це вдячний. І навіть… поговорю з батьком щодо доцільності твого заміжжя із Робертом. Прошу, сестричко.

— Я просто сховаю обладунок у твоєму ліжку, — відповіла Ліанна. — І вовки будуть ситими і вівці цілими. Підійде?

— Так. Ти найрозумніша дівчина в світі, сестричко. Дякую тобі. А зараз я піду.

— Нед! — гукнув його Бенджен. Коли він відбіг на відстань десятьох футів. — Це якось пов’язано із тією милою чорнявкою, з якою ти танцював?

Еддард лише почервонів і не сказав нічого у відповідь…

____

Вона і справді чекала його біля входу в бенкетний зал. Попри всі його побоювання, що з нього сміються. Леді Дейн стояла біля дверей у своїй прекрасній фіолетовій сукні, і коли він нарешті прийшов, на її устах розквітла щаслива усмішка.

— Ти таки прийшов.

— Як і ти. То що робитимемо далі?

— Пригадую, я пропонувала трохи усамітнитися. Ходімо зі мною.

І вони побігли стрімкими сходами однієї з великих веж Гаренголу. Нед почувався злодієм. Злодієм-початківцем, який щойно вкрав торбу грошей і тепер щодуху намагається зникнути з місця злочину, поки ніхто не бачить. Ешара ж весело усміхалась, і все кидала якісь дотепні фрази, які Нед ледве сприймав. Та зрештою вони опинилися перед дверима якоїсь великої кімнати. Ешара просто відчинила двері і затягла туди Еддарда, навіть не питаючи.

Виявилося, що це були чималі покої, у яких могли б розміститися і десять Ешар. Спальня з великим ліжком, солярій із зручним письмовим столом, невелика трапезна і виходок — майже по-королівськи. Цікаво, як тут живеться самому королю? Або ж принцу Рейгару. Мабуть іще розкішніше.

— Ласкаво просимо у мої покої, — зашепотіла вона, перш ніж знову поцілувати його в губи.

— А чому саме тут? — запитав Еддард розриваючи поцілунок.

— А ти хотів би десь у іншому місці? Поза замком?

— Ні, просто у твоїх покоях, де точно живе ще кілька фрейлін принцеси Елії, якось не дуже… етично. Що? — здивувався Нед, коли Ешара розсміялася.

— Ти такий смішний. Ми з дівчатами домовилися, що вони всю ніч танцюватимуть і заграватимуть з іншими лицарями чи зброєносцями. Покої всю ніч належатимуть нам, тому розслабся і отримуй задоволення. — І їхні губи знову злилися у єдине ціле.

Поцілунки ставали все пристраснішими, а дії молодих людей — сміливішими. Ешара злегка відтягувала довге каштанове волосся Неда, а Старк погладжував своєю правою рукою її спину, в той час як лівою пригортав її за талію. Дівчина взяла його правицю і поклала собі на груди, застогнавши у поцілунок. І Еддард зрозумів, що поцілунками все не обмежиться. Та була одна проблема — він був недосвідченим, а якщо точніше, незайманим. І Ешара зрозуміла це, вирішивши взяти ініціативу в свої руки. Вона першою почала роздягати свого коханця. Її спритні руки розстібнули його шкіряну камізельку і стягнули через голову сорочку.

— А ти міцний, — прошепотіла вона, гладячи його м’язистий торс.

Нед знову поцілував її і вирішив діяти на догоду власним бажанням. А бажав він, щоб і Ешара була роздягнена не менш ніж він. Тому він швидко відшукав гачки на її сукні, і розстібнув їх один за одним. І коли шовкова сукня з шелестом опустилась до її ніг, північанин нервово заковтнув слину.

На ній не було нічого, крім красивої мереживної білизни на стегнах. Її груди були ідеальної форми, увінчані невеликими рожевими сосками. Йому хотілося тільки припасти до них губами і смоктати їх, змушуючи Ешару стогнати і вигукувати його ім’я. А що в принципі заважало йому це зробити?

— Нед, ох! — застогнала вона, коли його губи обхопили один сосок, а інший опинився між його пальцями. — Не зупиняйся, прошу.

І це остаточно позбавило його будь-яких обмежень. Він по черзі смоктав і розминав її груди, час від часу зливаючись з нею в поцілунку. Вдосталь награвшись із її сосками він стягнув з її стегон білизну і ненадовго задумався. Роберт розповідав йому, що повії частенько вдовольняли його своїм ротом. Чому б йому не вдовольнити свою леді так само? Тож Старк продовжив цілувати її тіло, опускаючись все нижче і нижче до її заповітного місця.

— Що ти… ох! О-о-о-ох! А-а-а, так! — Ешара була досвідченою в плані злягання, але її ніколи не пестили язиком там. А цей північанин, незайманий хлопчина, лише своїм язиком змусив її стогнати на цілу кімнату. Кілька миттєвостей і ось вона здригнулася від задоволення, важко дихаючи і з світлими плямами перед очима.

Нед вирішив іти далі. Ешара напіврозплющеними очима побачила, як він знімає із себе штани. А потім усе знову попливло у неї в очах, коли його прутень опинився у ній. Еддард робив це спокійно і легко, не поспішаючи. Трохи відновивши сили вона сама почала рухатися йому назустріч. Вона притягла його ближче, щоб знову поцілувати в губи, а коли вони відлинули від губ один одного, поклала свою голову на його плече, а руками обхопила його спину. Її вовк почав видавати звуки гарчання. Його рухи ставали все різкішими, а в її животі знову почав зав’язуватися вузол. І в один момент Еддард відчув, як її стінки стискають його член, а сама вона знову здригається з гучним стогоном. Ще три поштовхи і вже сам Тихий Вовк Вінтерфелу розлився у ній своїм сім’ям.

А потім обоє застигли, не бажаючи роз’єднуватися. Ніби злиття у єдине ціле було їхнім природним станом. Прекрасна Ранкова Зоря Зорепаду і шляхетний Тихий Вовк Вінтерфелу. Барди склали б про них чудові балади, не гірші ніж про Флоріана та Джонквіл чи Дженні із Старомуру та Принца Драконобабок.

— Ох, Нед. Я ще ніколи не відчувала чогось подібного, — промурчала Ешара йому на вухо.

— Як і я, — відповів він. — Я знаю, ти мабуть так не переймаєшся, але… я поговорю з батьком щодо шлюбу з тобою. Я другий син, і прав на Вінтерфел у мене майже немає, але лорд Аррін… після цього турніру я буду його довіреною особою. Допомагатиму йому в Гнізді. Це мабуть не найвигідніша пропозиція, але…

— Стій-стій, притримай коней. Давай краще подумаємо над цим пізніше, наприклад коли твій старший брат одружиться. За той час ми щось вигадаємо. А зараз я хочу, щоб ти робив дещо інше. Те, що ти можеш тут і зараз.

— І що я можу робити тут і зараз?

— Кохай мене, Нед.

Просити про це двічі не було потрібно. Молодість та юнацький запал завжди брали гору над розумом, коли мова йшла про кохання. Особливо із такою як вона — Ранкова Зоря Зорепаду…

<End of flashback>

Подальші спогади про події майже дворічної давності приносили тільки смуток і печаль. Бо були в них тільки обман, війна та смерть. Уся ця війна базувалась на брехні, і наслідком її стали смерті. Смерті дорогих йому та Ешарі людей.

Спочатку Безумець закатував батька і Брандона просто у Тронному Залі — батька спалили живцем, а сина задушили. Потім його практично насильно одружили з Кейтлін заради армії Річкових Земель. Ніби колись роз’єднані лорди Тризубця були серйозною потугою? Тільки гарантія для армії Півночі безпечного перетину мосту через Тризубець у Близнюках та підтримка повстанців з боку Ріверрану — ось ціна цього шлюбу. І Кейтлін понесла його дитину. Робб хоч і старший від Джона, та молодший від своєї мертвої єдинокровної сестри. Спершу Рейгар загинув на Тризубці. Потім Королівську Гавань розграбували Ланністери, а Елію та її дітей жорстоко вбили Ґреґор Кліган та Ейморі Лорч. І смерть подруги негативно позначилась на вагітності Ешари…

Еддард дивувався, чому вона не написала йому, що вагітна. А як виявилося потім — написала. Тільки листа хтось перехопив. Ще до початку повстання, коли він залишався у Ріверрані та дивувався дурості худорлявого слабака Бейліша. А в цей час його прекрасна Ешара погладжувала свій живіт, у якому росла їхня дитина. Дитина, якій не судилося побачити батька.

А потім сталася вежа Радості. Яка ж не підходяща назва для місця, де завершився життєвий шлях Зимової Троянди Вінтерфелу Ліанни Старк. Його мила сестричка віддала життя, народжуючи останню дитину Срібного Принца. А під вежею п’ятеро його друзів склали голови, щоб секрет не вийшов за межі чітко окресленого кола осіб. А після цього… А після цього і сама Ешара вкоротила собі віку, не витримавши новин про брата. От тільки її брат живий і десь переховується. І тільки Варіс знає, де він. Знає, але не доносить про це королю.

А у темряві старої крипти лорд Старк зустрічає привидів. Тих кого втратив і тих кого знайшов. Кого любив понад усе.

 Заплющивши очі він все ще чує веселий сміх Брандона, настанови від батька, мелодійний голос Ешари і останні слова сестри. Її останнє бажання.

«Обіцяй мені, Нед…»

— Обіцяю, Ліа. Обіцяю, — повторює Нед зі сльозами на очах уже надгробній статуї своєї сестри…